Останнім часом у нашій єпархії з’явилося чимало православних молодіжних організацій, кожна з яких має на меті не лише спілкування хлопців та дівчат, але й, що відрадно, проведення соціальної роботи серед різних категорій населення. Хочеться сподіватися, що у скорому часі активна православна молодь знову буде відігравати чималу роль у духовному житті нашої Церкви, як це було, наприклад, у середовищі православних емігрантів з Російської імперії у Західній Європі у першій половині ХХ століття, та й на наших землях у роки Другої Речі Посполитої.
Одним із перспективних є молодіжний волонтерський рух «Омофор», який тільки починає згуртовувати один із найкращих студентів Волинської духовної семінарії Іван Шемедюк, котрий перейшов на IV курс. Разом із кількома своїми друзями він уже чималий час відвідує Волинський обласний молодіжний Центр реабілітації інвалідів з дитинства «Джерело життя», де успішно займається із молодими інвалідами. Тому й не дивно, що серед пріоритетів діяльності «Омофору» – співпраця із реабілітаційним центром «Джерело життя».
Саме «Омофор», з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта, ініціював поїздку 16 липня молоді із «Джерела життя» у Зимненський Святогірський Свято-Успенський жіночий монастир. Усіх паломників було 55, серед яких – 35 інвалідів і членів їхніх сімей та 20 волонтерів. Супроводжував групу автор цих рядків – клірик луцького Свято-Покровського храму протоієрей Олександр Федчук.
Відразу хочеться зауважити, що волонтерам із «Омофору» та керівникам «Джерела життя» цього дня успішно вдалося реалізувати усе задумане, і діти, вочевидь, довго не забудуть паломництво у древній монастир. А на тому, що це – саме паломництво, а ніяка не екскурсія, я, як духовний керівник групи, наголосив ще тоді, коли автобус ще тільки вирушав із Луцька.
У самому монастирі, який ще здалеку привітно сяяв для лучан величними білими стінами та золотими куполами, нас зустріли з великою увагою та любов’ю. Обитель одразу вразила паломників великою кількістю гарно впорядкованих квітників та фонтаном у внутрішньому дворі поблизу собору – у всьому відчувалася турботлива жіноча рука. Також усі задивилися на древні стіни, які, здавалося б, мали оточувати фортецю, а не місце молитви. Довелося пояснювати дітям, що монастирі відігравали стратегічну роль у середньовічному князівстві, адже вони не рідко бували прикордонними оборонними форпостами і відбивали чимало навал ворогів.
Втім, усім хотілося якнайшвидше окунутися у духовний світ монастиря, тому одна із насельниць провела нас у всі місцеві святині та розповіла про древню обитель, яку заснував сам рівноапостольний князь Володимир Великий. У Свято-Успенському соборі усі з молитвою приклонилися до чудотворної Зимненської ікони Божої Матері. У храмі святої діви Іуліанії Ольшанської, який споруджено на місці терему князя Володимира, приклалися до ковчега із часточками Києво-Печерських святих. А у древніх печерах, де з подивом побачили печерну церкву та кістяки древніх подвижників – відчули неземну благодать та неповторний дух старовини. На завершення зголоднілих паломників пригостили чаєм із бутербродами та смачною монастирською випічкою.
Дорогою назад автобус зупинився для короткого відпочинку у лісі, де усі вмить спорожнили ті торбинки, які приготували їм удома. Вже перед вечором паломники були у Луцьку, а назавтра частина із них готувалася до нової поїздки – у Горохів, де мали відбутися змагання серед дітей-інвалідів.
На цьому можна було б поставити крапку у цій доволі схематичній розповіді про паломництво, яких у житті православної людини буває, у принципі, не так і мало. Проте, спробувавши заглянути у внутрішній світ інвалідів, хотілося б ще поділитися своїми враженнями про цих достойних людей. Треба сказати, що вперше я зустрівся із членами реабілітаційного центру «Джерело життя» весною цього року, коли вони ставили виставу і презентували себе у ВДС. Вже тоді відчулася особлива внутрішня сила кожного із них, і навіть, визнаю, переслідувало якесь почуття нашої духовної меншовартості, адже якщо нас не раз доводять до відчаю справжні дрібниці, то що б ми робили у тих обставинах, в яких доводиться жити цим обділеним здоров’ям хлопцям та дівчатам?
Звісно, серця інвалідів не раз наповнюються біллю при думці про ті безмежні простори, які вони ніколи не зможуть побачити через своє здоров’я, або ще про щось, що ніколи не зможуть зробити у своєму житті з цієї ж причини. Не раз вони відчувають себе птахом із підрізаними крильми, який тільки сумним поглядом проводжає своїх родичів, які весело парять у повітрі. Проте, здебільшого це залишається тільки їхніми переживаннями, а всі інші бачать веселу і життєрадісну людину, яка й сумувати не вміє. Рідко коли ці Божі діти дають волю своїм почуттям, причому призначене це, зазвичай, не іншим людям, а Небу. Це я спостерігав і біля Зимненської ікони Божої Матері, перед якою не втрималася від сліз дівчина на інвалідному візку. Про що просила вона у Пресвятої Богородиці – не наше діло, але думається мені, що на долю свою не нарікала…
Те, що ніхто із них не нарікає, не раз протягом паломництва підтверджував і доволі кремезний хлопець Андрій, який теж був серед тих, хто пересовувався на інвалідному візку. Про його кремезність можна було б і не згадувати, якби не та обставина, що це додавало клопотів і йому, і тим, хто допомагав хлопцю дістатися до тих чи інших святинь. Чесно сказати, то натрудився у Зимному і сам Андрій, і ми разом із ним. А розпочалося все тоді, коли монахиня повела усіх до печер, спуск до яких розпочинається одразу біля входу у Свято-Успенський собор. Хутенько усі зійшли униз і сховалися у підземному лабіринті, а біля крутих східок залишилися тільки чотири візочники, дві виховательки із «Джерела життя» та ми з Іваном Шемедюком. Але ж і їм хотілося потрапити до печер, де молилися древні подвижники! Спустити трьох дівчат було справою техніки – Івану допоміг один із волонтерів та дехто із самих інвалідів, і вони усі за хвилину-другу були внизу. А ось що було робити з Андрієм? У те, що з такою ношею вдасться благополучно подолати понад півсотні східок не вірив майже ніхто, тому й ті, хто допомагав спускати дівчат, вмить зникли у печері, не сподіваючись на свої сили. Уже й самі вихователі почали випитувати в Андрія, чи дуже він хоче туди спускатися, в надії на те, що хлопець проявить самосвідомість і відмовиться від ризикованої справи. Але ж він так хотів бути як усі, і хіба ми могли йому не допомогти у цьому? Це треба було бачити, як трудилися ми усі: два хлопці (Іван та ще один волонтер) тримали Андрія під руки, я підтримував його за спину – і він пішов, крок за кроком долаючи своїми неміцними ногами кожну сходинку, поки не подолав їх усі. Описуючи цю подію, я переконаний – це справжнє чудо, адже Андрій, як він сам визнав, нічого подібного своїми ногами не робив уже не менше семи років. Але ж і це ще не все: добряче треба було попотіти, щоб візок хлопця в’їхав у печеру, а ще більше – щоб він виїхав звідти. Там ми Андрія не втримали і він за кілька метрів до виходу просто сповз на землю, а підняти його не було можливості через вузькі стіни. Тому хлопець по-пластунськи виповз з печери, де ми його підняли і знову посадили на візок. Ну а піднятися на верх після усіх попередніх пригод – це уже нікого не лякало. А що ж сам Андрій? В його щирих очах я жодної миті не побачив навіть іскорки смутку – він радів і весь час повторяв: «Кого бог любить, того карає».
А яка ж у членів «Джерела життя» взаємопідтримка! Ось де виконуються слова апостола Павла: «Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христовий» (Гал. 6, 2). Я спробую дослівно передати слова молодого інваліда, які випадково почув у Зимному, коли той спілкувався зі своїм товаришем: «Я пішов у “Джерело життя” для того, щоб допомагати іншим. Хоч і сам не маю здоров’я, але чим можу, мушу помогти». Варто щось додавати? Особисто мені стало соромно – за нас усіх, які настільки слабко турбуємося про тих, хто цього потребує, що руку допомоги мусить протягувати той, кого самого треба підтримувати. І хай, якоюсь мірою, я, як то кажуть, згущую фарби і надто драматизую, але багато у чому це правда. Навчитися жити для когось нам ще тільки належить, і хай Господь допоможе у тій надзвичайно важливій для кожного науці.
Молоді волонтери з «Омофору» щиро прагнуть осягнути цю науку, і дуже хочеться сподіватися, що їм це вдасться. Хочеться їм також побажати і більше сильних чоловічих рук, які, як виявилося під час паломництва, зайвими не стануть, адже серед інвалідів завжди є такі, які не можуть рухатися самі, а цього разу серед волонтерів було тільки два хлопці.
Хочеться побажати побільше таких радісних днів і приємних подорожей дітям та молоді із реабілітаційного центру «Джерело життя». Їхні батьки все роблять для того, щоб вони відчули себе повноцінними членами суспільства, але ж хіба це тільки їхня турбота? Хто не знає, зауважу, що у «Джерелі життя» займаються із дітьми не соціальні педагоги, яких оплачує держава, а самі батьки, і забезпечення повноцінної роботи центру реабілітації – на їхніх тендітних плечах, адже мова, як завжди, йде про мам. Завідує закладом теж мама – Людмила Василівна Зелінська, донька якої була серед тих дівчат, яких ми спускали до печери на візочку. Втім, про це я дізнався пізніше, бо під час паломництва зовсім не було помітно, що саме цій дитині вона приділяє більше своєї уваги. У цих мам усі діти – їхні, про особливості кожного вони знають якщо не все, то дуже багато. А що можемо зробити для них ми? Хай на це запитання кожен дасть відповідь для себе.
Останнім часом у нашій єпархії з’явилося чимало православних молодіжних організацій, кожна з яких має на меті не лише спілкування хлопців та дівчат, але й, що відрадно, проведення соціальної роботи серед різних категорій населення. Хочеться сподіватися, що у скорому часі активна православна молодь знову буде відігравати чималу роль у духовному житті нашої Церкви, як це було, наприклад, у середовищі православних емігрантів з Російської імперії у Західній Європі у першій половині ХХ століття, та й на наших землях у роки Другої Речі Посполитої.
