Учителі постійно додатково навчаються на семінарах, але основне приходить з роботою і практикою
Мене запитували про інклюзію. Не впевнена, що поділюсь великою кількістю інформації. Щось бачила сама, щось спитала в Кімберлі (учительки, у якої була на практиці), пише «Освіта.ua».
У 1 класі, де я була на практиці, вчиться дівчинка Віта (ім’я змінене). Худенька, дрібненька, усміхнена, щаслива і говірка, і на перший погляд не скажеш, що з нею щось не так. Їй 8 років, а першачкам лише 6, вона відстає у розвитку, має дуже розсіяну увагу, вигукує, повторює одне і те ж речення 15-20 разів поспіль. (Який у неї діагноз у медичній картці – мені не сказали). От на її прикладі трохи напишу.
В останні десятиліття 20 століття в Канаді вголос заговорили про інклюзивну освіту. А в 90-х роках діти з особливими потребами почали навчатись у загальноосвітніх школах.
Тут же було виділено мільйони доларів на спеціальні дисципліни та навчання студентів в університетах, на перепідготовку вчителів: курси, семінари, практикуми; на навчання асистентів, на фінансове забезпечення школи.
Старі школи переобладнали, а нові почали будувати за новими зразками згідно вимог і потреб інклюзивних дітей. Канадські школи – це здебільшого двоповерхові будівлі (іноді 3 поверхи). Кожна має декілька входів, а от східці перед входом побачите не часто. Проте якщо є сходи, то є пандус.
Немає ніяких виступів, сходинок і переходів у коридорах, немає порогів до класу. Поруч зі сходами на другий поверх є обов’язковим ліфт. Для дітей з особливими потребами є спеціально обладнані туалети.
Один з 3-4 шкільних автобусів обладнаний виїзною платформою для інвалідних візків.
Асистенти, психологи, логопеди мають ресурсну кімнату зі всіма необхідними матеріалами для роботи з дітьми.
Як інклюзію сприйняли батьки?
Звичайно, що спочатку зі страхом, небажанням і навіть запереченням.
«Щоб мою дитину виділяли, сміялися, ображали..?!»
Проте рівність та чесність умов відповідно до освітніх потреб дитини, повна конфіденційність інформації, індивідуальний план розвитку учня та одночасна робота багатьох спеціалістів для загального успіху дитини переконали батьків остаточно.
На нараді у школі я почула шокуючі цифри: з 700 учнів у школі 100 мають індивідуальний план. СТО!!!! Інклюзія?
Проте, як запевнила мене Кімберлі, це не лише діти з вадами зору, слуху, мовлення, обмеженою дієздатністю чи відставанням у розвитку. Сюди належать і ті учні, які мають проблеми з поведінкою. І «порушників поведінки» майже 80 зі 100.
Як розпочинається робота з особливими дітьми?
Багато інклюзивних дітей мають медичні діагнози і рекомендації лікарів ще до навчання в школі.
Якщо у підготовчій групі садочку (а вона переважно при початковій школі) або в першому класі вчитель спостерігає певні відхилення у розвитку дитини, він зобов’язаний повідомити шкільну адміністрацію. Сповіщаються батьки, проводиться спеціальний медичний огляд та створюється комісія з представника адміністрації, вчителя, психолога, логопеда, асистентів по роботі з інклюзивними дітьми.
За результатами спільної роботи складається індивідуальний план розвитку дитини. У ньому чітко прописують стан дитини на даний момент, висновки лікарів, спеціалістів, рівень знань, сильні та слабкі сторони тощо. Складається план роботи, дії, заходи та очікувані результати на конкретні дати.
Щодо «порушників поведінки», то при повторюваній неадекватній поведінці, проявах жорстокості і агресії учнів беруть під особливий контроль. Для них теж складається індивідуальний план, і працює з ними переважно лише психолог (behavioral therapist – «поведінковий» терапевт).
В індивідуальному плані все прописано чітко, конкретно і зрозуміло, без зайвої «води» і «замудрих» слів. Все має бути доступним для батьків, які не завжди є медиками чи педагогами, а часом і без освіти…
Наприклад, у Віти:
На 1 листопада дівчинка буде рахувати до десяти, впізнавати і називати літери абетки.
На 1 січня дівчинка буде рахувати до 20, друкувати літери абетки.
Таким чином з основних предметів прописані очікувані результати і конкретні дати.
Як працюють такі діти у класі?
Перш за все розповім про ставлення вчителя. Спостерігаючи, я не помітила у Кімберлі ніякого незадоволення чи дратування. Хоча їй доводилося відповідати на недоречні запитання чи обривати вигуки і багаторазове повторення одного і того ж речення. «Віта, СТОП!»- звучало досить голосно (але не крик) і строго, і на деякий час Віта замовкала.
Учитель нічим не підкреслює і не вирізняє те, що Віта – дитина з особливими потребами. А діти в класі можуть і не здогадуватися, що вона старша і у неї щось не так.
На різні запитання дітей вчитель реагує тактовно, але категорично.
«А чому Віта має обведені літери?» – «Анна, це невиховано заглядати у чужі зошити і обговорювати когось. Ми всі маємо свою роботу, тому давайте працювати в своєму зошиті і займатися своїми справами.»
Чи на початку тижня діти обирають 5 книжечок для читання мовчки.
«А чому Віта взяла вісім книжок?»- «Віто, давай перерахуємо, відклади 3 на місце, у всіх має бути 5 книжок,» – і допомагає порахувати.
У класному обговоренні вчителька Віту питає, якщо та піднімає руку. Якщо відповідь була правильна чи просто цікава – дитину хвалять. Проте вчитель ніколи не скаже: «ні, не так, не правильно», якщо відповідь була відверто недолугою. Кімберлі поправляє, просить дітей допомогти, але увагу на неправильній відповіді не акцентує.
На письмі чи математиці Віта завжди отримує роботи з позначеними яскраво жовтим фломастером рядочками літер чи цифр. Діти друкують по рядочку самостійно, Віта обводить по фломастеру, а останні 2-3 літери чи цифри має написати сама.
На фізкультурі Віта бігає, стрибає, грає в ігри зі всіма дітьми, хоча іноді доводиться її стримувати і просити замовкнути, щоб пояснити наступне завдання. На малюванні клеїть чи малює, як вміє. І її роботи, де сніговики чи хатки зовсім не схожі на сніговиків і хатки, теж висять в коридорах на виставках.
Щоп’ятниці учні пишуть коротенький тест по словах. Результати ніколи не озвучуються вголос. Тому діти не знають, як хто написав, і тим більше не знають, що з 10 слів Віта написала правильно лише 5 перших букв у словах.
Для батьків учитель завжди констатує, як Віта працювала, як поводилась, чи зробила дівчинка роботу самостійно, чи зробила вона її з допомогою вчителя. Є спеціальний додаток, куди вносять інформацію про Віту всі педагоги, які з нею працюють. (Через конфіденційність інформації про додаток лише чула, але не бачила).
Щодня асистент забирає Віту в ресурсну кімнату на 30 хв, пишуть літери, рахують. Якщо діти в класі рахують до 20, двійками, п’ятірками, називають сусідів числа, то Віта рахує і пише лише до 10, бо так записано в неї в плані, бо поки що для неї цього достатньо.
Щодня до класу приходить психолог – behavioral therapist (досл. «поведінковий» терапевт). Вона забирає Віту і працює з нею додатково згідно індивідуального плану. Я не мала можливості поспостерігати за роботою саме з Вітою, але психолог мене запросила подивитись, як вона працює з дітьми – порушниками поведінки.
Як я вже писала вище – такі теж мають індивідуальний план. Психолог, двоє хлопчиків і дівчинка (клас 2-3) обговорювали «злість».
Це нормально – злитись, але не нормально виплескувати свої емоції на когось.
Фізичні вправи, щоб подолати злість: поприсідай, відіжмись від стіни і підлоги.
І діти обговорювали, дихали, присідали і віджимались.
Раз на тиждень з Вітою працює логопед.
– А чому асистент не сидить постійно на всіх уроках і не допомагає Віті? – запитала я.
– Звичайно, мені було б легше, якби біля Віти постійно сиділа людина і допомагала зі всім. Але зараз у нас частково обмежене фінансування. А крім того, є діти, які не мають такої нагальної потреби у допомозі. Проте з ними спеціалісти працюють додатково щодня.
– Діти бувають різні, як ти знаєш, що робити?
– Не завжди знаю, бо діти і справді різні: цього року Віта, минулого року «бійцівський клуб» – 2 порушники поведінки, декілька років тому – хлопчик-аутист. Вивчала відповідні курси в університеті, постійно беру участь в додаткових семінарах про інклюзію, але основне приходить з роботою і практикою. Окрім того, адміністрація – директор, завучі, а також психологи, логопед, асистенти – завжди допомагають з ресурсами, складанням плану, вибором стратегій для кожної окремої дитини. Тебе саму не залишать.
Учителі постійно додатково навчаються на семінарах, але основне приходить з роботою і практикою
