«Колись ми плакали через хворобу діток, тепер радіємо за їхні успіхи»

Батьки, які виховують дітей із інвалідністю, просять зберегти їхній рятівний інтернат

У Світлани Климчук із волинського села Судче п’ятеро дітей. Та, коли на світ з’явилася донечка Мар’яна, жінка думала, збожеволіє від горя. Адже в її дівчинки діагностували синдром Дауна.

Про це йдеться на шпальтах газети “Твій вибір”.

– До появи Мар’янки я хіба краєм вуха чула про подібний діагноз. Ніколи раніше цим не цікавилася, бо думала: сидром Дауна – це щось далеке і мене ніколи не стосуватиметься, – пригадує наша співрозмовниця.

Але в серпні 2012-го, коли на світ з’явилася донька, в неї ще в пологовому запідозрили сидром Дауна.

– Я не хотіла в те вірити. Сподівалася, медики помиляються. В нашому ж селі немає жодної такої дитини, – продовжує жінка. – Та дива не сталося. Через три місяці ми поїхали до фахівців, здали відповідні аналізи. І діагноз було підтверджено.

Аби дитина із синдром Дауна не відрізнялася від ровесників, Світлана почала Мар’яну з піврічного віку возити до спеціалістів. І дівчинка справді добре розвивалася. Відвідувала в селі дитсадок. На рівні з іншими дітками брала участь у святкових заходах.

Тут навчають адаптуватися до життя

– Коли доньці виповнилося вісім років, а її молодшій сестрі – шість, я віддала обох дівчаток до школи – в один клас. Перші три місяці все було ніби нормально. А у грудні вчителька попросила мене забрати Мар’янку зі школи, бо та нібито порушує дисципліну, заважає освітньому процесу, – провадить Світлана. – Мені було дуже боляче таке чути. Бо Мар’янка – добра, комунікабельна, слухняна дитина і дуже не хотілося замикати її в чотирьох стінах дому. Порятунком у той важкий період стала для нас Липлянська школа-інтернат (це неподалік Луцька). Моя дитина знайшла там фактично другу сім’ю, настільки чуйний колектив у цьому закладі. Коли вона повертається з дому до інтернату (бо часто хворіє), то кожну зі своїх учительок обіймає, розповідає, як сильно їх любить.

За майже чотири роки у школі-інтернаті 12-річна Мар’янка навчилася не лише себе обслуговувати (ходити до вбиральні, приймати душ, чистити зуби), а й виконувати частину хатньої роботи, додає мама Світлана:

– Вона хай не дуже якісно, але миє посуд, замітає підлогу, розкачує тісто на вареники, вчиться працювати з голкою і ниткою. Сервірувати стіл до приходу гостей – теж її обов’язок. А всі ці навики – заслуга педагогів Липлянського інтернату.

«Педагоги стали моїми рятівниками»

Непростий шлях материнства випав і на долю Любові Мощак із волинського села Угриничі. Її 10-річний син Денис має затримку психо-мовного розвитку, в нього діагностовані легка розумова відсталість і гіперактивність.

– До того, як ми потрапили у школу-інтернат, я не могла дати раду із власною дитиною, – зізнається жінка. – Денис нікого не слухав. Постійно робив якусь шкоду. Не хотів ходити до туалету. Кожної миті кудись біг. Аби проїхати бодай невеличкий відтинок шляху, ми мали разів п’ять зупинятися. Коли чотири роки тому я привезла Дениса на 1 вересня до Липлянської школи і лишила тут, думала, педагоги витримають день-два і подзвонять, аби його забирала.

Та досвідчені вчителі не просто не подзвонили (хоча спершу їм справді було важко впоратися з Денисом), а й кардинально змінили поведінку дитину, каже Світлана:

– Денис тепер чує і робить те, що його попросиш. Навіть коли не хоче чогось робити – можна його попросити, пообіцяти винагороду, і він усе виконає. Шлях від Угриничів до Луцька ми долаємо без будь-яких проблем. Дениса навчили читати й писати. Дитина, яка чотири роки тому пісяла в штани, сьогодні виступає на концертах і не має проблем із поведінкою. Тому педагогів Липлянської школи-інтернату я називаю своїми рятівниками.

Чи закриють заклад?

Історій, подібних до тих, що розповіли Любов Мощак і Світлана Климчук, можна розказати багато. Адже за 58 років, скільки працює інтернат, тут урятували тисячі діток і їхніх батьків.

Нині в закладі перебуває 81 вихованець. У кожного – особливості фізичного чи розумового розвитку. От тільки чи зможуть діти й надалі отримувати реабілітацію та необхідні для життя навики – під великим питанням.

Т. в. о. директора Липлянської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату Іванна Дужик зізнається: колектив, а це 35 педагогів, отримав лист про те, що заклад готують до реорганізації.

– Офіційної інформації ми ще не маємо. Особисто зі мною ніхто ні про що не говорив. Але батьки наших вихованців дуже стривожені. Вони бояться, що дітей із найважчими діагнозами переведуть до Затурцівської школи-інтернату, а решту вихованців роз’їдуться по домівках.

– Ми, батьки, категорично проти таких кроків! – кажуть мами Тетяна Шевчук, Таїсія Прядун, Любов Мощак, Світлана Климчук. – У звичайній школі немає масажистів, дефектологів, логопедів, які б уміли працювати з особливими дітьми. Немає матеріальної бази, аби навчити дітей із інвалідністю користуватися побутовою технікою, відвідувати банк, магазин, пошту. Крім того, в інтернаті дівчаток навчають шити за спеціальною програмою, а хлопці опановують столярну справу. Тут наші діти здобувають досвід, який допоможе їм адаптуватися до самостійного життя і навіть заробляти гроші. Тож ми, батьки, настійливо просимо владу не ліквідовувати закладу. Бо коли на одній шальці терезів – гроші, а на іншій – життя особливих діток, то вибір треба робити по совісті.

t1.ua