Щорічно сотні людей втрачають можливість нормально жити і працювати внаслідок різноманітних травм. Це люди, яким потрібна постійна підтримувальна реабілітація. Дуже часто їхній стан могли би докорінно змінити своєчасний підбір і навчання спеціалізованих фізичних вправ. Проте донедавна в Україні професія фахівця з фізичної реабілітації (реабілітолога) зводилася до… обов’язків інструктора з лікувальної фізкультури і масажиста. І лише воєнні дії на Сході України змусили подивитися на проблему значно ширше.
Співчувати чи допомагати?
“Поранення — це мить, якої навіть не зауважиш. Секунда — і ти вже в іншому світі. Ти живий, але рухатися не можеш. Лише згадуєш, як ходив, спілкувався, і розумієш, що цього вже не буде, — пояснює ректор Львівського державного університету внутрішніх справ, координатор батальйону “Львів” Валерій Середа. — Їхній приклад свідчить, що за будь-яких умов не можна втрачати віру. За життя треба боротися. Так, сталася біда, трагедія. Але це не кінець життя”. За словами В.Середи, нині в Україні багато таких людей.
За приблизними оцінками, лише в результаті воєнних дій на Сході України складні поранення дістали сотні військових. Та часто, отримавши у військових госпіталях кваліфіковану допомогу, надалі вони залишаються сам на сам зі своєю бідою. Дуже важливу роль у житті цієї категорії людей відіграють близькі. Саме на них звалюється весь тягар догляду за ними. Та часто вони не мають потрібних знань і навичок. Вони просто жаліють рідну людину.
А цього, вважає В.Середа, робити не можна. Скалічених потрібно підготувати до життя, щоб вони могли себе порати самостійно. На жаль, наше суспільство має певний психологічний бар’єр до цих людей. Кожен думає, що його це не стосується. А міг би реально допомогти. Хоча б поспілкуватися…
Проте спілкуватися з ними можна буде лише згодом. Коли різні фахівці зберуться на “поліконсиліум” і спільно запропонують індивідуальну програму реабілітації для кожного окремого пацієнта. А вже потім під керівництвом реабілітологів упродовж тривалого часу (від кількох тижнів до років) допомагатимуть цим людям пристосовуватися до суворих реалій нового життя. Це можливо лише у спеціалізованих реабілітаційних центрах, де наявні фахівці різного профілю. Але подібних центрів, як, до речі, і фахівців, в Україні одиниці.
22-річному Сергієві, який зазнав важкого поранення на війні, можна сказати, дуже пощастило. Він залишився живим, а після госпіталю серед небагатьох щасливчиків потрапив до щойно відкритого реабілітаційного центру “Модричі”, що поблизу Трускавця. Коли ми з ним зустрілися, він щосили лупцював боксерську грушу у тренажерному залі.
— Хочете стати боксером?
— Ні. Після поранення в мене є такі м’язи, які працюють, але я їх не відчуваю. І цими рухами, за порадою реабілітолога, пробую їх “увімкнути”. Це потрібно, щоб потім не було ускладнень.
Як розповіла реабілітолог Мар’яна Гординська, тут проходять реабілітацію люди зі складними травмами. За останній час чимало з них побувало в Німеччині, Польщі, Чехії. Але перебування упродовж кількох тижнів за кордоном не рятує ситуації. На її думку, не потрібно таких людей посилати за кордон. Потрібно посилати туди наших фахівців — вчитися, а іноземних запрошувати сюди. Маємо розвивати такі центри в Україні. Це принесе набагато більше користі.
“Головна наша мета — навчити цих людей побутових навичок, щоб у подальшому житті вони були самостійними. Ми хочемо, щоб слово “пацієнт” у їхньому житті не звучало, щоб це були активні, повноцінні члени суспільства, які продовжують те життя, яке було до АТО. Наш девіз — немає нічого неможливого. Хлопці, з якими ми працюємо, вже активно займаються спортом, зокрема плавають. Дуже важливо навчити їх бути інструкторами для самих себе. Тобто розуміти, що робити вдома, на вулиці, як поводитися в суспільстві. Також ми працюємо і з родичами, які доглядають за ними. Сім’я повинна знати не тільки як правильно допомагати при важкій травмі, а й як правильно НЕ допомагати, щоб хлопці вчилися самі давати собі раду, щоб почувалися самостійними”.
За словами Ростислава Мельника, власника оздоровчого комплексу “Вернигора”, на базі якого відкрито реабілітаційний центр, заклад зможе прийняти до 100 пацієнтів одночасно, з яких 24 — з травмами головного мозку і травмами хребта. Професійна команда реабілітологів сформована так, щоб провести фахову реабілітацію як учасників АТО, так і інших людей з аналогічними проблемами. А першими пацієнтами стали хлопці з АТО.
Медична модель
У світі дуже багато людей, які мають травму хребта або спинного мозку, але при цьому в них є сім’я, діти, вони працюють, займаються бізнесом тощо. Є такі й в Україні. Та, жаль, це поодинокі випадки. Сотні з них гинуть морально — через те, що замкнені вдома, не мають можливості перебувати серед інших людей. Плюс медичні ускладнення.
Попередня система передбачала, що в державі немає ні інвалідів, ні хворих. Вони сиділи (і нині сидять) вдома, і ніхто їх не бачив, за винятком рідних. Війна, яка нині триває в Україні, загострила проблему, і відразу з’явилася велика потреба у фахівцях-реабілітологах. Увесь зміст реабілітації — повернути людину на милицях чи візку до нормального життя, навчити її порати себе, їздити у громадському транспорті.
“Ця проблема системна, — каже голова правління Української асоціації фізичної терапії (УАФТ) Степан Кобелєв. — Україна успадкувала пострадянську систему ставлення до людей. Якщо людина зазнає травми — на полі бою, у дорожньо-транспортній пригоді, вона потрапляє в лікарню. Там їй надають першу медичну допомогу. Коли вже вилікували чи зупинили захворювання, людина має пройти наступний етап — реабілітацію: відновити свою фізичну, моральну й інші функції. Одним з етапів одужання в цій ситуації у всьому світі є фізична терапія. Орієнтиром сьогодні є мультидисциплінарна медицина. Після цього людина може повернутися в сім’ю, на роботу”.
“Основний бар’єр — психологічний, — розповідає Павло, один з візочників. — Дуже важливо — не замикатися в чотирьох стінах, не падати духом. Життя триває. Важливо, щоб поряд була людина, яка допоможе, підкаже, що робити і як бути. Якщо психологічний бар’єр подолано, легше навчитися вправно володіти візком. Для людей, які погано володіють руками, є візки з електроприводом”.
На його думку, актуальним для України є питання архітектурних перепон. Спробуйте сьогодні потрапити в будь-яку державну чи публічну установу. А проїхатися тротуаром? Не вирішено проблеми й із самими візками. Їх купують за кордоном — переважно польських або китайських виробників. Вони довговічніші, більш практичні й ергономічні, мають кращий вигляд. Вітчизняні ж недосконалі, не витримують навантажень. Потрібно лобіювати інтереси людей на візку, щоб заводи випускали для них візки з якісних матеріалів, ураховували побажання й потреби споживачів.
Найскладніше адаптуватися в суспільство. Річ у тім, що в Україні, хоч як прикро, все ще діє медична модель, що передбачає адаптацію людини до суспільства. А, як відомо, не кожну травму, захворювання можна вилікувати. За кордоном діє інша модель — соціальна. Вона передбачає адаптацію суспільства під людину. Під цю категорію людей підпадають не тільки візочники, а й інші маломобільні групи населення — літні люди, мами з дітьми, маленькі діти. Для них створюються всі умови комфортного проживання — доступність транспорту, владних і публічних установ, закладів торгівлі тощо.
“Якщо нейрохірурги, травматологи, невропатологи й інші лікарі борються за життя, то фізичні терапевти — за його якість”, — каже С.Кобелєв. А й справді, кому з нас хоч раз у житті не дошкуляли нестерпний головний біль, біль у спині чи попереку? Малорухливий спосіб життя, неадекватне побутове фізичне навантаження призводять до “молодшання” цих проблем. Звісно, всі ми зазвичай намагаємося втамувати біль знеболювальними препаратами, відкладаючи похід до лікаря “до кращих часів”, дозволяючи хворобі тим часом прогресувати. А треба звертатися до фахівців — щоб таки вирішити проблему.
“Правильно підібравши комплекс вправ і навчивши пацієнта, як жити після відновлення функцій, щоб уникнути рецидиву, нам у більшості випадків вдається позбавити його головного болю, спричиненого нестабільністю шийного відділення хребта, певними видами гриж міжхребцевих дисків, остеохондрозом, різноманітними проблемами, пов’язаними з нерівною поставою. Здебільшого у не надто запущених випадках досягаємо повного відновлення”, — розповідає С.Кобелєв.
Невизнана професія
На думку С.Кобелєва, проблема реабілітації має ще один аспект — термінологічний. Коли говорять про фахівця з фізичної реабілітації, то кожен розуміє це по-своєму. Хтось каже, що це масажист, хтось — що це інструктор з лікувальної фізкультури. Назва не відповідає суті професії. Терміна “фахівець з фізичної реабілітації” (з вищою освітою) ніде у світі немає, є — “фізичний терапевт”.
“Саме фізичні вправи є основним засобом відновлення рухової функції людини. Усе інше — допоміжні засоби. На сьогодні одна з найбільших проблем — те, що в Україні немає спільної програми підготовки фахівців. — продовжує С.Кобелєв. — Ніяк не можуть визначитися, кого мають готувати. Якщо вважати, що ми фізіотерапевти, то їх мали би готувати за усталеними у світі фізіотерапевтичними програмами. Нині наша асоціація хоче, щоб держава визнала фах фізичного терапевта. Міністерство охорони здоров’я вважає, що ми не можемо так називатися, бо не маємо медичної освіти. Це — нонсенс. У країнах ЄС фізіотерапевт — це фахівець, який має університетську освіту. Не обов’язково медичну.
Фізіотерапевти за своїми обов’язками — не лікарі. Вони не лікують, як лікарі, їхній вишкіл в іншому. Років із 20 тому в Україні придумали назву цій професії — “фахівець з фізичної реабілітації”. Тому виходить велика плутанина. Коли УАФТ вступала до Світової Конфедерації фізичної терапії, нас запитали: “Ви хто?” — “Займаємося фізичними вправами, навчаємо хворих”. — “Тоді ви фізіотерапевти!” Але українська система вважає, що ми не маємо права так називатися”, — обурюється С.Кобелєв.
Тож на сьогодні реабілітолог в Україні — невизнана професія. А потрібно, щоб її визнали на нормативно-правовому рівні. Бо фахових реабілітологів у нас дуже не вистачає. І це без прив’язки до АТО, бо є ще виробничий і побутовий травматизм. Важливо, щоб держава нарешті зрозуміла, що серед її громадян є тисячі людей, які замкнені в чотирьох стінах, і ця проблема нікого, крім хіба що їхніх рідних, не турбує.
“В Україні є багато гарних місць, де можна було б улаштувати такі реабілітаційні центри. Держава не збідніє. Цих людей не треба жаліти, їх треба прийняти назад у суспільство, і ми повинні створити для них усі необхідні умови”, — переконаний В.Середа.
Дмитро Олійник, голова районного відділення Миколаївської обласної спілки ветеранів АТО:
— Після операції, яку мені зробили у військовому госпіталі, ніякої реабілітації ніхто не пропонував. Не було навіть якісного обстеження. Це вже потім самостійно їздив у Київський госпіталь, де у мене виявили ще один осколок. Мені ще пощастило, бо я намагаюся завжди обстоювати свої права. Мені байдуже, з ким розмовляти: з сержантом чи полковником. Інші ж не завжди наважуються. Один з моїх колег миколаївець Дмитро Дубовий, якого поранили в АТО, має осколки по всьому тілі. І ніхто не збирається витягувати їх, інвалідності також не дають. Його звільнили — і все.
Проблема реабілітації існує. Ті з небагатьох, кому вдається назбирати кошти, їдуть на реабілітацію до Польщі, Німеччини, Прибалтики. Українські реабілітологи, можливо, й кращі, але їм би ще обладнання, яке є за кордоном. Також знаю, що один день перебування у приватному реабілітаційному центрі коштує близько 1–2 тис. грн. А якщо врахувати, що термін перебування там може становити від кількох тижнів до багатьох місяців, то сім’ї пораненого можна лише поспівчувати. Механізму вирішення цього питання на державному рівні просто не існує. Кошти доводиться шукати через різні фонди, благодійні й волонтерські організації.
А грошей потрібно чимало. Наприклад, якісний протез коштує від 30 до 40 тис. дол. Імпортний візок, переважно польського чи китайського виробництва, — кілька тисяч доларів. Дорого коштують і самі ліки, антибіотики, медичне обладнання. А українським законодавством цих витрат не передбачено. Допомагає місцева влада.
Василь Худицький