Розумію, що вона неприємна для багатьох, не у всіх є достатньо психологічної зрілості, щоб це визнати.
У нас немає на вулицях, в громадських місцях людей з обмеженими можливостями.
Їх немає, бо для них немає умов. І не було.
«Ідеальний» радянський час їх «ховав» тоді і з тих пір ми особливо не перебудувалися.
Це дуже помітно після відвідин інших європейських країн, де такі люди живуть максимально повноцінне життя, як і люди глибоко похилого віку.
Вони ходять в кафе, їздять в тролейбусах, скупляються в супермаркетах, пропускають тебе в черзі, бо в тебе лише вода і йогурт, а в неї повна корзина. Той що, що вона зігнута навпіл, пересувається тримаючись за столик на колесах і їй дуже багато років.
Але, головна проблема в тому, що багато наших людей думає, що якщо цих людей немає на вулицях, то їх немає в нас взагалі!
Вони не хочуть зіштовхуватися з тим, що відрізняється. Це викликає в них часом агресію, часом непорозуміння, часом огиду.
Часом, почуття провини.
Але, пострадянський простір з емоціями не дуже дружній. Бо, «тобі здається, що болить, а в тебе не болить, я краще знаю!»
І, почуття провини за те, що зі мною все в порядку, а з тобою «ні», викликає не бажання допомогти, а агресію і злість.
Що мене наштовхнуло на цей допис?
Можливо фрази цивільних, котрі звучали на адресу військових, які мали відпустки і приїздили в тилові міста: «Що ви тут робите? Їдьте звідки приїхали!»
На початку війни цього було немало.
Можливо фрази вихователів, котрі говорили батькам дітей з обмеженими можливостями: «Не приводьте свою дитину на новорічний ранок. Іншим батькам неприємно».
Можливо коментарі в соцмережах, де люди «цвиркають ядом» на все, що їм неприємно, заздрісно чи болісно.
Можливо, те, що нарешті починають бачити і чути про аутизм, синдром Дауна, розлад дефіциту уваги та гіперактивності, дислексію тощо.
Але, таким дітям досі важко, бо дорослі люди досі до них неготові. Хоч вони були завжди.
Нетолерантному суспільству буде дуже важко, коли в один час на вулицях зʼявиться дуже багато людей з обмеженими можливостями.
І прийдеться звикати і вчитися жити по-новому. Разом з ними.
Вчитися їм допомагати.
Але, тому буде вчити нас наша молодь. Бо, вона інша.
І, якщо мій допис, змусить замислитися хоч одну людину і допоможе внутрішньо змінитися, змінити своє ставлення, подивитися реальності у вічі, мені буде дуже добре від цього.
Тому що, навіть у війну, я хочу, щоб світ ставав кращим.
Через людей.
Інна Лук’янець, докторка психологічних наук, психологиня, власний допис у Facebook
