Фото: life.pravda.com.ua
Термін «інклюзія» з’явився через необхідність залучення людей з інвалідністю до суспільного життя. Він закріплений у Конвенції ООН про права людей з інвалідністю. Але інклюзії можуть потребувати не лише люди з інвалідністю, а й будь-яка людина в певних життєвих ситуаціях, пише ІА «Дивись.info».
Вважається, що в будь-якому суспільстві людей з інвалідністю в середньому 10%. У Львові їх — понад 40 тисяч.
Про це на лекції-тренінгу «Інклюзія і Я» від Психопростору говорив експерт з питань інклюзивної освіти Віктор Сальков.
Інвалідність — це соціальний конструкт
Інвалідність – це соціальний конструкт, результат взаємодії в суспільстві особистісних факторів та факторів проживання. Це не індивідуальна проблема, а наслідок неправильної організації суспільства. Для людини з інвалідністю інклюзія – це організація життя суспільства без бар’єрів або усунення наявних. Ідеально, коли людині з інвалідністю не потрібно щоранку думати, як дістатися до пункту призначення. Він або вона просто пересувається простором без жодних бар’єрів.
«Деякі установи запитують: якщо у нас немає людей з інвалідністю, навіщо нам встановлювати в будівлях ліфти, які дуже дорого коштують. Так, може, ваші заклади не відвідують люди з інвалідністю, тому що вони не розраховані на них?», – ставить риторичне питання Віктор.
Інклюзія — це право, а не привілей
Інклюзія – це насамперед шляхи комунікації: як ми шукаємо канали спілкування, щоб залучити якомога більше людей до взаємодії. Інклюзія – це спосіб життя. Ми маємо думати про те, чи наші рішення та дії не вилучають тих, для кого ми працюємо чи створюємо певний продукт.
«До прикладу, якщо ми запланували лекцію, чи всі зможуть потрапити на неї? Якщо ми будуємо новий палац культури, то чи всі зможуть скористатися його приміщеннями? Якщо ми створюємо освітню програму, то чи всі діти та дорослі зможуть долучитися до участі в ній?»
Інклюзія – це про повагу до людської гідності, бо вона є джерелом прав людини.
«Якщо почати обговорювати тему інклюзії, то перший її символ, який спадає на думку, – пандус. У наших містах часто відкривають нові кафе і завжди встановлюють пандус. Але, забуваючи про людську гідність, забувають його призначення. Вони роблять пандус заради пандуса, а не для того, щоб людина з інвалідністю змогла комфортно ним скористатися. Повага до людської гідності – це коли дві людини самостійно змогли прийти до столика, не кличучи на допомогу персонал. Якщо б власники ресторанів пам’ятали, що у людей з інвалідністю є гідність, вони б робили пандуси для людей, а не щоб поставити галочку в аркуші вимог до закладу харчування», – зауважує експерт.
Інклюзія – це недискримінація. Якщо немає інклюзії, найчастіше ми можемо говорити, що відбувається дискримінація. Тобто навмисно чи ненавмисно створюються перешкоди в реалізації прав чи потреб людини.
Інклюзія – це система заходів, спрямована на залучення та попередження вилучення. До прикладу, якщо до вишу вступає людина, яка пересувається на візку, а університет не пристосований, щоб ця людина могла користуватися його приміщеннями, то інклюзивними заходами вважаються облаштування пандусів чи складання розкладу так, аби їй не потрібно було підніматися вище першого поверху. А якщо немає людей з інвалідністю, а заклад уже робить ремонт і передбачає ліфти та пандуси, то це будуть заходи, спрямовані на попередження вилучення.
Фото: rawpixel.com/Adobe
Підходи до людей з інвалідністю
У світі є чотири типи ставлення до людей з інвалідністю: благодійний, медичний, соціальний та правозахисний.
«У разі благодійного підходу часто до людей з інвалідністю ставляться як до об’єкта, як до нерівних собі. Часто їх сприймають як джерело проблем», – пояснює фахівець.
У разі медичного – людина також розглядається як проблема, яка не має рівних прав. У суспільстві є уявлення норми, до якої таку людину можна підтягнути медичними засобами. От коли ми підтягнемо її до норми, тоді ми розмовлятимемо з нею на рівних. А коли вона ще не підтягнута, тоді вона недолюдина. У цей період не можна говорити, що людина буде щасливою, піде працювати чи навчатись. Вона перебуває в процесі приведення себе до норми.
Соціальний підхід вважається революційним, порівнюючи з першими двома. Він свідчить, що кожна людина є унікальною, а інвалідність – це не проблема людини, а проблема суспільства.
«Ми з вами створюємо бар’єри, що не дозволяють людині повноцінно брати участь у соціальному житті та реалізовувати свої базові потреби. Ми зводимо будівлі, непристосовані для людей, які пересуваються на візку. Ми орієнтуємося переважно на візуальну інформацію, запровадили звукові сигнали, які кажуть нам, що щось сталось».
Усі ці перешкоди створило суспільство, бо воно не думало про людей з інвалідністю і про те, що можна розбудувати простір та комунікацію без бар’єрів. Тож головне завдання суспільства – розбудувати такий простір, а не щоб людина пристосовувалася до нього.
Концепція соціального підходу виходить з того, що поняття норми переглянуто в сучасному світі. Норми як такої немає. Будь-яка людина – це норма. А отже, завдання суспільства – прийняти цю норму й адаптувати в себе, щоб людина почувала себе комфортно і була залученою в життя.
Правозахисна модель схожа на соціальну. Вона наполягає: якщо бар’єри не усуваються, то це – порушення прав людини та дискримінація. Цей підхід відстоює, щоб у людини були механізми оскарження дискримінації, аби домогтися відновлення порушених прав.
«Якщо дитину не взяли до школи через її інвалідність, то це питання вирішують через Міністерство освіти і науки України. А якщо дорослу людину не приймають до вишу або не забезпечили їй гідних навчальних умов, то це – дискримінація, і такий громадянин чи громадянка може звернутися до суду за відновленням своїх прав. Наша організація, а також інші правозахисні організації надають юридичний супровід таким громадянам та громадянкам».
Кому потрібна інклюзія
Інклюзії потребують, зокрема, люди зі слабким зором чи слухом, з порушенням опорно-рухового апарата, із затримкою психічного розвитку, з розумовою відсталістю, обдаровані, гіперактивні діти, люди з аутизмом, замкнуті люди.
Часто вилученими із соціального життя почуваються батьки з немовлятами. Для них є незручною інфраструктура в Україні. Їм важко пересуватися в транспорті. Такі батьки також не бажані в багатьох просторах та закладах. До прикладу, коли вони приходять у музей з дітьми, то відчувають, що його співробітники їх не чекали.
«Аби люди з інвалідністю були помітними на вулицях українських населених пунктів, щоб влада розбудовувала безбар’єрний простір, громадянському суспільству треба допомогти таким спільнотам організовувати акції протесту. Потрібно стукатися до держави і вимагати безбар’єрного простору».
Валентина Ковтонюк
