Війна руйнує не лише інфраструктуру, яку можна з часом повністю відновити чи збудувати й ліпшу. Найтяжчим є те, що війна завдає непоправної шкоди здоров՚ю багатьох українців.
Про це написав Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній у Міжнародний день людей з інвалідністю.
Кількість людей, які втратили кінцівки, інші частини тіла, здатність чути або бачити, відчувати чи рухатись, стрімко зростає. Все частіше зустрічаємо людей з протезами, на милицях чи в колісних кріслах – від російської агресії потерпають не лише військові, а й багато цивільних. До того ж, щоразу більшає тих, хто постраждав не лише фізично, а й має серйозні психологічні травми, невидимі для людського ока.
Сьогоднішній особливий день – це нагадування та привернення уваги не тільки і не стільки до людей з інвалідністю, людей з певними фізичними, сенсорними, психічними, інтелектуальними чи ментальними порушеннями, скільки до всіх інших – тих, хто поруч. Це день, який має нагадати: ВСІ ми – ЛЮДИ. І це найголовніше та найсуттєвіше.
Інвалідність не має бути для людини вироком, нездоланною медичною чи особистою проблемою, свідченням певних «особливих» потреб чи обмежень. Всі ми – люди, і всі ми маємо якісь власні обмеження й певні особливі потреби, хвороби й недоліки. Тому інвалідність – лише одна з ознак певної людини, яка з-поміж іншого теж для когось є батьком чи матір’ю, сином чи донькою, братом чи сестрою, добрим другом чи подругою, сусідом чи знайомим, фахівцем у якійсь справі, героєм-захисником…
Найперше, в усіх ближніх маємо бачити людину і, як заповідав Спаситель, маємо любити ближніх, як самих себе, а відтак – ставитись з любов’ю і повагою до них. Справжня цінність людини, її сила – не в тілесному здоров’ї, а в духовному. Адже знаємо, що чимало фізично здорових людей почуваються нещасливими, зневіреними, впадають у відчай, часом навіть свідомо калічать себе. Тому не зовнішня досконалість визначає справжню значущість людини, її щастя, повноту буття, а здебільшого – внутрішня.
Щодо нинішніх життєвих реалій людей з інвалідністю, то, на жаль, вони стикаються з багатьма бар’єрами та проблемами на своєму шляху. Але то не їхня вина, а провина тих, хто живе поруч і виокремлює їх із суспільного життя через власну недостатню увагу і турботу, через упереджене ставлення, через небажання мати «зайві» клопоти, надаючи перевагу «іншим», таким чином звужуючи світ можливостей для людей з інвалідністю, зводячи для них нові побутові, інституційні, економічні чи психологічні бар’єри.
Тож не потрібно виокремлювати людей з інвалідністю, потрібно навпаки – робити все, щоби повноцінно залучити їх у суспільне життя, «розширити» для них світ, надавши відповідні можливості для пересування, спілкування, навчання, професійного зростання тощо. Люди з інвалідністю – не «особлива спільнота», це повноцінна частина нашого суспільства, це такі самі люди, як і всі інші, але зі своєю непростою історією, з її тяжкими наслідками. Будьте для них людяними, чуйними і добрими. «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6: 31).