Які проблеми з інклюзією неповносправних людей у країнах ЄС
Сайт стокгольмського музею Ваза — одного із найвідвідуваніших у Скандинавії — серед іншого має розділ «Доступність». Він містить інформацію для людей, яким потрібні додаткові можливості, щоб оглянути історичну пам’ятку без перешкод. Зокрема, про те, що до собак-поводирів ставитимуться приязно, особи, що супроводжують людину з неповносправністю, не потребують квитка, а за потреби два візки можна позичити біля інформаційної стійки. Такі розділи нині є на багатьох сайтах європейських музеїв, як-от Лувр, Британський музей чи галерея Тейт.
Політика доступності європейських культурних просторів є важливим елементом суспільства, де неповносправні люди можуть мати нормальне життя. Такий підхід розвиває більшість європейських країн. Понад те, його заохочують на рівні ЄС. У Швеції ж сучасна концепція доступності простору для людей із фізичними обмеженнями сформувалася ще в 1970-х роках. Разом із цим у 1990-х у країні стала реформуватися законодавча база, щоб люди з інвалідністю могли бути краще залучені до суспільства та захищати свої права. У 1994 році там з’явилася посада омбудсмена з прав людей з інвалідністю. Ця структура визначає і захищає права неповносправних, розподіляє гранти та субсидії для них, а також працює з покращенням загального рівня доступності всіх аспектів життя суспільства для таких осіб.
Згідно з офіційними документами основною метою шведської політики щодо людей з інвалідністю є надання їм більших можливостей для участі в житті суспільства на тих самих умовах, що й інші люди. Зокрема, один із пріоритетних напрямів цієї політики — безперешкодне пересування. Саме останнє є запорукою того, що вони матимуть такі самі права, що й члени шведського суспільства, будуть, як інші люди. Важливо, що коли йдеться про безперешкодне пересування, то мається на увазі не лише оснащення пандусами чи зручними з’їздами в межах публічного простору, а й модифікація будинків, де проживають такі люди. Для цього неповносправні люди повинні подаватися на міські гранти, які профінансують їм покращення простору. Перший такий грант надали ще 1959 року.
Актуальним питанням також є працевлаштування осіб, чиї можливості до праці певною мірою обмежені. Підприємства, що беруть на роботу людей з інвалідністю, можуть сподіватися на деякі субсидії. Крім того, люди, що не здатні пересуватися громадським транспортом, можуть отримати допомогу на купівлю автомобіля. Таким чином вони отримують власний засіб пересування. Це можуть робити й батьки, чия дитина має інвалідність, що позбавляє її можливості пересуватися звичайним громадським транспортом.
Серйозним етапом сьогодні в покращенні доступності міст є стандартизація вимог із доступності на рівні Європейської комісії. Уже розроблено стандарти для «доступності» інформаційно-комунікаційних технологій, будівель, сайтів і мобільних додатків.
Інклюзія людей з інвалідністю важлива ще на етапі шкільного та дошкільного навчання. У більшості європейських країн фізичні обмеження не є перешкодою для навчання в звичайному класі. Тому освітні заклади завжди мають достатньо простору та ліфти, у яких може пересуватися дитина на візку. Ганна Поляк, яка кілька років тому переїхала з родиною до Кракова, розповідає, що в молодшій школі, де навчається її старший син, є ліфт, а двері досить широкі, щоб могла заїхати людина на візку. Хоча дітей, які мають потребу скористатися ліфтом, наразі немає, але ця інфраструктурна особливість обов’язково наявна. А от в університеті, де навчається Ганна, є студенти, яким цей ліфт забезпечує безперешкодний доступ до аудиторій. Двоє одногрупників Ганни є людьми з інвалідністю, але це не стало їм на заваді до здобуття вже другої вищої освіти. Один із них незрячий, утім, це не обмежує його пересування містом чи доступ до навчання. Краків загалом вважається одним із найзручніших європейських міст для пересування незрячих людей. У 2011-му Європейська комісія у фіналі конкурсу Access City Award відзначила місто як одне з найактивніших у питанні полегшення пересування для неповносправних людей. Так, там є туристичний маршрут для незрячих, під час якого завдяки макетам, які можна відчути, мапам і технології GPS ці люди можуть насолодитися історичною спадщиною міста й вільно ним пересуватися. Окремим питанням досі залишається інклюзія людей із ментальними неповносправностями. Воно потребує злагодженої роботи різних представників суспільства, починаючи від вихователів дитячих садків і аж до роботодавців, які готові взяти на роботу таких працівників. Дослідник Ове Маландер у тексті, присвяченому вивченню шведської політики щодо людей з інтелектуальними неповносправностями зазначає, що вона є передовою в цьому питанні, однак, як і в інших країнах, сама політика та обов’язки, які бере на себе влада, дещо відрізняються від їхнього практичного втілення. Про наявність певних розбіжностей між задекларованими державою зобов’язаннями та ситуацією «на місцях» у Польщі каже й Ганна Поляк. Наприклад, не завжди є т’ютор, який має супроводжувати дитину з інвалідністю, якщо вона навчається в садку чи школі разом з іншими дітьми. Серйозним кроком шведської влади є закон про підтримку та обслуговування осіб з обмеженими функціональними можливостями, ухвалений 1994 року. Згідно з ним громадяни Швеції, які відповідають визначеним критеріям неповносправності, можуть сподіватися на фактично будь-яку безплатну підтримку від держави. Однак важливою особливістю шведського підходу є те, що разом із підтримкою людей із ментальними особливостями їх заохочують до праці та соціалізації.
Значущим аспектом інклюзії є наявність громадських організацій і спільнот, що просувають цю тему. Зокрема, у Швеції є Шведська федерація неповносправності (Handikappförbunden). В інших країнах це часто релігійні організації. Зокрема, вагому роботу в цьому напрямі робить італійська Спільнота святого Еґідія. У Римі саме вони започаткували кафе під назвою Gli Amici, де працюють лише люди з ментальними неповносправностями. Спільнота також організовує лабораторії для таких осіб, де вони можуть творити мистецтво таким, яким самі його бачать.
Ілюстраторка Аліна Кропачова, яка є учасницею Спільноти святого Еґідія в Україні, провела місяць у Римі, допомагаючи об’єднанню та спілкуючись із ментально неповносправними людьми, які приходили на лабораторії спільноти. Важливий аспект, на якому зауважує Аліна, це те, що люди з ментальними неповносправностями, які приходили до спільноти, є достатньо самостійними. Вони можуть доїхати самі до місця, де відбувається лабораторія, роздягнутися, поїсти. Помітну роль, звісно, відіграє доступність простору, коли неповносправні люди не потребують супроводу, щоб дістатися до певної точки в місті. Іншим аспектом є гіперопіка від рідних, яка часто стоїть на заваді таким людям бути більше включеними в суспільство. Для цього Спільнота святого Еґідія в Італії купила будинки, де такі люди можуть жити самостійно у своїх квартирах, а коли потрібна допомога, то звертатися по неї до повносправних людей, які там також живуть. Схожого типу багатоквартирні будинки є й у Швеції. Вони обслуговуються на муніципальному рівні. Як пише Ове Маланлер, який досліджував рівень самовираження молодих людей із середнім чи помірним рівнем неповносправності, які живуть у таких будинках, цей шведський тип інклюзії допомагає їм ставати самостійнішими та більше включеними в суспільство, однак поки що вони не стають рівноправними членами суспільства, чого прагне ця політика.
Нинішня політика європейських країн, налагодивши певною мірою просторову доступність для неповносправних людей, основний фокус робить на їхній ментальній включеності в суспільстві. Якісь результати вже можна побачити у Швеції. Однак для досягнення цілей у цьому напрямі потрібно ще чимало часу та зусиль.
Ольга Ворожбит
