Кожного, хто завітає сьогодні на територію цього підприємства, вражає моторошне безгоміння. Ні звуку не чутно як із виробничих приміщень, так і з адмінбудинку. Хіба що загавкає зненацька приблудний пес, що забрів сюди з вулиці. А було ж колись…
Годувала колектив… шпилька
Звенигородське навчально-виробниче підприємство УТОС було знане далеко за межами Черкащини. Його традиційна продукція — мюзле і шпильки для волосся — мала своїх споживачів і не залежувалася на складах. Зокрема ті ж шпильки користувалися особливим попитом в Узбекистані, Таджикистані та інших «азіатських» республіках. Туди, як пригадують сьогодні ветерани виробництва, зі Звенигородки йшли цілі контейнери з таким незмінним товаром для тамтешнього жіноцтва, до якого не дійшла мода на короткі зачіски. Не залежувалися на складі й мюзле — дротяні сіточки для утримання пробок у «Шампанському». З розпадом «нєрушимого» Союзу ринки збуту продукції значно звузилися. Та й попит на неї значно впав. Похитнувся й фінансовий стан підприємства. Затримки з виплатою зарплатні стали набувати хронічного характеру. Зрозуміло, що і центральне правління УТОСу, і районна влада намагалися вплинути якимось чином на ситуацію. Передусім — змінюючи керівництво навчально-виробничого підприємства. Та випробувана за часів соціалізму метода вже не давала бажаних результатів. Новопризначені, інколи навіть без відповідної підготовки, директори, хто більш, хто менш, беручись вивести підприємство з глибокого «нокауту», досить швидко опускали руки. І на це було багато причин. Насамперед треба було міняти і стиль, і підходи, відмовитися від існуючих стереотипів. Підприємство давно вже мало перепрофілюватися.
— Наша продукція вже тривалий час приносить більше збитків, аніж прибутків, — говорить виконуючий обов’язки завідуючого виробництвом Володимир Сидоров, який свого часу очолював колектив. — Її дедалі в більших обсягах виготовляють й інші виробники, в тому числі й приватні, й конкуренція дає про себе знати дедалі більше. До того ж ми, згідно з раніше укладеними угодами, мусили реалізовувати її за «старими» цінами, тоді як ціни на матеріали постійно підвищувалися. Певною мірою виручав бартер — за ті ж мюзле виноробні підприємства давали нам свою продукцію, яку ми успішно реалізовували у своєму магазині. Та часи змінилися. Бартерні операції заборонили, до того ж на продаж алкогольних напоїв потрібно мати ліцензію, а вона коштує чималі гроші.
Треба сказати, що дехто з директорів навчально-виробничого підприємства все ж звертався зі своїми пропозиціями щодо виходу з кризи до вищого керівництва. Але як у Черкасах, так і в Києві не поспішали їх розглядати. Певною мірою схвалили ініціативу останнього директора Ігоря Стеценка і сприяли придбанню кількох прес-автоматів для виготовлення прищіпок для білизни. Та з реалізацією нового товару досить скоро теж виникли проблеми, оскільки на ринку досить скоро з’явилися значно привабливіші прищіпки як вітчизняних, так і зарубіжних виробників. Останнім часом утримувалися на плаву завдяки ще одному «ходовому» виробу — муфті для сільськогосподарських машин — МР-2, яку реалізовували до 1000 штук за місяць як в Україні, так і за її межами. Проте з часом і на муфті небагато можуть вигадати.
— Нам бракує менеджера, який знав би ринок пластмасових виробів — на існуючому обладнанні ми могли б виготовляти не одні лише прищіпки. Були певні задумки щодо випуску більш-менш конкурентоспроможної продукції, але потрібна допомога, — доповнює свою розповідь Володимир Сидоров. — Ми зверталися зі своїми пропозиціями до керівників «Арсеналу» та деяких інших київських заводів, але, по всьому видно, їм немає діла до наших проблем.
А зрячі не бачили…
Отже, освоїти нові вироби своїми силами утосівці не можуть. Коштів на це немає, а керівникам бракувало фахової підготовки та творчої думки, оскільки в ряді випадків у директорське крісло сідали далекі від існуючих проблем люди. Характерно, що в такій ситуації більше ініціативи проявляли самі члени колективу. Будучи незрячими, вони передбачали неминучий крах підприємства і висловлювали деякі міркування з цього приводу. Звичайно, більшість їхніх пропозицій, як от і щодо приєднання до іншого, більш-менш потужного підрозділу системи УТОС, були, можна сказати, утопічними. Але чому мовчали зрячі?
Ось так день за днем, місяць за місяцем підприємство все більше затягувала трясовина боргів. Ріділи ряди працюючих. Якщо якихось 20 років тому підприємство давало роботу 500 робітникам, то вже у 2005 році їх кількість скоротилася більш як удвічі. На сьогодні тут умовно нараховується 43 особи. Чому умовно? Бо, будучи у штаті, роботи вони не мають. Фактично працюють на 0,5 ставки вахтер на прохідній, прибиральниця, завідуючий клубом та ще кілька людей з технічного персоналу. Від повного банкрутства УВП УТОС рятує лише те, що при існуючих боргах тут майже без затримок сплачують… всі існуючі податки.
Яким чином? Дуже просто: згідно з чинним законодавством, підприємство чи організація, де від загального складу працівників мають п’ятдесят відсотків інвалідів, сплачує всього близько чотирьох відсотків усіх податків. А тут таких — інвалідів з дитинства по зору — сьогодні переважна більшість. Отож відраховувати на податки якусь мізерію підприємство поки що в змозі. Але вже найближчим часом і така можливість може урватися. Бо ж борги постійно ростуть, виробничо-технічні ресурси зношуються. Незрячі, зрозуміло, не можуть належним чином налагодити виробничі процеси, а знайти фахівців при існуючій тут «обрізаній» зарплаті неможливо.
Що ж далі?
Відповідь тут не може дати ніхто. Директор УВП УТОС Ігор Стеценко ось уже більше трьох років з причин, не пов’язаних із виробничою діяльністю підприємства, відсторонений від виробництва і перебуває під слідством. Виконуючий обов’язки директора час від часу наїздить сюди з Черкас. Як і Володимир Сидоров, він нічого не вирішує.
Не беруться щось вирішувати і в київському офісі Центрального правління УТОСу. Тим більше, що звенигородське підприємство, за мірками тамтешніх чиновників, ще більш-менш «нормальне», оскільки серед існуючих підрозділів системи Товариства сліпих воно тримається на плаву.
Підприємство йменується навчально-виробничим. Така назва утримується за ним ще з перших днів створення. Справа в тому, що УВП УТОС надавало функції не так виробничого, як реабілітаційного центру для інвалідів дитинства по зору, яких направляли сюди, надаючи безоплатно, як було тоді, й житло. Так і було тривалий час. Підприємство отримувало відповідні дотації з державного бюджету, в тому числі й для належного соціального розвитку. Про ті старі добрі для інвалідів часи ще й зараз нагадує клуб та бібліотека для незрячих, розміщені на території підприємства. Щоправда, в бібліотеці відповідний книжковий фонд давно вже не оновлюється. А от пісня, художнє слово ще живуть. Учасників художньої самодіяльності з УТОСу й зараз можна побачити і на сцені районного будинку культури. Ще функціонує тут якимось чином і медичний пункт. Проте, як можна почути останнім часом, виділення державних коштів на це, як і на деякі інші потреби незрячих, буде припинено. А при цьому озвучується такий от «залізний» аргумент: часи соціалізму давно вже канули в Лету. Хай і так. Але держава, незалежно від існуючої в ній суспільно-політичної формації, має повсякчас приділяти увагу найбільш знедоленим. Чи, може, хтось іншої думки?
Над цим варто задуматися зрячим державним мужам, які повинні подати свою руку незрячим, аби будь-що врятувати УВП УТОС від повного краху. Воно ж бо вже стоїть на грані цього.
Феофан Білецький