Люди з інвалідністю і держава-мачуха

В Україні термін «інвалідність» асоціюється із соціальним вироком. Адже лише п’ята частина таких співвітчизників спроможна себе забезпечити самостійно, решта великою мірою залежить від підтримки рідних і держави. Тим часом уряд анонсував «реальне підвищення» нинішнього року пенсій, соціальних виплат для осіб із інвалідністю. Чи справді так буде, якщо зважити на високу інфляцію, супроводжувану невпинним зростанням цін на найнеобхідніші товари і послуги?

Без допомоги — ніяк

В Україні проживає 3,1 мільйона осіб із обмеженими можливостями, з яких 180 тисяч — неповнолітні. З них 14% мають першу групу інвалідності, 43% — другу, решта — третю. Серед причин їх набуття у дорослих найпоширенішими є недуги системи кровообігу (24,4%), злоякісні утворення (20%), порушення кістково-м’язової системи (11,1%), сліпота (3,7%), також ендокринні недуги, розлади травлення та обміну речовин (4,2%). Водночас уроджені аномалії, деформації і хромосомні порушення має кожна третя дитина з особливими потребами. Ще 17,9% становлять хвороби центральної нервової системи, 17% — розлади психіки…

Громадянам із обмеженими можливостями законодавчо встановлено право на матеріальне забезпечення коштом Державного бюджету, розмір якого залежить од тяжкості захворювання чи каліцтва, стану сім’ї, віку, вже набутого (чи не набутого) трудового стажу тощо. Проте суми цих виплат просто злиденні.

Ось що пише, зокрема, у листі до редакції Раїса Василівна Горб, мешканка села Хрещенівка Нововоронцовського району на Херсонщині: «Три роки тому мій син, Сергій Миколайович Горб, який проживає у селі Покровське Нікопольського району Дніпропетровщини, переніс інсульт. Йому призначили ІІІ групу інвалідності. Проте недуга прогресує, і торік у липні від закупорювання судин у нього почалася гангрена. Ампутували ногу, після чого став інвалідом І групи. Згідно з нею, син отримує пенсію 1617 гривень. Не вистачає не те що на більш-менш достатнє харчування, а навіть на знеболювальні уколи, яких він потребує щодоби. Материнське серце розривається від болю…»

Сповнена гіркоти сповідь й іншої жінки: «Мій 56-річний чоловік уже півтора десятка років живе без обох нирок, «прив’язаний» до гемодіалізу, який необхідно робити через день. Пересувається в інвалідному візку. Оскільки мешкаємо в селі, на процедуру очищення крові доводиться їздити аж у райцентрівську лікарню, де її проводять на другому поверсі. Уявіть: у цьому закладі — ні ліфта, ні пандуса. Щоразу доводиться на руках витягати на другий поверх візок із чоловіком і спускати. Що вже казати про витрати на бензин (щоб дістатися лікарні), ліки… Чоловік одержує 1700 гривень щомісяця. До того ж на ці кошти доводиться існувати ще й члену сім’ї, який постійно доглядає за недужим родичем. Не держава, а мачуха…»

Віктор Іванович Бондаренко, мешканець селища Білокуракине на Луганщині, вболіває за 67-річну сестру, інваліда І групи Ніну Іванівну Журбу, яка проживає у селі Попівка цього ж району, повідав він телефоном. У неї пенсія 2507 гривень, більша, ніж у згаданого вище співвітчизника, а все одно не виходить зводити кінці з кінцями. «Як ляпас народові сприймаю розрекламовані у ЗМІ заяви урядовців про збільшення соціальних норм та стандартів. Чи не пробував хтось із владців бодай місяць прожити на нинішні пенсії народу, зокрема ті, що отримують інваліди?», — задається питанням читач. Вочевидь, ні, й сумніватись не випадає.

До речі, аби змінити на краще жебрацьке становище людей з інвалідністю, житель Сумщини Едуард Шевченко на сайті Глави держави зареєстрував електронну петицію: «Просимо Президента звернути увагу на ганебний рівень існування людей з інвалідністю із дитинства, саме існування, тому що життям на 1450 грн в місяць це назвати важко»…

Пустопорожні обіцянки

Хай там як, а співвітчизники з особливими потребами не втрачають надій на «державу-мачуху». Адже на 2019-й анонсовано три етапи зростання рівня прожиткового мінімуму, який безпосередньо впливає на суму грошового забезпечення людей із інвалідністю. Більше того, «нагорі» обіцяють їх встановити на рівні, достатньому для забезпечення базових життєвих потреб людей, позбавлених можливості власноруч заробляти на прожиття.

Проте не варто наївно сподіватися, що ці суми нарешті будуть достойними. Адже більшість вищенаведених обіцянок радше є банальним популізмом, банальними гаслами передвиборної кампанії, яку вже розгорнули політичні сили і їхні кандидати. Правда в тому, що з огляду на масштабність виплат це просто неможливо у нинішніх економічних умовах, оскільки створюватиметься занадто великий тиск на економіку. Таких видатків держбюджет просто не витримає, певні експерти. Втім…

Гуманітарний масштаб проблеми

Та хіба лише в злиденні виплати впирається розв’язання проблем людей з інвалідністю в Україні?

Пересування численних співвітчизників обмежене технічними параметрами їхнього інвалідного візка. Пандусів (спеціальних похилих доріжок при вході до будівель), пристосованих ліфтів, спеціально обладнаних туалетних кабінок у громадських місцях, установлених на зручній висоті банкоматів — усіх цих речей, які полегшують життя людям з особливими потребами, в країні вкрай бракує. Якщо десь і зроблять похилу доріжку як вхід до закладу або поряд зі сходами у підземному переході, то, бува, абияк. Жодний візочник не наважиться нею самостійно проїхатися: або дуже крута, або завузька. Сьогодні у подібному становищі жителі практично всіх населених пунктів країни. Навіть міст-мільйонників!

Окрема болюча тема — діти з особливими потребами. Більшість із них ростуть, замкнені у своєму соціумі. Особливо гостра ця проблема для родин у сільській місцевості, де годі шукати поблизу не те що спецшколу, а й кваліфіковану медичну підтримку. Нерідко батьки б’ються, як риба об лід, щоб допомогти такій дитині вибитись у люди: вивчити її, дати якийсь фах, надбати друзів. Їм усе життя пече думка: «А що буде з кровинкою, коли нас не стане? Хто тоді підтримає її?».

Дехто може заперечити: держава все ж сприяє інтеграції таких дітей у суспільство. Мовляв, уже почалося впровадження інклюзивної освіти, завдяки чому діти з інвалідністю здобули можливість навчатись разом із ровесниками у загальноосвітніх школах. Так, почалось. Але у загальнонаціональному масштабі таких випадків дуже мало. Бо наші школи досі не готові до цього ні технічно, ні методично, ні кадрово, ні психологічно. Скільки навчальних закладів сьогодні мають пандуси, окремі кабінки в туалеті з необхідними пристосуваннями для візочників?

Людяність і толерантність будь-якого суспільства перевіряється його ставленням до людей з особливими потребами. Адже зазвичай не хвороба обмежує їх у діяльності, а умови життя. Створити їх комфортними для інвалідів — людський і громадянський обов’язок і влади, і кожного з нас.

…Хтось із читачів, можливо, подумає, що проблема виживання людей з інвалідністю на нинішні виплати від держави та соціальні умови їх існування його не стосується. Це щастя, коли це так. Однак життя непередбачуване. За даними Держстату, з року в рік збільшується кількість дітей із вродженими вадами та каліцтвами, дорожньо-транспортних пригод… І від тяжких хвороб та травм ніхто не застрахований. Ось чому так важливо будувати суспільство рівних можливостей для всіх громадян.

Олена Кощенко

«Сільські Вісті»