У інвалідів є ідея і гроші. Але немає місця для свого центру
Багато із тих, хто під час однієї з сесій прийшов із протестними плакатами до Хмельницької міської ради, навряд чи знайомий не тільки з усіма юридичними тонкощами проблеми, а навіть формальним боком цієї історії — не всі розбираються у ділових паперах. Але вони знають одне: їм знову буде ні з ким поспілкуватись, разом провести час, ні у кого повчитись, нікому розказати про свої проблеми. Вони знову змушені будуть стати бранцями своїх квартир і замкнути коло спілкування лише на рідних. І все через те, що вони — інваліди, і їм просто ніде зібратись разом. Їх попросили вибратись із одного приміщення, і так і не підшукали іншого. Бо у теперішній час «нерентабельно» просто так роздавати квадратні метри, котрі потенційно могли б приносити гроші до казни.
Спочатку не було нічого
Якщо бути об’єктивним, в обласному центрі діє не один реабілітаційний центр і організація для людей з обмеженими можливостями. Але цим двом — товариству молодих інвалідів та людям із вадами зору — не пощастило. Хоча у кожної своя історія, але так трапилось, що опинились без свого кутка. І вже, шукаючи дах над головою, вирішили об’єднатись, щоб бути сильнішими і впевненішими. Саме з такими думками про те, що разом легше виживати і долати свою біду, п’ятнадцять років тому хмельничанка Катерина Савицька спробувала зібрати молодих людей із серйозними вадами здоров’я. Так з’явилося товариство молодих інвалідів.
— Тут зустрілись люди, котрі переживали ті ж проблеми, що і я. Через фізичні і розумові вади вони були позбавлені елементарної можливості спілкування. А тут зав’язалися знайомства і навіть дружні стосунки. Здорові і дужі люди навіть уявити не можуть, наскільки це важливо для нас.
Хоча це зовсім не означає, що у всіх із цього гурту життя змінилось кардинально, проте для багатьох воно набуло певного сенсу. Приміром, дехто, як Марина, набравшись певного досвіду і відчувши у собі силу, наважилися вступити до вищих навчальних закладів.
Потім з’явилися соціальні проекти
— Подібні успіхи надихнули настільки, що кілька років тому товариство навіть виграло грант Фонду соціальних інвестицій на впровадження соціального проекту по сприянню працевлаштуванню молоді з інвалідністю, — розповів голова обласного товариства Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» Анатолій Савчук. — Однак, щоб реалізувати цей проект сповна, нам все-таки потрібна була підтримка влади. І вона свого часу надійшла з боку міського управління соціального захисту, котре дозволило нам розміститись в одному з його приміщень.
Саме там довгий час і збиралися молоді люди. Аж поки одного дня їх не попросили вибратися. Формально все правильно. Адже товариство інвалідів знаходилось там, так би мовити, неофіційно, тобто без будь-яких договорів оренди, і користувалось приміщенням безплатно. Тож нічого дивного, що власник приміщення заявив свої права на нього. Тож півтори сотні інвалідів, що входять до складу міської організації, опинились просто на вулиці, бо їм не змогли запропонувати нічого взамін. І тут з’ясувалось, що у подібному становищі ще понад три сотні людей з інвалідністю по зору.
Знайшли навіть гроші
— Для незрячих поняття реабілітаційного центру — не порожній звук, — роз’яснює член Хмельницького УТОСу Надія Зарецька. — Якщо людина стикається з такою бідою вперше, її потрібно навчити користуватись навіть елементарними побутовими предметами. А де це зробити, як не в реабілітаційному центрі?
Але, поміркувавши, УТОСівці вирішили, що такий центр, де могли б поправити фізичне, психологічне і моральне здоров’я, згодився б не тільки їм, а ще і тим, хто нині повертається з війни. І навіть членам їхніх родин. Тож, розробивши програму з його створення, запропонували її на розгляд депутатам обласної ради. І ті не просто підтримали, а й заклали в цьогорічний бюджет 150 тисяч гривень. Кошти не такі вже й великі, але їх мало би вистачити на оплату комунальних послуг і зарплатню для шести співробітників новоствореного центру. Все добре. За винятком однієї деталі — приміщення для нього немає. Тепер виходить, якщо організація не знайде приміщення, то такі «дорогі» бюджетні гроші просто пропадуть.
Щоб не втратити свій шанс, УТОСівці вирішили об’єднатись із молодими інвалідами і створити спільний центр. Але і тут знову все вперлось у ті само стіни.
Протестувальники, що вийшли до міськради, розповідали, що їм навіть запропонували кілька кімнат. Проте напівпідвал перебуває у такому стані, що самотужки людям із обмеженими можливостями ніколи не довести його до ладу.
Зате у приватних розмовах їм натякнули: не розраховуйте на щось пристойне та ще і поблизу до центру. Сьогодні для бюджету важлива кожна копійка, тож такі варіанти роздаватимуть тим, хто зможе за них добре платити. А реабілітаційні центри і ті, хто в них займатиметься, — не тільки нерентабельні, а ще й постійно потребують допомоги. Молоді люди із важкими діагнозами і незрячі все-таки сподіваються, що і для них знайдеться хоч невелике, але своє місце у великому місті.
Хмельницький
Ірина Козак
Фотоетюд Андрія Нестеренка. (із архіву «Голосу України»)