Примотують телефон до руки. Якого сповіщення про небезпеку обстрілів не вистачає людям з вадами слуху

Ілюстративне фото: pexels.com

Найпоширеніше сповіщення про небезпеку обстрілів в Україні — це звук сирени. Тим часом в країні живе понад 2 млн людей з вадами слуху, які не можуть її почути. Розповідаємо, як про небезпеку під час війни дізнаються люди, які не чують.

У серпні під російський обстріл у Харкові потрапив гуртожиток, де жили люди з вадами слуху. У Маріуполі загинули щонайменше 18 нечуючих. На сайті Українського товариства глухих зараз понад 30 оголошень про пошук зниклих безвісти глухонімих маріупольців.

Менеджерка проєктів безбар’єрності, сурдоперекладачка Уляна Шуміло розповідає, що найчастіше люди з порушеннями слуху дізнаються новини або з переписок з іншими глухими, або від чуючих знайомих, якщо такі є поряд.

Уляна Шуміло, фото з архіву Уляни

“Найдієвіше — це робити якомога більше відео з сурдоперекладом. І такі, що повідомляють про небезпеку, і з чіткими інструкціями, що робити у разі обстрілів, як себе поводити. Коли почалось вторгнення, я була єдиним перекладачем у Маріуполі, хто хоч якось висвітлював новини в ефірі місцевого телеканалу. Я перекладала випуски новин, але все одно для глухих інформації було дуже мало”, — розповідає Уляна.

Про бої дізнались з чатів в телеграмі

Батьки Уляни Оксана Лисенко та Владислав Зражва не чують. Під час вторгнення вони були у Маріуполі. З перекладом доньки вони розповіли телеканалу ТВ-7, як ховались від обстрілів, не чуючи самих вибухів. Про початок бойових дій вони дізнались з чатів в інтернеті.

“24 лютого я побачила в інтернеті, як глухоніма написала, що на Лівому березі стався вибух. У телеграмі я також прочитала, як перекладач з Києва одразу усім нам повідомив у чат, що якщо є поряд люди, які чують, приєднайтесь до них. Я чоловіку повідомила, щоб був обережний”, — розповідає Оксана Лисенко.

Уляна Шуміло з батьками, фото з архіву Уляни

Потім зникли електроенергія, вода, газ. Якийсь час пара разом з родиною доньки жила неподалік військової частини. Через погане самопочуття Оксана не змогла втекти разом з донькою, тож вони з чоловіком повернулись до підвалу. І дивились за квартирою, доки та була цілою. Про те, що квартира згоріла, 5 квітня Владиславу повідомили знайомі, написавши записку.

“Намагалась пояснити росіянам, що не чую, і просила не чіпати нас”

За тиждень по під’їздах з перевірками почали ходити російські військові. Їм було складно пояснити, що їх справді не чують.

“О 6 ранку нас усіх підняли і перевіряли, викликали спочатку чоловіка, подивились його документи. Я сильно плакала: “Нащо його забрали?” Сказали йому: “У тебе сумочка, давай звідти гроші”. А він пояснює: “У мене там не гроші, а документи. Я не чую, вибачте”. Сильно вдарили. Він довго лежав. Мені пістолет до голови приставили, вимагали гроші. Я намагалась їм пояснити, що не чую їх, просила не чіпати нас. Було дуже страшно. Не вірили, що це мій чоловік, бо у нас різні прізвища.

Дві години ми сиділи у зігнутому положенні. І там я випадково побачила іконку з молитвою, мабуть хтось поклав. І я почала молитись, аби Бог нас зберіг живими.

Вони усі були з бородами, схоже як з Чечні. Таке враження, що вони усі були п’яні. Потім нас відпустили, і ми повернулись до підвалу. На той момент не хвилювала ані їжа, ані вода, лише б лишитись живими”, — згадує Оксана.

“Коли виїхали, я постійно оглядався і питав, чи тут не стріляють”

Самих обстрілів жінка не чула, проте відчувала вібрації від прильотів.

“Йшли жорстокі бої. Ми жили біля військової частини.

Таке враження, що була у пеклі. Бомбардування чула у грудях. Я по вібрації відчувала”, — розповідає Оксана.

А Владислав, попри порушення слуху, звуки дуже гучних вибухів чув.

“Коли ми виїхали, я не міг звикнути до тиші. В Маріуполі я трошки чув звуки, а тут тиша. Я постійно оглядався і питав: чи тут не стріляють?”, — згадує Владислав.

Уляна Шуміло з батьками, фото з архіву Уляни

Повідомлення про повітряну тривогу у Маріуполі перестали давати за кілька днів після початку вторгнення — інфраструктуру розбили, а бомбардування не припинялись. Тож фактично й відбою тривоги не було. Тому орієнтувались в ситуації містяни лише по звукам обстрілів. Зв’язок теж зник, і читати й писати повідомлення було неможливо. Тож Владислав з Оксаною намагались порозумітись з сусідами через записки, але все одно почувались доволі ізольовано.

“Нас не розуміли, ми намагались писати на папірцях. Просили, показували такими жестами, які може зрозуміти будь-яка людина. Мене відволікала кішка. У нас з нею було своє спілкування. Ми були самі по собі, молились, плакали, ми ж не чули нічого. Ми ж з донькою розлучились, думали, де вона, як вона, чи зникла, чи поїхала”, — розповідає Оксана.

Зустріли глухонімого, коли вийшли з підвалу

Першого глухонімого пара зустріла 15 квітня, коли обстрілів було менше, і вони вийшли з підвалу.

“Для нас це було такою величезною радістю. Ми почали його розпитувати про все. Він дав нам 100 гривень, ми купили хліб. Всі наші глухі виїхали до Ростова, Донецька, Москви. Ніхто з глухих не потрапив в Україну так, як ми”, — говорить Оксана.

За даними Українського товариства глухих, за кордон зараз виїхали 9 тисяч людей з вадами слуху. Уляна Шуміло розповідає, що без перекладачів таким людям в інших країнах теж складно порозумітись.

“Жестова українська, російська — вони схожі. А в інших країнах, наприклад, Європи використовують зовсім інші жести”, — пояснює Уляна.

Прив’язують телефон до руки

В Департаменті цивільного захисту населення, мобілізаційної та оборонної роботи Донецької ОДА, повідомили, що спеціалізованої системи оповіщення для людей з вадами слуху немає. Органи місцевого самоврядування у кожному населеному пункті мають організовувати повідомлення текстові та з сурдоперекладом. Для оперативного отримання повідомлень про небезпеку обстрілів радять усім використовувати додаток “Повітряна тривога”. Бо програма надсилає максимально гучні критичні сповіщення про повітряну, хімічну, техногенну навіть у беззвучному або сплячому режимі смартфона.

Оксана й Владислав, аби бути в курсі тривог, ставлять телефони в режим вібрації і прив’язують до руки канцелярською резинкою — аби не пропустити сповіщення, поки телефон, наприклад, лежатиме на столі в іншій кімнаті. Уляна каже, що такий варіант використовують від безвиході.

Аби не пропустити повітряну тривогу Оксана та Владислав прив’язують телефон до рук, фото з архіву Уляни Шуміло

“Це дуже незручно, довго з прив’язаним до руки телефоном не проходиш. До того ж, багато хто з глухих не має смартфонів. Було б зручніше, якби глухих могли забезпечити якимись браслетами. Вони б були і дешевші, і зручніші”, — говорить Уляна.

Найкращим варіантом для інформування людей з вадами слуху Уляна називає відео з титрами та сурдоперекладом. Тож знімає ролики і сама.

Втім, проблема оповіщення людей з порушеннями слуху залишається гострою. На Донеччині було близько 5 тисяч таких людей, і не в усіх є поряд чуючі родичі, які можуть повідомити про небезпеку.

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов’язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів