Зліва направо: члени «Союзу організацій інвалідів України» Володимир Азін, Олександр Пустовойт та боєць 95-ї аеромобільної бригади Роман
Наше суспільство не має морального права залишити ветеранів-інвалідів війни сам на сам зі своїми проблемами
Людині цілковито здоровій важко збагнути почуття того, хто не має можливості жити повноцінним фізичним життям у звичному розумінні: безборонно володіти власним тілом, вільно рухатись і працювати, займатись спортом тощо.
Ми підсвідомо вважаємо, що гарне здоров’я дароване нам назавжди і не допускаємо думок про можливі нещастя. Тому для тих, кого спіткала серйозна фізична травма, яка обмежує функціональні можливості, це стає важкою психологічною травмою і навіть трагедією. Руйнуються родини, долі, соціальні та дружні зв’язки. Дехто просто перестає бути самим собою, впадає в тугу і перетворюється на безпорадну істоту без бажань і прагнень…
Я сиджу поряд із людиною в інвалідному візку — Олександром Пустовойтом. Ми знаходимося на Жуковому острові, на правому березі Дніпра у Києві, на території невеличкої бази відпочинку Всеукраїнської організації «Союз організацій інвалідів України». Пустовойт є головою «Союзу», а на додаток — президентом Федерації санного спорту України, членом Національного олімпійського комітету, керівником громадського об’єднання «Центр соціальної реабілітації інвалідів» та підприємцем. Олександр після травми багато років пересувається за допомогою інвалідного візка. Однак це не заважає йому завжди бути у вирі подій.
— Моя ідея полягає в тому, щоб важко травмовані на Сході країни фронтовики, які залишилися без кінцівок та прикуті до інвалідного візка, на моєму прикладі й на прикладі моїх друзів чітко зрозуміли: повноцінно можна жити й сидячи в колясці. Ми активно працюємо фізично й розумово, займаємося бізнесом, кохаємо, боремося за наші права. Головне — це віра в себе, бажання не здаватися. Наші хлопці не здавались на війні під обстрілами. Тому вони просто не мають права поступитися недугам. А ми, не байдужі, у міру наших сил їх підтримаємо, — ділиться зі мною своїми думками Олександр…
Сьогодні в Олександра дорогі гості — шестеро поранених учасників бойових дій на Сході України. Один із них — Роман, солдат 95-ї окремої аеромобільної бригади. Після серйозних кульових поранень у руку і ногу він користується візком. П’ятеро інших «ходячі», але також мають важкі поранення і травми. Вони зараз проходять лікування та реабілітацію у військових шпиталях. Окрім них, на базі гостять представники волонтерської організації «Кухарська сотня Києва». Дівчата й хлопці накрили для учасників АТО столи, готують шашлики та юшку. Усі гості запрошені Олександром на зустріч та риболовлю напередодні змагань для людей із обмеженими можливостями «Острів надії», який проводиться «Союзом» щороку.
Мою увагу привертає дивовижна пара: давній член «Союзу організацій інвалідів України» Володимир у колясці та його чарівна наречена — волонтерка Алла.
— Цієї весни, — розповідає жінка, — Володя освідчився мені та запропонував побратися. Я погодилась — і зараз ми дуже щасливі, готуємося до весілля…
Через деякий час інша волонтерка, яка чула нашу з Аллою розмову і щось таке помітила під час неї на моєму обличчі, відвела мене в бік.
— Вони вражають, правда? — запитала із розумінням. — Тут зібралися дуже сильні та небайдужі люди. Ви знаєте історію 32-го президента США Теодора Рузвельта? У молодому віці він захворів на важку форму поліомієліту. Недуга посадила його у візок. Однак це не завадило Рузвельту стати єдиним президентом Америки, який обирався на цю посаду чотири рази поспіль. А більшість американців до самої його смерті не мали ані найменшого уявлення про те, що їхній президент — інвалід… Думаєте, у нас таких особистостей нема? Та візьміть хоча б Пустовойта. Подивіться, чого він досяг сам і скільком людям допоміг!
Досягнення Олександра дійсно коштують величезних людських зусиль. Наприклад, він із товаришами понад 11 років боровся за виділення та узаконення земельної ділянки на Жуковому острові. Здавалося б, свята мета: створити й облаштувати пляжний та рибальський комплекс, пристосований для людей з порушеннями опорно-рухового апарата. Від самого початку згідно з баченням організаторів це мало бути місце загального користування, територія з відкритим доступом для цієї категорії людей. Проте шлях до перемоги над чиновниками тривав понад десятиріччя.
П’ятеро поранених учасників АТО допомагали готувати шашлики, прогулювалися лісом, а от їхній товариш з 95-ки Роман жодного разу не з’їхав візком із рибальських містків і не випустив зі здорової руки вудку, бо риба клювала частенько. Роман, міняючи хробака на гачку, кинув на мене погляд і промовив:
— З таким клюванням про все на світі забуваєш, навіть про біль…
А Олександр перед нашим розставанням сказав:
— Це тільки наш перший, пілотний захід для учасників АТО. Наступним буде їхня участь у черговому щорічному чемпіонаті з рибальства для людей із обмеженими можливостями. Однак, за нашим задумом, учасники бойових дій поміняються місцями з волонтерами. Вони самі будуть допомагати інвалідам, які нещодавно отримали травми. Виходячи з того, що наші хлопці пройшли й бачили там, на війні, так і повинно бути.
Наступного дня Пустовойт зателефонував мені рано-вранці:
— Слухай, розмовляв із пораненим учасником АТО Геннадієм із Центрального шпиталю. Уявляєш, після проміжної операції лікарі цілий тиждень не могли збити високу температуру, щоб відправити його до Німеччини для заміни ліктьового суглобу. Зараз в нього температура — тридцять шість і шість!
