«Можливо зараз цей протез мене і обмежує фізично, але дав мені дуже багато сили внутрішньої» – Олександр, спецпризначенець зі сталевою волею

Офіцер спецпідрозділу Національної гвардії України Олександр ще в шкільному віці прийняв для себе рішення служити в силових структурах. Тому, по закінченні школи вступив на навчання до Національної академії Національної гвардії України. Юнака приваблювали самостійне життя, а також можливість вдосконалювати себе у військовій справі та спорті.

Після закінчення академії для проходження служби обрав військову частину в місті Харкові. Там жила вся його сім’я. Але мріяв нацгвардієць про службу в підрозділах спеціального призначення. Життя склалося так, що згодом разом з переїздом до міста Одеси, випав шанс перевестися на службу в спецпідрозділ, яким офіцер радо скористався, перейшовши до спецпідрозділу однієї з військових частин Південного оперативно-територіального об’єднання НГУ. На той час він вже був військовослужбовцем із досвідом участі в АТО.

«Ранок повномасштабного вторгнення рф в Україну, я зустрів нещодавно після операції з видалення меніску коліна. Треба було відновлюватися 6 місяців, а коли почалося вторгнення, пройшов лише один. Попри це, я зібрав сумку, та пошкутильгав до військової частини», – пригадує той жахливий для всіх українців день Олександр.

У військовій частині в цей момент всі отримували зброю, спорядження. Гвардійці готувалися прийняти бій за потреби. Одразу облаштували бойові та запасні позиції на території міста. Коли на південному напрямку під Вознесенськом ворог поніс перших значних втрат і почав відступ, військовослужбовцям повідомили про переведення для виконання серйозних бойових завдань. Вже через кілька днів вони на гвинтокрилах перемістилися в Донецьку область.

«Коли виходиш на перші бойові завдання, і бачиш, як прилітає в 25-50 метрах від тебе, одразу розумієш, що ти не так вже й далеко від смерті. Та коли це відбувається постійно, то звикаєш. Страх поступово спадає. Ти все ще боїшся за своє життя, але вже працюєш спокійно», – розповідає про свої перші бойові виходи нацгвардієць.

25 травня о 5 годині ранку під час чергового бойового виходу спецпризначенець наступив на протипіхотну міну ПМН-2. Пролунав вибух. Побратими надали першу допомогу. В безпечнішому місці надали вже більше допомоги. Далі евакуація, лікарня, відновлення. Боєць втратив ногу. Такі травми часто тягнуть за собою супутні захворювання. Тому гвардієць продовжує лікуватися, але думками вже за хвірткою лікарні.

Офіцер готовий прийняти будь-який висновок військово-лікарської комісії. Якщо він буде визнаний придатним до військової служби, одразу стане в стрій поряд із побратимами. Якщо ж отримає висновок про непридатність до подальшої військової служби, то на цей випадок теж має план.

«У нас з хлопцями є своє ком’юніті, створюємо патчі, футболки з цікавими принтами, формуємо міцний колектив ветеранів-однодумців. А взагалі, маю багато цікавих ідей. Чітко розумію свої ресурси і точно знаю на що здатен», – розповідає Олександр.

Після виписки з лікарні гвардієць планує далі розвиватися в спорті, щоб своїм прикладом надихати інших хлопців, які втратили кінцівки на війні, продовжувати діяти далі.

«Протез – це не кінець. Це ще більші можливості і шанс. Є ідея здійснити складну подорож, яка не завжди під силу людині без інвалідностей. Доведу, що відсутність якоїсь частини тіла не вирок. Можливо, зараз цей протез мене і обмежує фізично, але дав мені дуже багато сили внутрішньої», – стверджує військовослужбовець.

Як командир групи спеціального призначення НГУ, Олександр завжди відчуває відповідальність за людей. Він закликає українців допомагати військовим, які захищають країну. На його думку, слід робити все, щоб воїнам було легше виконувати свої військові обов’язки. А найголовніше – слід бути готовими замінити воїнів і вже сьогодні починати набувати навичок, що знадобляться під час бойових дій. Якщо в серці є бажання зберегти країну, зберегти все, що лежить до душі, треба робити все для Перемоги, вважає військовослужбовець.

Олександр має двох дітей, обидва – хлопчики. Він хоче, щоб дітки самі обирали свій шлях по життю в мирній країні і додає:

«А я їм буду тільки допомагати, як мої батьки допомагали мені».

Група інформації та комунікації Південного Одеського ТУ

НГУ