Життя в тиші: Як живеться глухим у Новомосковську?

Їх близько 200 чоловік – членів Новомосковської територіальної організації глухих. Іноді ми бачимо їх десь у черзі і нервуємося через те, що вони довго щось намагаються пояснити продавцю. Або зустрічаємо їх на вулиці, де вони між собою спілкуються – махають своїми руками-словами, руками-фразами. А ми їх не розуміємо, і навіть не намагаємося зрозуміти мову жестів. Ми неначе з різних світів…

Усі вони мають статус осіб з інвалідністю зі слуху, більшість не тільки глухі – глухонімі. Але в очах кожного з них видно ледь вловиму тінь великої сили, з якою вони виросли. Адже без цієї сили неможливо було оговтатись після того, як ти зрозумів, що не чуєш маму. Це жахливо – не чути колискової, ніжного маминого воркування, гулі-гулі… Але мама, напевно, по-іншому говорила, що любить – гладила, шепотіла в вушко так, щоб губи торкались і лоскотали. І вони зрозуміли, звикли.

Почати говорити на вулиці жестами – це значить показати всім: дивіться, я не такий, як ви. На це теж потрібна неабияка сила. А вони жестами не тільки говорять – вони розповідають анекдоти, читають вірші, кричать, навіть співають!

Зв’язок з оточуючим світом новомосковські глухі підтримують в основному через свого перекладача – Тетяну Буряк. Більше 35 років вона вже з ними – вислуховує, збирає нагальні питання, акумулює проблеми, а потім – вперед, в похід – кланятися по конторах і чиновниках.

– Навіть людині, яка чує й розмовляє, зараз складно вирішувати якісь життєво важливі питання, а для глухих – тим більше, – говорить Тетяна Олександрівна. – Часто вони натикаються на стіну черствості й байдужості у владних кабінетах, в супермаркеті чи в поліклініці. В рамках організації ми спілкуємося з глухими з інших міст і знаємо, що в багатьох містах влада навчає персонал закладів соцзахисту й торгівлі елементам жестової мови. Це значно спрощує життя глухих. Новини на місцевому телебаченню супроводжують рядком, що біжить – так само, як на центральних каналах. Бо ми теж хочемо бути в курсі місцевих подій. В поліклініках, лікарнях встановлюють електронні перекладачі жестової мови, а для виклику швидкої допомоги вводять єдині номери мобільних телефонів для глухих, які точно можуть стати в нагоді й іншим категоріям громадян. Для дітей з порушенням слуху безкоштовно організують роботу різних гуртків – наші діти теж хочуть всебічно розвиватися, та не мають змоги. Це вже не кажучи про відношення до глухих, наприклад, у Франції, куди нещодавно виїхали кілька чоловік з Новомосковська, – вони пишуть, що там взагалі не відчувають себе інвалідами, а повноцінними членами суспільства. А в Новомосковську, на жаль, про глухих ніхто навіть не згадує…

Спілкуємося з групою членів місцевого товариства глухих.

– Раніше в Новомосковську клуб глухонімих був в районі 8-ї школи, тепер уже й будівлі цієї давно немає, – розповідає через перекладача Олена Мірошник. – А коли звели будинок по вул. Зіни Білої, 4, то там нам виділили невелике приміщення, яке ми орендуємо вже 53 роки. Ремонт воно бачило рівно 35 років тому. Самотужки ми не в силах його відремонтувати, оскільки більшість із нас не працюють, отримують лише пенсії по інвалідності 1700 гривень. Вікна в офісі взагалі боїмося відчиняти, вони старезні й розсипаються. Маємо штук 20 стільців часів Брежнєва, та й тих вистачає лише на осіб похилого віку, а більшості людей на наших заходах доводиться просто стояти. Та ми все рівно збираємося, спілкуємось, ділимося новинами, обмінюємось думками. Ми нікому ніколи не жаліємся на своє життя. Ми розуміємо, що в місті і без нас проблем вистачає. Не обридаємо, не оббиваємо пороги владних кабінетів. Коли в когось із нас виникають великі проблеми – скидаємося по копійці і намагаємося допомогти.

Найбільша проблема глухих – безробіття, небажання роботодавців брати їх на роботу. Раніше майже 100% працевлаштовувалися на міській швейній та меблевій фабриках, слюсарями в автопарку тощо. Тепер усе приватне і власники бізнесу не надто охоче беруть таких працівників. Хоча працюють ті добросовісно й робочим місцем дорожать навіть більше, ніж інші.

Сергій Черкасов з Кулебівки розповідає, що він – один зі щасливчиків, який має роботу, працює у приватного підприємця – виготовляє меблі. На запитання, як викликає, наприклад, швидку, посміхається: дружина у нього теж слабочуюча, а от донька з нормальним слухом. До того ж, донька вивчила мову жестів, тож управляються через неї. Дружина Сергія працює на трикотажній фабриці в Орлівщині, це одне з небагатьох підприємств регіону, яке погодилося працевлаштувати десяток глухих жінок.

Разом із Сергієм столяром по виготовленню меблів працює й інший член товариства – Андрій Земляний. Він закінчив ПТУ в Дніпрі. Як навчався? Махає рукою й сміється, мовляв, головне – не теорія, а практичні навички. Дружина в нього глухоніма, працює у Дніпрі прибиральницею, бо в Новомосковську навіть на таку роботу не беруть.

Роман Левченко до карантину працював у Дніпрі слюсарем-механіком. Та коли через карантин припинили транспортне сполучення, роботу втратив і тепер безробітний.

Після закінчення ПТУ працювала в Дніпрі на швейній фабриці й Олена Мірошник. Але потрапила під скорочення кадрів, тепер теж без роботи. Дякувати Богу, її чоловік заробляє – хоч і слабочуючий, та працює таксистом у Дніпрі.

Віта Кулик після закінчення середньої школи професію не здобувала, одразу пішла працювати на Новомосковський трубний завод електромонтером, має стаж 27 років, зараз звільнена, безробітна.

Всі глухі закінчували спеціалізовану середню школу для глухих у Дніпрі, вона на область єдина. Дитсадок теж один – там же, у Дніпрі. В Металургійній академії створили одну групу для глухих, де для них викладають з перекладачем. Серед її випускників є двоє членів новомосковського товариства, які за набутою спеціальністю влаштуватися не змогли – один зараз фермер, інший – безробітний.

І так кожен – наодинці зі своїми проблемами… Причому, 200 чоловік – членів товариства – це навіть не всі глухі міста і району. Чимало хто не бачить для себе сенсу в членстві в організації, вони живуть відлюдниками, варяться у власному соку.

Крім працевлаштування, є й чимало інших проблем, які негативно впливають на якість життя глухих, наприклад, дискримінація у праві на рівні можливості для відпочинку, занять спортом, на участь у релігійному житті, на юридичний захист. А ще катастрофічний дефіцит перекладачів жестової мови, їх немає навіть в апараті виконкому. А письмово ніхто з високих чиновників спілкуватися з глухими не хоче через брак часу.

Не захотіли посадовці піти назустріч глухим і коли ті звернулися за дозволом на переведення свого офісу на автономне опалення. Хоча навіть грошей у міста не просили – все самі. Тарифи на комуналку такі, що їх може «витягнути» не кожен, а маючи автономку, можна було б економити – вимикати опалення на ніч. Не дозволили…

Зараз по глухих боляче б’ють і карантинні заходи – вони вміють читати по губах, але ж наші роти закриті масками!

25 слабочуючих членів товариства не мають слухових апаратів для ведення цілком повноцінного життя, оскільки не можуть собі це дозволити через фінансовий стан. Якби влада поцікавилася їх проблемами, то, мабуть, уже давно взяла ці витрати на себе.

Що характерно – потопаючи в матеріальних і соціальних негараздах, жоден член товариства не скотився до криміналу, серед них немає жодного наркомана чи п’янички. Вони цінують життя таким, яким воно їм дано Богом.

– Усі наявні проблеми ми обговорили на нещодавній зустрічі з лідером ГО «Наш Новомос­ковськ» Сергієм Рєзніком, – розказує Тетяна Буряк. – Приємно, що вони взяті до уваги, а в рамках обговорення розробленої С.Рєзніком Програми розвитку Новомосковська «Захист. Робота. Турбота» до неї внесені ряд запропонованих нами доповнень.

– Члени Новомосковської територіальної організації глухих – дуже активні й надзвичайно дружні, – підсумував своє спілкування Сергій Рєзнік. – Вони горою стоять одне за одного, підтримують, допомагають, чим можуть. Задача влади – почути проблеми цієї категорії громадян, виступити гарантом у їх всебічній інтеграції в громаду, максимально сприяти їм у професійній, трудовій і соціальній реабілітації, захисті їх законних прав і інтересів та утвердженні статусу громадян. Їм треба не палиці в колеса вставляти, а навпаки – допомогти жити якомога більш повноцінним життям. Навколишній світ прекрасний і він повинен бути доступний усім!

Наше Місто