Жестова мова по-українськи

Українська жестова мова – природна візуально-жестова мовна система з власною лексико-граматичною структурою, що сформувалась еволюційним шляхом і використовується як основний або один з основних засобів спілкування жестомовних осіб, які постійно проживають або впродовж тривалого часу проживали на території України.

Так написано в новому Законі про мову №5670-Д. Крім цього, зазначають, що українська жестова мова є мовою спільноти жестомовних осіб, до яких відносять людей із порушеннями слуху чи мовлення.

З огляду на це формулювання, бачимо, що наша держава піклується про громадян, які не можуть повністю опанувати усне мовлення, а також дає їм можливість користуватися “мовою знаків”. Однак не все так просто виходить у житті, як пишеться на папері.

Мова жестів чи жестова мова? Часто люди утотожнюють поняття “жестова мова” та “мова жестів”, але вони різні, хоч і схожі за звучанням.

Мова жестів – психологічне. Те, що допомагає розуміти характер, наміри чи настрій людини під час розмови за допомогою “розшифрування” її поз та рухів тіла.

Жестовою мовою називають спеціальний вид мовлення, який дає можливість позначати літери, слова та словосполучення окремими комбінаціями долонь та пальців рук. Зазвичай, під цим поняттям розуміємо мову, якою спілкуються люди з порушенням слуху чи мовлення. Але це не завжди так.

Наприклад, жестова мова аквалангістів, мисливців чи моряків. У них теж є сталі комбінації тіла, рук та пальців, які позначають окремі слова чи фрази. Також у деяких австралійських племенах жінки після смерті своїх чоловіків ще рік розмовляють жестами. Усі вони не мають вад органів слуху чи мовлення, але їм доводиться спілкуватися “знаками”. З огляду на це, “жести” ще поділяють на вербальні та невербальні. Перші – позначають слова, мають закладений сенс (жестова мова). Другі – інформаційного змісту не мають, використовуються несвідомо (мова жестів).

Також у світі жестомовних осіб існує власний “ручний” алфавіт, який називається дактильною абеткою. У ній кожна літера відповідає окремій комбінації пальців руки. Такий спосіб передачі інформації використовують для “знакового промовляння” імен, географічних назв та слів, які не мають усталеного жестового позначення.

Трішки історії. Американський дослідник Говард Г’юз 1973 року припустив, що за своєю природою жестова мова передувала усній. На його думку, ще 3 мільйони років до нашої ери “ручні знаки” вже слугували засобами передачі інформації. Поступово вони доповнювалися звуками та за 100 тисяч років до нашої ери усне мовлення витіснило жести зі вжитку. Цю гіпотезу можна вважати правильною, адже в людині генетично закарбовано: не можеш пояснити словами – ткни пальцем. Це в нас на рівні рефлексів.

Однак ті жести, про які казав Г’юз, скоріш за все не мають ніякого відношення до тієї жестової мови, про яку йдеться зараз. Зі своєю лексико-граматичною структурою та свідомим відношенням до кожної системи “слово=жест”.

Щодо утворення сучасних жестів як окремих мов, також існує декілька думок. У Середньовіччі існували монастирські жестові мови. Ними спілкувалися ченці під час посту, коли говорити було заборонено. Знаки, якими тоді користувалися, – уже більше нагадували ту систему жестової мови, яку ми маємо зараз.

Із XVIII століття почався особливий розвиток жестової мови та її поширення у світі. Це сталося завдяки діяльності Шарль-Мішеля де л’Епе, який став основоположником сурдопедагогіки (навчання осіб з порушеннями слуху) та популяризував жестову мову. Однак це все було за межами нашої держави.

На території сучасної України “знакова мова” живе з часів заснування перших громад та спеціальних шкіл для глухих та слабкочуючих. Якщо відраховувати від перших навчальних закладів – українці створюють власну жестову мову близько двох століть. 1830 року відкрито Львівську школу для глухих дітей, а 1843-го – Одеську. От і маємо орієнтовні дати початку розвитку української жестової мови.

Використання жестової мови в сучасному світі. Суспільство ХХІ століття стрімко виховує в собі та в оточуючих людяність, повагу та толерантність. Через це активно впроваджується інклюзивний підхід у навчанні, роботі та й у всій життєдіяльності загалом. Тобто жестомовні особи (зокрема ті, що мають порушення слуху чи мовлення) мають нині право навчатися, працювати та жити на рівні з тими, хто не має психо-фізичних відхилень у розвитку.

Для зручності в спілкуванні, деякі громадські організації закликають усіх людей вивчати жестову мову на рівні з мовою нацменшин. Звучить, звичайно, благородно, але сурдопедагоги протестують.

Згадаймо формулювання з нового “мовного закону”: “…природна візуально-жестова мовна система…, що використовується як основний або один з основних засобів спілкування жестомовних осіб”. Ось це “або” тут використане не просто так. Річ у тім, що в Україні лише 2% людей (серед тих, що мають порушення слухового аналізатору) не мають достатньо збереженого слуху для опанування усного мовлення. Так, над цим потрібно буде довго працювати. Так, мова буде недосконала. Так, це важко. Але це можливо і набагато спрощує життя в “розмовляючому світі”.

Якщо відкинути 2% тотально глухих українців та десь таку ж відсоткову кількість людей, що мають тяжкі порушення мовлення (часто анатомічні – відсутність язика, незмикання голосових зв’язок тощо), то залишається 96% людей, які можуть опанувати усне мовлення. Для них жестова мова буде не основним, а одним із основних засобів спілкування на рівні з усною.

Для розуміння, за даними Товариства глухих та загальній кількості населення України, співвіднесення чуючих та тих, що мають порушення слуху – 420:1. Тобто на 1 глухого чи слабочуючого українця припадає 420 людей, які нормально чують. Погодьтеся, набагато простіше та корисніше для глухого чи слабкочуючого навчитися хоч якось говорити усно, ніж 420 чуючим вивчити жести заради нього одного.

Так, безперечно, у середовищі, де всі мають порушення слуху – доречніше буде користуватися жестовою мовою. Однак інклюзія передбачає вихід із цього “жестомовного соціуму”, соціалізацію, хіба не так?

Зараз можна часто стати свідком ситуації, коли людина з відхиленнями в роботі слухової функції намагається щось запитати в чуючого жестами (наприклад, на вулиці чи в магазині), але у відповідь не отримує розуміння. Однак як усе змінює мовлення. Як тільки до жестів додається усна підтримка (хай не дуже розбірлива) – між людьми відбувається контакт. Невже не в цьому сенс соціалізації?

Якщо дивитися з психологічного боку, то знання глухими тільки жестової мови збіднює їхні розумові здібності, мислення та й психіку загалом. Чому? Жести мають свої особливості.

Насамперед, варто знати, що жестову мову поділяють на розмовну та калькуючу. Остання – жестикулювання “слово в слово”, коли під час розмови один окремий жест означає одне окреме слово. Розмовна ж жестова мова (якою спілкується більшість глухих та слабочуючих) вміє “спрощувати” мовлення, адже вона дає можливість одним “помахом руки” позначити цілий вираз із 3-5 слів.

Люди з вадами слуху мислять образами. В ідеалі – текстовими образами слів. Жестомовні особи, які спілкуються розмовними жестами, починають мислити ними ж. Так, у них у голові з’являється людина, яка “махає руками” те, про що вони думають. Наприклад, замість того, щоб подумки побачити текстові образи кожного слова у виразі “Ти підеш зі мною гуляти?” – у людини перед очима просто промайне триетапний жест, що означає щось на кшталт “Ми гуляти”.

Розвиток мовлення, а отже й мислення глухих, навіть на цьому примітивному рівні вже не відповідатиме тим же психічним процесам у чуючих. А от навчатися, складати зовнішнє незалежне оцінювання, вступати до вишів, а потім працювати – ці ж люди повинні на рівні з іншими людьми, які не мають порушень слуху.

З огляду на вищенаведені факти, питання жестової мови в Україні є спірним на даному етапі розвитку нашої освіти, працевлаштування та життєдіяльності. Однією тільки жестовою мовою успішного, повноцінного життя в сучасному світі не побудуєш.

Жестова мова в Україні за новим Законом. У Законі про забезпечення функціонування української мови як єдиної державної виокремлена стаття, присвячена жестовій мові, що має назву “Статус української жестової мови та мовні права жестомовних осіб”. У цій статті прописано, що кожному українцю гарантується право вільно використовувати українську жестову мову в суспільному житті, вивчати та підтримувати її, а також навчатися українською жестовою мовою. Окрім цього, наголошується, що жодне з положень цього Закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання української жестової мови.

Загалом, Закон дає можливість жестомовним особам просити сурдоперекладача на навчанні, роботі та інших подіях життя, а також нагадує, що українцям потрібно говорити українською жестовою мовою (а не англійською, російською тощо).

Деякі ж можуть тлумачити ці пункти Закону як ті, що дозволяють жестомовним особам спілкуватися тільки жестами, не використовуючи усне мовлення. Однак це не зовсім так. Особливість у тому, що дія пунктів Закону про мову не розповсюджуються на приватне життя. Отже, глухі чи слабочуючі особи, які захочуть у буденному житті говорити з чуючими, не зможуть вимагати від співрозмовників ні сурдоперекладача, ні розуміння жестів.

Отже, висновок – жестова мова корисна для жестомовних осіб як засіб спілкування один із одним, але не завжди зручна для контакту з іншими. Тому, якщо в осіб з порушеннями слуху є шанс вивчати й усне, й жестове мовлення – за цю можливість необхідно хапатися. Однаково й для чуючих: якщо є шанс та бажання вивчити жести – зробіть це додатковим пунктом для свого резюме. Хіба не у взаєморозумінні всіх громадян нашої країни і є український інтерес?

Анжеліка Ніконенко

UAINFO