Незрячі українці вимушені виживати на пенсію, а більш активні борються за право працювати у фірмах і серйозних компаніях перекладачами, юристами на рівних правах із фахівцями, що бачать.
Сьогодні зачинені двері більшості виробничих підприємств Українського товариства сліпих. Спеціальні заводи, де людям можуть забезпечити роботу, а отже, платитимуть кошти, незрячі перераховують по пальцях. Молодь у чорних окулярах уже й не сподівається на підтримку колись потужної громадської організації УТОС. Люди з вадами зору реалізовують свої амбіції, працюючи масажистами, юристами, вчителями, а також в інтернет-бізнесі, вони об’єднуються в громадські організації, аби виборювати свої права.
За інформацією головного офтальмолога Міністерства охорони здоров’я України Сергія Рикова, в Україні понад 50 тисяч людей із вадами зору, і понад 10 тисяч – це діти. Але експерти обережно ставляться до офіційної статистики, бо точних даних про кількість незрячих в Україні не повідомляє жодне міністерство чи соціальне відомство. Тож тих, хто має серйозні порушення зору, в Україні може бути від 70 тисяч до 100 тисяч. Так само немає ніякої статистики щодо працевлаштованих і безробітних сліпих.
«В УТОСі працює приблизно 5-5,5 тисяч осіб. У нас 72 підприємства», – розповів Радіо Свобода заступник голови центрального правління Українського товариства сліпих Олександр Осадчий.
УТОС – ця абревіатура викликає у нинішніх членів Українського товариства сліпих здебільшого негативні відчуття: холодні, занедбані виробничі цехи, постійні затримки зарплати, та й із поставками сировини вічні перебої. Незрячі працівники УТОСу кажуть: їм соромно озвучувати розмір зарплатні – це може бути 250-300 гривень на місяць. Отримати тисячу-півтори гривень для незрячого – це велике щастя, і то цим можуть похвалитися працівники лише Сімферопольського підприємства сліпих. Аби заробити собі на хліб, люди з вадами зору вимушені переїжджати до тих міст, де працюють спеціальні виробництва – це Керч, Сімферополь і Дніпропетровськ. В інших містах на УТОСах три-дводенні робочі тижні.
«Випускають найрізноманітнішу продукцію. Якщо брати по Українському товариству сліпих, то це понад тисяча найрізноманітніших виробів. І не обов’язково, що це розетка чи вимикач», – каже один із керівників ЦП УТОС Олександр Осадчий.
Нині у цехах УТОСу незрячі та слабозорі працівники випускають мітли, шнури, защіпки для білизни, трійники, електроперехідники, вже згадані розетки та вимикачі. Проте у них немає впевненості, що завтра їм роздадуть завдання, бо сама система УТОС переживає велику кризу. Якщо за радянських часів було гарантоване стовідсоткове державне замовлення для спеціальних заводів, то тепер кожен керівник місцевого підприємства УТОС має сам шукати, де взяти сировину і кому продати готову продукцію. А в ринковому середовищі нелегко виживати підприємству, яке потребує значних коштів на переоснащення.
Коли йдеться про майбутнє великої, хоч і занедбаної мережі навчально-виробничих підприємств, реабілітаційних центрів, а також закладів відпочинку для незрячих, то можна почути думки про безперспективність утримання і розвитку інфраструктури УТОСу, про створення маленьких підприємств на кошти інвесторів або про реанімацію УТОСу за державні кошти. Яким бачить майбутнє УТОСУ Олександр Осадчий за умов підписання Україною асоціації з ЄС?
«Для УТОСів це означає переорієнтація. Це, напевне, інше мислення. Балтійські ТОС, польські, чеські – я беру країни (колишнього) Варшавського договору – там по суті виробництво для сліпих закрилося. Якщо є, то дуже дрібні артілі. Ви ж зрозумійте, що адаптація продукції до європейських вимог потребує багато-багато коштів», – наголошує заступник голови ЦП УТОС Олександр Осадчий.
Незряча молодь і вибір професії
Теперішня українська незряча молодь має інші погляди на вибір професії. Випускники спеціалізованих шкіл обирають, передусім, навчання в університетах або в медичних коледжах.
Ліза Стрельникова, Костянтин Панов та Марія Мартиненко за кілька місяців отримають атестати про середню освіту. Юнаки з вадами зору кажуть, що сьогодні час, коли треба вибирати роботу, яка зможе прогодувати.
«Я отримаю медичну освіту масажиста, але спочатку планую вступ до російської філології. Філологія буде для мого саморозвитку, але завжди на шмат хліба зможу заробити медичною професією», – ділиться планами учениця 12-го класу Харківського спеціального навчально-виховного комплексу імені Короленка Ліза Стрельникова.
«Моя мета після школи – вступ до медколеджу. Я думаю, що зможу боротися за право на роботу. Мабуть, спочатку доведеться рекламувати свої послуги», – це мрії учня випускного класу Костянтина Панова.
«Я хочу стати соціальним педагогом. Ця людина допомагає дітям із малозабезпечених сімей, сиротам», – каже Марія Мартиненко, яка обирає професію соціального педагога, аби допомагати таким людям, як вона, з поганим зором.
У цих незрячих школярів поки що немає уявлень, із чим їм доведеться зіткнутися. Їхнє доросле життя проляже міськими вулицями, захаращеними автівками, поїздками у транспорті де водій не лише забуває оголошувати зупинки, а ще й може у грубій формі розповісти, що думає про тебе, пільговика. Незрячі студенти призвичаюються до навчального процесу, де немає спеціальних рельєфно-крапкових підручників чи Брайлівських принтерів для друку матеріалів. Зрештою, незрячим доводиться стикатися з байдужістю навколишніх, із тим, що сліпу людину сприймають як другосортну. При цьому від самого незрячого багато чого залежить, чи зможе він інтегруватися у чуже середовище, стати у ньому своїм.
«Здебільшого дискримінація стосовно інвалідів виявляється у формі непрямої дискримінації. Їх дискримінують як споживачів послуг. Через те, що не пристосована для інвалідів як транспортна сфера, так і торгова. Оскільки досить часто інваліди по зору користуються інтернетом, то стикаємося з сайтами, якими ми не можемо користатися в повному обсязі, оскільки вони так запрограмовані, що графічна інформація, яка на них міститься, не може озвучуватися вголос тими спеціальними програмами, з якими працює сліпий інтернет-юзер», – аналізує ситуацію із дискримінаційними проявами незрячих в Україні експерт харківської громадської організації «Незрячі юристи» Олександр Ніколайчук.
Ох, незрячі можуть годинами розповідати про свої кумедні і гіркі історії про спілкування з роботодавцями, проте більшість із них пов’язані з недовірою, ігноруванням і навіть дискримінацією. Незважаючи на те, що в Україні на законодавчому рівні передбачена можливість працевлаштування людини з вадами зору – чотири відсотки від загального штату, все одно підприємцеві легше взяти в так звану оренду трудову книжку сліпого і за це йому платити мізерні кошти, наприклад, пів мінімалки.
Разом із тим, українцям, що не бачать, вдається переконувати деяких керівників і вони таки працюють перекладачами, юристами, соціологами, педагогами, психологами, операторами кол-центрів, зрештою, незрячі беруться організовувати власну справу.
«Інтернет-бізнес – добрий заробіток для незрячого»
Незрячий харків’янин Андрій Бутенко має бізнес в інтернеті. За фахом він математик, працював у гімназії для сліпих учителем інформатики, а тепер підтримує і розкручує інтернет-магазини.
«Для незрячого в інтернеті роботи дуже багато. У чому позитивний момент, що людина, у якої ти працюєш, навіть може і не підозрювати, що ти не бачиш. І потім він може дізнатися про проблеми із зором, коли здобутий певний результат. І так дієш, аби не відлякувати людину. Бо підприємці погано сприймають те, що ти сліпий», – говорить Андрій Бутенко. Інтернет-бізнес – це вже добрий заробіток для незрячого. Тут його прибуток може сягнути до тисячі доларів США.
Нинішні незрячі з розвитком комп’ютерних технологій, звукових програм, що допомагають працювати в інтернеті, отримали великі можливості у самореалізації, дехто завдяки віртуальній мережі відшукав собі роботу в Америці чи в Європі. Але їхні професійні здобутки досягаються попри найрізноманітніші перепони, а не за підтримки соціальних органів влади. Якщо людина з вадами зору прагне навчатися в університеті, а потім знаходить собі роботу, то вона не сподівається на державу і не чекає, поки вийде нова поправка до закону про індивідуальні засоби реабілітації, де будуть прописані комп’ютери чи мобілки з адаптованим програмним забезпеченням та GPS-навігаторами.
«Комп’ютери, ноутбуки, смартфони, за допомогою яких за наявності звукових програм люди з вадами зору можуть отримувати, обробляти інформацію – ці необхідні пристрої не передбачені для надання інвалідам зору», – розповідає Олександр Ніколайчук.
«Недоступна Україна прагне в Європейський союз»
А тим часом влада звітує про значні успіхи в облаштуванні безбар’єрного середовища для незрячих на вулицях, установах і в міському транспорті. Вони хваляться світлофорами із звуковими пристроями, вокзалами із службами супроводу незрячих пасажирів, станціями метро, де з’являються рельєфні смуги перед краєм перону.
При цьому тротуари заповнені машинами, автівки, порушуючи правила, роз’їжджають пішохідними доріжками, ламаючи сліпим білі тростини, зрештою, наражаючи їх на небезпеку чи й загибель. Небезпечним для незрячого харків’янина залишається метрополітен. А у великих супермаркетах, мабуть, не розраховують на клієнтів із проблемами зору, бо система самообслуговування не адаптовується для незрячих покупців. А в банківській сфері для сліпого клієнта недоступні банкомати, а також виникають конфлікти при оформленні документів, бо інваліду по зору забороняється користуватися факсиміле, а сам він не завжди може чітко розписатися в потрібній графі. Ба більше, школярів і дорослих незрячих позбавили можливості читати періодику, художню літературу та підручники, надруковані шрифтом Брайля – держава таки не профінансувала обіцяний випуск спецвидань. Разом з тим, тифло-експерти відзначають поступ із облаштуванням безбар’єрного середовища, але вважають його точковим.
«Там десь поставили звуковий світлофор, там з’явилися у транспорті звукові сповіщення зупинок чи номеру маршруту, там сходинку пофарбували, але через відсутність загальної стратегії, через відсутність спланованих дій та контролю це все призводить до часткової доступності, до точкових ударів і не вирішує головну проблему – простір залишається недоступним», – заявляє тифло-експерт Євген Свєт.
Один із користувачів інтернет-форуму залишив доволі справедливе зауваження: «Недоступна Україна прагне в Європейський союз».
