Формування інклюзивної політики, інклюзивного простору і загалом інклюзивного суспільства — це свідоме рішення України, яка у березні 2009 року ратифікувала «Конвенцію про права осіб з інвалідністю», а у 2022 році стала кандидатом на вступ до Європейського Союзу, усвідомлюючи, що це означає колосальні зміни, реформи, суворе дотримання законодавства та запобігання корупції. Та чи всі це розуміють та дотримуються цього шляху?
На мій погляд, головним помічником у формуванні інклюзивного суспільства є фінансове забезпечення та поступове — я б навіть сказала, паралельно-поступове, — впровадження законодавчих реформ після демократичних публічних обговорень.
Інклюзивне суспільство нам вдасться створити лише тоді, коли на усіх рівнях влади — міському, районному, обласному — будуть працювати люди з різними порушеннями та формами інвалідності. Невідповідності та суперечності зникнуть, коли в усіх міністерствах, комітетах, робочих групах та інших установах права осіб з інвалідністю будуть захищати особи з інвалідністю, які мають досвід, знання та громадську підтримку у цих питаннях. Лише сам на сам стикнувшись з проблемою або зі втратою здоров’я, яка призвела до інвалідності, люди починають задумуватися і розуміти важливість цих питань.
Сьогодні під час воєнних дій на території України військові та цивільні щоденно отримують значні травми, які, на жаль, призводять до інвалідності різних ступенів, до втрати здоров’я і працездатності. Саме ці люди зараз потребують найбільшої уваги, турботи та допомоги. Важливими аспектами їхнього життя після травми стають лікування, різні види реабілітації, відновлення втрачених функцій організму або їх компенсація. Рекомендації, з чого почати процес відновлення людині, які отримала травму, та як правильно діяти родині у своїй допомозі близькій людині, містяться в двох книгах «Інклюзивне суспільство в Україні. Довідник практичних рекомендацій». Вони створені спільною роботою експертів, які пройшли свій шлях відновлення багато років тому і на зараз є фахівцями інклюзивного розвитку. Довідник створений за підтримки Європейського Союзу в Україні і Міжнародного фонду «Відродження» і презентований на дискусії «Інклюзивне суспільство в Україні. Шлях людини з інвалідністю внаслідок війни до самостійного життя. Роль і задача кожного» за участі представників громадськості та влади.
В Україні існує велика кількість реабілітаційних центрів, різних за формою власності, напрямками діяльності та сферами надання послуг. Деякі центри реабілітації спрямовують свою діяльність на людей з умовно легкими травмами та відмовляють людям, які, наприклад, користуються кріслами колісними, мають ЧМТ чи втратили зір, аргументуючи це відсутністю архітектурної доступності, фахівців з цієї сфери, спеціалізованого обладнання тощо. Також наявні центри соціальної та професійної реабілітації переводять у медичну сферу, у такий спосіб знищуючи важливу складову процесу реабілітації для людей з інвалідністю і цим роблячи крок назад.
Ми всі добре розуміємо, що медична реабілітація — це перший етап у процесі відновлення і повернення людини до повноцінного життя, та, певно, не єдиний. Лікування, медична реабілітація, психологічна підтримка та супровід, фізична, соціальна, професійна та економічна незалежність — ось система заходів, яка поверне та інтегрує в соціум людину після травми чи поранення та отримання інвалідності. Зараз гостро стоїть питання лікування та медичної реабілітації військових. Через рік усі військові та цивільні, які отримали поранення і травми внаслідок війни та отримують медичну допомогу зараз, потребуватимуть соціальної та фізичної реабілітації й професійної перекваліфікації. Необхідно об’єднувати зусилля на рівнях громад, міністерств, військових, а після воєнного часу — обласних адміністрацій, налагоджувати логістичні зв’язки між лікарнями та наявними центрами реабілітації, виявляти можливості надання реабілітаційних послуг у громадах.
Важливу роль у цій діяльності відіграють громадські організації, які є найбільшою рушійною силою в допомозі та забезпеченні прав людей. Задля формування інклюзивної політики у державі необхідно об’єднувати зусилля громадських організацій та влади. Це означає створення зручного простору для реалізації спільних цілей і завдань. Водночас потрібно не перекладати обов’язки держави на плечі громадських об’єднань, а будувати рівноправні, партнерські взаємини.
Одним із прикладів взаємодії влади та громадського об’єднання є Західний реабілітаційно-спортивний центр. Він є архітектурно доступним для всіх людей: там є зручні широкі двері та відсутні пороги, є ліфти зі звуковим виводом та випуклими цифрами на кнопках, які дубльовані шрифтом Брайля, пристосовані ванні кімнати, тренажерні та реабілітаційні зали, ергокімната та багато іншого. У цьому центрі комфортно проводити реабілітаційні табори для осіб з інвалідністю, дитячі табори, спортивні та скаутські збори, відпочивати та працювати. Можна сміливо стверджувати, що це місце в Карпатах — справжній інклюзивний простір, який створено руками розумних та відповідальних фахівців, які знають з власного досвіду, що таке інвалідність і як з нею жити.
Виховати інклюзивне суспільство, створити доступний простір, забезпечити захист прав людей з інвалідністю можливо! Необхідно лише ставити правильні цілі та формувати конкретні завдання.
Яна Копитіна — реабілітолог, доцент кафедри здоров’я, фізичної терапії, реабілітації та ерготерапії. Членкиня Громадської спілки “Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору “Сучасний погляд”.
