Інклюзія як випробування для батьків

У дітей із синдромом Дауна більше шансів на навчання в інклюзивних класах, ніж у аутистів

За даними вітчизняного Держкомстату, незважаючи на те, що загальна кількість дітей в Україні за останні десять років (2003–2013 роки) знизилася більш ніж на 19%, кількість інвалідів серед них збільшується щороку на 0,5%. На початку 2014-го чисельність дітей-інвалідів досягла 167 тис., що становить 2% всього дитячого населення. Загальна кількість дітей, які підпадають під широке визначення «з особливими потребами» (діти з затримкою психічного розвитку, порушеннями мови та багато інших), набагато вища. За різними експертними оцінками, таких налічується щонайменше 330 тис. (якщо рахувати за європейською класифікацією, куди потрапляють також діти біженців та інші неочевидні категорії), повідомляють «КОМЕНТАРІ:».

Їхні шанси ходити в садочок, вчитися в школі, відвідувати творчі гуртки чи спортивні секції разом зі здоровими однолітками за умови спеціального методичного та педагогічного супроводу (так звана «інклюзивна освіта») дуже низькі. За словами Тетяни Скрипник, доктора психологічних наук, завідуючої лабораторії корекції аутизму Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, за часів СРСР система не помічала «проблемних» дітей, прирікаючи їх на навчання та виховання в профільних інтернатах або вдома на «індивідуалці». «Демократична Україна взяла курс на інклюзивну освіту з її індивідуальним підходом до кожної дитини в рамках звичайних дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів. Ми приєдналися до відповідної Конвенції ООН про права інвалідів. За останні чотири роки було прийнято низку нормативно-правових актів із метою забезпечити дітям доступ до інклюзивного навчання. Але реалізувати все це виявилося дуже нелегко», — відзначає вона.

Чинне законодавство гарантує дітям, які мають різного роду психофізичні порушення, доступ до інклюзивної освіти в звичайних школах, а з недавніх пір і в дитячих садочках. Кілька тижнів тому президент підписав Закон України «Про дошкільну освіту», який узаконив таку практику. Але де-факто, батьки, котрі намагаються реалізувати свої права і прилаштувати дитину в місцеву школу, зустрічають опір її керівництва. «У школах пропозиції про організацію інклюзивних класів зустрічають відсіч. Як «відмазка» часто використовується один із пунктів «Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх установах» від 2011 року. Там сказано, що подібні класи організовуються за рішенням керівництва «за умови, що існує відповідна матеріально-технічна база, педпрацівники тощо», — звертає увагу Тетяна Скрипник. «Цей нюанс, звичайно, ускладнює справу. Але якщо батьки будуть наполегливими, відмовити їм школа не має права. Наприклад, відсутність підготовлених кадрів можна вирішити шляхом залучення працівників із спецустанов, з якими їм кілька років тому дозволили підписувати договори», — говорить Наталія Софій, директор всеукраїнського фонду «Крок за кроком».

В теорії, згідно зі згаданим Порядком, якщо вчитися разом із однолітками хочуть діти з порушеннями опорно-рухового апарату (ОРА), то школи зобов’язані переобладнати свої приміщення відповідно до потреб дитини (встановити пандуси, спеціальні санвузли), а також організувати його транспортування з дому в школу і назад. Однак, враховуючи той факт, що сьогодні 4,5 тис. дітей із порушеннями ОДА, як і раніше, навчаються вдома, домогтися від шкіл виконання зобов’язань вдається рідко. За даними Міністерства освіти і науки, станом на початок минулого року майже 13% українських шкіл мали класи з інклюзивною освітою. Але цей показник насправді набагато менший: під цю статистику потрапляють, наприклад, діти з однією ниркою, хоча особливих зусиль від школи для організації їхнього навчання не потрібно.

В окремих випадках організувати навчання дітей з особливими потребами у звичайній школі допомагають громадські активісти. «Більше щастить тим, за ким стоїть сильна й авторитетна громадська організація. Наприклад, діткам із синдромом Дауна частіше йдуть назустріч. Їм допомагає профільна асоціація, яка за свій рахунок проводить спеціальну підготовку педагогів, в тому числі за кордоном, закуповує необхідні навчальні матеріали, — відзначає Тетяна Скрипник. — Своєю чергою, випадки порушення слуху або зору в дітей більш зрозумілі нашим педагогам, адже існують обкатані підходи до їхнього навчання. Якщо ж справа стосується аутистів або дітей із синдром дефіциту уваги, то тут зазвичай починаються проблеми».

Часто проти спільного навчання виступають батьки решти школярів. Але, як запевняють експерти, цю перешкоду подолати найлегше. «З батьками потрібно проводити роз’яснювальну роботу. Їх упередження й побоювання відступають, коли вони бачать, скільки переваг буде у їхніх дітей, в порівнянні з іншими. Адже інклюзивний клас припускає одночасну роботу не одного, а двох (учитель і асистент) або навіть трьох (учитель, асистент і спецпедагог) фахівців. Це означає, що кількість часу, яка приділятиметься дітям, значно зростає. Та й програми і підходи, які вони створюють і використовують спільними зусиллями, більш цікаві та різноманітні, ніж зазвичай», — розповідає Наталія Софій.

Навіть якщо дитину з особливими потребами вдалося зарахувати до звичайної школи, великі шанси, що замість користі такий досвід принесе дитині важкі випробування. «Школи, які погоджуються організувати інклюзивне навчання, часто стикаються з тим, що місцеві управління освіти починають «підкидати» їм дітей. Так, замість допустимих одного-двох, максимум трьох учнів з особливими потребами, в одному класі опиняються четверо-п’ятеро. Чи варто говорити, як це позначається на самих дітях, їхніх однокласниках і педагогах?», — обурюється Тетяна Скрипник.

Великі ризики існують і в частині забезпечення шкіл кваліфікованими кадрами. Ще в 2010 році в класифікаторі професій з’явився «асистент учителя інклюзивної освіти», а півтора року тому — вже в штатному розкладі шкіл. Але, за словами фахівців, підготовка подібних кадрів рідко виявляється прийнятного рівня. «У нашій країні бути асистентом учителя — невдячна справа. У школі до такого фахівця ставляться як до підсобного робітника. Хоча він повинен брати активну участь у формуванні індивідуального навчального плану дитини», — каже Тетяна Скрипник.

Враховуючи всі ці труднощі, багато батьків виявляють побоювання щодо інклюзивного навчання в школах, не кажучи вже про садочки. Однак, на думку експертів, якщо вони хочуть максимально нормального та повноцінного життя для своїх дітей, інтегрувати дитину в соціум потрібно якомога раніше. «Починати треба зі спецгруп в дошкільних навчальних закладах. А в ідеалі — ще раніше. Але поки ми можемо про це тільки мріяти. В Україні відсутня державна програма раннього втручання, яка існує навіть у наших сусідів — Білорусі й частково в Росії», — зазначає Тетяна Скрипник.

Рання соціалізація дітей з порушеннями психофізіологічного розвитку також знижує ризик проявів відносно них дитячої жорстокості, коли вони стають об’єктами глузувань і навіть цькування. «Найкраще починати тоді, коли у дітей ще не сформувалися упередження, що так «нормально», а так — вже «ненормально». Вони виростуть більш толерантними до інших дітей, ніж їхні однолітки. Для розвитку суспільства це був би великий прорив», — переконана Наталія Софій.

Наталія Давиденко