«Я хотіла мати вибір». Чому і як евакуйовуються люди з інвалідністю

5 країн, 7 міст, 4 потяги, 1 літак, 1 автобус, 3 центри для біженців та 20 тисяч кілометрів упродовж 17 днів — стільки тривала найдовша евакуація, яку організувала громадська організація Fight For Right. Вже 8 місяців поспіль ця команда рятує від війни людей з інвалідністю. На сьогодні вони допомогли вже 5041 людині, ще 1045 запитів — у процесі розв’язання. Перед початком повномасштабного вторгнення, коли напруження зростало, організація відкрила гарячу лінію з психологічної допомоги. А після 24 лютого здійснила перші евакуаційні рейси. Журналістка Ірина Виртосу спеціально для Заборони розповідає, чому людям з інвалідністю вкрай важко врятуватися від війни без сторонньої допомоги та через що їм доводиться пройти на шляху до безпеки.

Мисткиня Іва Стішун: «Я звикла бути активною, а тепер залежала від людей, які чують»

Іва Стішун — мисткиня з Харкова, активістка, має сина Микиту 16 років. У дитинстві Іва поступово втрачала слух, тож згодом найзручнішим засобом комунікації для неї став телефон із вбудованою програмою розпізнавання голосу.

В розмові з Забороною вона пригадує, що напередодні повномасштабного вторгнення дуже болісно реагувала на відсутність жодних алгоритмів і порад для людей з порушеннями слуху: як чути сирену, як взагалі реагувати на те, що відбувається? Тому жінка домовилася з сусідом: як він почує сирену — одразу писатиме їй.

Та все одно Іві було страшно, що вона не почує вибухів, не зможе самостійно зрозуміти, куди бігти в разі обстрілів: «І якщо мене, наприклад, завалить у будинку, то я не почую рятівників і не зможу покликати їх на допомогу. Я звикла бути активною, завжди знала, як діяти — а тут повна безпорадність. Жодного контролю над ситуацією. Я залежу від людей, які чують», — додає вона.

Каже, рішення евакуюватися було безпосередньо зумовлене її вразливістю, оскільки в умовах війни відсутність слуху дорівнює безпорадності. «Я розуміла: як мати я повинна врятувати сина, а як людина з інвалідністю — саму себе, щоб не бути тягарем для військових і тих, хто поруч».

Іва Стішун. Фото: Іва Стішун / Facebook

Ще до 24 лютого Іва Стішун планувала поставити собі слуховий імплант, однак не в усіх країнах їй могли б запропонувати операцію й реабілітацію, а відкладати все це на невизначений термін вона не наважувалася. Тож евакуація з подальшою операцією була її головною метою — за словами Іви, це зробило б її сильнішою та самостійнішою.

Їхати жінка вирішила в Німеччину. З Харкова виїжджала 2 березня. У попередні дні вона навіть не могла вийти на вулицю — були потужні авіаудари й артобстріли. На вокзалі все відбувалося хаотично: сила-силенна людей, атмосфера паніки, потяги затримувалися. Іва з Микитою провели там 20 годин.

«Я розраховувала на допомогу сина, але його не пускали у вагони, бо він у свої 16 років виглядає на 18, — пояснює мисткиня. — Дуже важко було вмовити провідників пустити нас: ми показували паспорт, але вони на нього навіть не дивилися. Постійно повторювали: “Почекайте, буде наступний потяг”. Певно, в них були такі інструкції, щоб стримувати паніку».

Та зрештою втомлені й змерзлі мати з сином таки опинилися в евакуаційному потягу. З Харкова до Львова вони їхали залізницею. Звідти автобусом добиралися до кордону з Польщею. А потім — прямо до Берліна.

«Найбільше я боялася, що зникне зв’язок. Так і сталося. Я з усіма спілкуюся тільки через телефон, і розпізнавач голосу працює лише з підключенням до інтернету. Це був ще один момент вразливості: прикордонники звертаються до мене, а я не можу нічого перекласти і зрозуміти, що від мене хочуть. Довелося знову покладатися на сина — і на вокзалі, і на кордоні. Він неповнолітній, серед нас двох доросла — я. Але я повністю залежала від нього», — говорить мисткиня.

Вже в Німеччині Іву з Микитою прийняла місцева родина. Через незнання мови спілкуватися доводилося за допомогою перекладача на телефоні. Для Іви, яка постійно користується мобільним застосунком, це був звичайний досвід, тоді як для Микити — новий вразливий стан: «Я навіть знайшла в собі сили пожартувати, мовляв, welcome to my world, тепер ти почуваєшся так, як я всі ці роки».

Про державну систему підтримки в Німеччині Іва Стішун каже, що буває по-різному. Є установи, де інформація продубльована українською, а є й такі, де нічого не пристосовано для тих, хто не чує. До прикладу, жінці довелося шукати банк, де вона могла б зареєструватися онлайн. Бо коли зверталася наживо, складалася патова ситуація: перекладати гаджетом Іві не дозволяли, а скористатися перекладом на жестову мову, як їй радили, вона не могла, бо не володіє нею.

Іва Стішун із сином у берлінському музеї Futurium. Фото: Іва Стішун / Facebook

«У Німеччині я багато помічаю зручного для людей, які мають порушення опорно-рухового апарату: ліфти, пандуси — все дуже пристосовано. Або ж є тактильна плитка для незрячих. Але дуже мало для людей із порушеннями слуху. Переважно всі послуги орієнтовані на те, що людина чує, — пояснює Іва. — За пів року тут я зрозуміла, чому так. В Німеччині багато зусиль докладають для реабілітації людей з порушеннями слуху, щоб вони не потребували окремої допомоги».

Іві чимало довелося самостійно пройти, щоби освоїтися на новому місці. Попри те, що працівники соціальної служби були приязні й допомагали, оформлення статусу інвалідності затягнулося через тривалі бюрократичні процеси. А без офіційної довідки жінка не могла отримати весь спектр послуг.

Тому вона пішла своїм шляхом — знайшла дружню лікарку, яка розтлумачила закони й документи та допомогла потрапити до хірурга, що оформив направлення на імплантацію. Бажана операція відбулася у липні — зараз триває реабілітація.

Сьогодні Іва шукає доступні для себе курси німецької — вона прагне вивчити мову, знайти роботу й зануритися в життя місцевої громади. Знімається в документальному проєкті «Listening to the World», що розповідає про повернення слуху, а тепер вже й про війну. Також Іва має на меті спробувати себе як модель в рекламі про доступність та інклюзію, представляючи людей, які користуються імплантами.

Мисткиня каже, що люди з інвалідністю часто звертаються до неї з питаннями та проханнями про пораду. Тому їй важливо бути зібраною й показувати: попри інвалідність та бар’єри довкола, можливо все.

«Я відчуваю себе сильнішою після цих 8 місяців війни, — говорить Іва. — Цікаво, що на першому прийомі мій куратор в Центрі з працевлаштування сказав, що я зробила багато з того, що не зробили люди без інвалідності. Я не розгубилася і діяла — а все тому, що мені йшли назустріч і підтримували».

Ольга Брайченко: «Нерідко на евакуації я сама супроводжую людей. Мені важливо бути поруч»

Ольга Брайченко — кейс-лід в організації Fight For Right. Живе у Дніпрі, і разом з командою організації евакуйовує людей з інвалідністю та їхні родини з найгарячіших точок України — зокрема, з Донецької, Харківської, Запорізької та Миколаївської областей.

Ще до повномасштабного вторгнення Ольга тримала студію дитячої творчості, де діти могли займатися гончарством та живописом. Від самого початку студія позиціювала себе як таку, що відкрита для всіх дітей. Зокрема, постійними відвідувачами були діти з аутизмом.

Ольга пригадує, що їй було важко прийти до тями після трагедії в Іловайську, і ще у 2014–2015 роках вона відразу включилася у волонтерство. Тож 24 лютого не стало для неї якимось шоком. Жінка вже знала, що таке війна, бо постійно відвідувала військових у шпиталях. Але після розмов з пораненими вона сама потребувала відновлення, і цей ресурс завжди давало спілкування з дітьми. Та новий напад Росії змусив поставити все на паузу.

До команди Fight For Right Ольга Брайченко приєдналася у квітні. До того часу вона активно вела телеграм-канал і разом з дочкою допомагала людям евакуюватися з Дніпропетровщини. Сама жінка виїжджати не планувала. Їй гарно вдавалося вести логістику з Дніпра до Польщі та Німеччини, нерідко вона чергувала на вокзалі, підключала до кейсів друзів-юристів для консультації. Одного разу їй надійшов запит від людини, яка мала інвалідність, а потім ще один — на евакуацію дитини з інвалідністю.

«Евакуація в таких умовах — суцільний хаос. Доводилося навіть вивозити якусь бабусю прямо в бусіку, лежачи. Це був єдиний вихід», — пригадує Ольга в розмові з Забороною.

Тоді вона почала шукати людей, які могли б допомогти.

Ольга Брайченко. Фото: Ольга Брайченко / Facebook

«Так сталося, що ми робили-робили, а місцева влада в Дніпрі ніяк не реагувала… Певно, вони, так само як і я, не знали, з чого починати. Але ж чекайте — ресурсу в них більше, ніж у мене. І щоб нічого не вдіяти…» — каже вона.

Відтак Ольга Брайченко познайомилася з Fight For Right, де з часом очолила напрям з евакуації. Щодня колеги передають їй усі запити на евакуацію, що надходять на гарячу лінію підтримки людей з інвалідністю Fight For Right — 0-800-30-66-33.

Далі Ольга з командою кейс-менеджерів оцінює ситуацію: наскільки швидко слід евакуювати людину і що для цього потрібно, залежно від регіону та обставин?

«На жаль, у більшості випадків людям нема куди їхати — у них немає ні родичів, нікого. І від цього процес ускладнюється, бо в такому разі спочатку треба знайти житло, — пояснює Ольга. — Оскільки наші запити [надходять] від маломобільних людей, зокрема й тих, хто без сторонньої допомоги не може пересуватися, просто винайняти квартиру чи знайти якийсь шелтер недостатньо. Цим людям часто потрібен супровід і, як правило, доступне для них нове помешкання».

Є термінові запити, коли потрібно вивезти людину просто зараз. В таких випадках Ользі, зокрема, допомагають товариші з Дніпра — вони мають шелтер, де можна пересидіти день-два і рушити далі. Та переважно Ольга з колегами шукають місця своїми силами — по геріатричних пансіонатах, будинках літніх людей. Також телефонують головам ОТГ і питають про вільні хати, де можна було б пожити якийсь час.

На якусь мить Ольга зупиняється, і далі обережно продовжує: «Для мене важливо не просто евакуювати людину. Я розумію їхній стан, коли вони змушені залишати місця, де прожили все своє життя, і їхати в невідомість. Тому тут я повністю беру відповідальність на себе, підтримую звʼязок. Ми потім розпитуємо один одного, як справи, вітаємо зі святами. Вони дають про себе знати, і це мене дуже тримає».

Ольга Брайченко роздає гуманітарну допомогу. Фото: Ольга Брайченко / Facebook

Нерідко під час евакуації Ольга сама супроводжує людей, бо їй важливо бути поруч. І це залишає по собі різні історії-спогади. Наприклад, коли серед евакуйованих були люди, які 10–15 років не мали змоги вийти з дому, для них робили зупинку в безпечних місцях і показували красу навколо: «І ми бачили ці невимовні емоції на обличчях. Говорили про майбутнє життя».

Іншим разом Ольга супроводжувала жінку після інсульту, яка не могла говорити. Її донька не мала що розповісти про неї, бо давно виїхала за кордон, і матір доглядали інші люди. Тож Брайченко їхала з нею на машині швидкої й шукала інструменти для спілкування — зрештою найкраще вдалося порозумітися через стискання рук у відповідь на конкретні запитання.

«У мене після цього виникло дике бажання виготовити картки з мінімальним набором якихось речень і слів. Так, ця жінка не могла сказати словами, але це не значить, що вона нічого не розуміла, — говорить Ольга. — Пізніше я телефонувала в пансіонат, де ми знайшли для неї місце. Там хороший персонал, у неї є все необхідне».

Є в Ольги Брайченко і певна традиція, сформована за час евакуації: «Так сталося, що з Донецької області мені довелося евакуювати багато Марій. І тепер, якщо є Марія, значить, евакуація буде успішною — ми зможемо покинути небезпечне місце, знайти для людини доступне житло, а якщо треба — і супровід, і все буде добре», — усміхається вона.

І хоча у Fight For Right є розроблені алгоритми евакуації, все одно кожен запит виходить індивідуальним. Також, на додачу до «звичайних» евакуацій, організація здійснює й медичну.

Наостанок Брайченко додає: «Тим, хто до нас звертається, ми радимо виїжджати — особливо з Донецької області. Я вірю в ЗСУ, допомагаю ЗСУ. Я розумію, що перемога буде тільки за нами. Але не погоджуюся на те, щоб давати людям з Донецької області перспективу, бо, відтягуючи момент евакуації, ми робимо їм ведмежу послугу. Тож коли маємо запити саме звідти, а люди ніяк не наважуються, я намагаюся вести з ними спокійну серйозну розмову, чому варто це зробити. Але прийняти рішення щодо евакуації — це відповідальність самої людини».

Тетяна Герасимова: «Я намагалася виїхати, допоки не почнеться паніка, бо хотіла мати вибір»

Тетяна Герасимова — виконавча директорка Fight For Right. Це нова для неї посада, якій передував шлях від активістки до керівниці школи політичної участі для жінок з інвалідністю «Лідерка». Сама Тетяна користується колісним кріслом.

Після 24 лютого їй довелося евакуюватися до Данії з рідного Камʼянського на Дніпропетровщині. Тетяна каже Забороні, що це було надскладне рішення, але вона прийняла його сама. Хоча й купу разів була готова облишити це й залишитися вдома.

Тетяна Герасимова. Фото з архіву Тетяни Герасимової

«Я була не сама, а з мамою. Їй теж було неймовірно важко покидати дім. Я вдячна, що вона прийняла моє рішення і поїхала зі мною, — говорить Тетяна. — Я знала, [що буде складно], тому намагалася виїхати до того, як почнеться паніка. Також я хотіла уникнути масової евакуації, бо тоді мене просто посадили б в автобус і завезли кудись. А я хотіла мати вибір».

Дорога зайняла два дні, і майже весь цей час Герасимова провела сидячи. Це було непросто. Всі способи переміщення довелося шукати самостійно. А вже на кордоні люди з інвалідністю не мали переваги при перетині й не отримували допомоги, наприклад, коли треба було піднятися сходами на недоступному пункті пропуску.

«Не було нікого, крім людей у черзі. А там з тих, хто міг допомогти — самі жінки й хлопці до 18 років. Мене так і заносила одна жінка зі своїм сином», — пригадує Тетяна.

За тиждень до вторгнення вона мала зустріч з головою Fight For Right Юлією Сачук. Вони гуляли Банковою вулицею в Києві й обговорювали, як бути людям з інвалідністю, якщо почнеться війна.

«Було очевидно, що держава не тримала у фокусі саме людей з інвалідністю. Юлія збирала документи та досвіди інших держав про підтримку людей з інвалідністю в надзвичайних ситуаціях. Ми запустили гарячу лінію, кампанію зі збору коштів на Gofundme для порятунку українців та українок з інвалідністю. Ми швидше зорієнтувалися, допоки держава була зосереджена на інших завданнях», — говорить вона.

Майже одразу до Fight For Right почали звертатися щодо питання евакуації. Потім стали надходити запити на медичну евакуацією або евакуацію інституцій. На якомусь етапі роботи всі в команді організації стали кейс-менеджерками, щоби максимально допомогти людям в кожному окремому випадку.

Тетяна Герасимова на акції на підтримку України в Копенгагені. Фото з архіву Тетяни Герасимової

В команді організації працюють як люди з інвалідністю, так і без неї, і в цьому плані, на думку Тетяни, повномасштабна війна стерла будь-які розділення поміж народу України.

«Я знаю, що люди з інвалідністю є в Теробороні. Хтось змішував коктейлі Молотова, хтось готував для воїнів, хтось шив, хтось рятував інших. Багато бійців, що отримали поранення з 2014-го, повернулися на передову. Я впевнена, що тільки це приведе нас до перемоги: ми маємо максимально об’єднатися. Перестати думати, що одні кращі за інших. Ми рівні, — підкреслює вона. — А всі ці фото, де хтось заносить людей з інвалідністю на руках у транспорт — це реальність, але вона не означає, що люди з інвалідністю потребують від цього більше жалощів і турботи. Бо це могли організувати інші люди з інвалідністю, які координують евакуації та невпинно шукають ресурси».

Насамкінець Тетяна Герасимова додає: «Прийшовши працювати до Fight For Right, я побачила, що немає нічого неможливого. Ти можеш заявити державі прямо тут: мої права порушуються, це потрібно міняти. І ми це справді робимо».

Публікація підготовлена у межах проєкту «Права людини для України», який виконується Програмою розвитку ООН в Україні та фінансується Міністерством закордонних справ Данії протягом 2019–2023 років.

За проєктом ГО Fight for Right / «Боротьба за права» було проведено дослідження «Досвід людей з інвалідністю під час евакуації задля майбутнього миру та безпеки: свідчення, аналітика, висновки».

У публікації використані інтерв’ю опитаних експертів. Думки, висновки чи рекомендації належать авторам і необов’язково збігаються з поглядами Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агенцій ООН.

Ірина Виртосу