“Ми повертаємося. Зверніть на нас увагу”. Історії ветеранів, які взяли участь у відборі до змагань Повітряних сил США (ФОТО)

Учасник відбору до змагань Повітряних сил США. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Суспільне Спорт побувало на відбірковому турнірі з адаптивного спорту в Києві, що об’єднав українських військовослужбовців і ветеранів з різними видами поранень. За його підсумками визначиться склад збірної України для участі в змаганнях Повітряних сил США, що відбудуться в березні 2024 року.

Упродовж трьох днів учасники змагалися у восьми видах спорту, знайомих декому з них ще з Ігор нескорених: баскетболі на кріслах колісних, волейболі сидячи, плаванні, легкій атлетиці, велоспорті, стрільбі з лука, паверліфтингу та веслуванні на тренажерах. Уже в Лас-Вегасі до списку додасться регбі.

Зі 173 українців до команди оберуть тридцятьох. Комісія зважатиме не лише на спортивний результат, що впливатиме на вибір на 50%, а й психологічні аспекти* (25%) та соціальний фактор** (25%).

Спорт у цьому контексті — майданчик для терапії та видимості, взаємопідтримки та можливості нагадати про потреби військових.

Про різноманіття й водночас схожість їхніх досвідів Суспільне Спорт поспілкувалося з кількома учасниками змагань, що опановують роль адаптивних спортсменів.

“Поки вистачить сил”

“Бачили, як бігав мужчина без ніг? Тут усі на рівних правах” — так описує враження від своїх перших ветеранських змагань нацгвардієць Едуард Петряєв. Чоловік, якого він згадав, — Артем Мороз — єдиний у своїх забігах долав дистанцію на двох протезах та щоразу зривав овації побратимів і посестер, які гучно підбадьорювали його на завершальних колах.

“Якщо в тебе немає кінцівки, це не значить, що ти не можеш нічого показати”, — вважає Едуард. 28-річний харків’янин, який до повномасштабної війни жив спортом, спробував себе в бігові на 60, 400 і 1000 метрів.

“Займався 15 років боксом. А з 24 лютого пішов захищати батьківщину. До цього не служив ніде: пішов добровольцем. З перших днів боронив Харків, потім — Луганську й Донецьку області”.

У червні 2023 року Едуард зазнав поранення під час боїв за Кремінну. “Країна-агресор почала штурмувати. Ми дали відсіч, — згадує військовий. — Спочатку [була] міна, 120 мм, а потім — осколково-фугасний запалювальний снаряд, чотири штуки. Ранило від п’яти до шиї. Коли отямився, думав, що залишився без ноги. Не відчував її зовсім. Уже у шпиталі сказали, що ходити буду, все буде добре”.

Після трьох місяців у шпиталі Петряєв повернувся до спорту й почав бігати. Ще коли займався боксом, міг долати на тренуваннях по 10-15 км, а в студентські роки представляв університетську збірну в спринті на 100 м. Тому й на адаптивних змаганнях обрав саме біг, що допомагає у відновленні м’язів.

“Найважче було бігати 400 метрів. На спринті тіло звикло, що воно різко рветься — і біжиш. А 400 — це така дистанція, коли терпиш. Вона виводить повністю з колії”.

Плідніше займатися цим видом Едуарда надихнула головна наставниця української збірної Ігор нескорених Олена Яновська: “Вона вплинула на те, що я почав більше бігати. Додала мені фізичне навантаження, за що я їй дуже вдячний”.

Тепер Едуард планує подаватися на ветеранські змагання й у 2024 і 2025 роках — і продовжуватиме, “поки на це вистачить сил”.

“Щодня вчуся жити по-новому”

Дмитро Терещенко під час змагань з веслування на відборі до турніру Повітряних сил США. Фото: Олександр Магула/Суспільне

“Бігати я вже точно не зможу”, — каже Дмитро “Чемпіон” Терещенко, який усього за два тижні до змагань повернувся з США, де фонд Revived Soldiers Ukraine допоміг йому отримати протез. Утім, на біговий Дмитро нині не розраховує, адже має занадто високу ампутацію. Натомість обрав змагатися в плаванні й веслуванні на тренажерах, а до повномасштабного вторгнення займався боксом.

Терещенко пішов на фронт у 19 років, приєднавшись до 119-ї окремої бригади ТрО. “Я сам з Чернігова, і в мене “повномасштабка” одразу почалася, — ділиться захисник. — Воював спочатку на Чернігівщині, а потім на сході, в Луганській області”. Поранення він так само зазнав біля Кремінної в березні 2023-го, коли позиції його бригади накрили “Градами”.

“Мене не могли евакуювати понад десять годин. У мене загинули тоді два побратими, ще два отримали поранення, тому дуже складно було це. Мене евакуювали останнім, тому так і вийшло, що я втратив ногу. Як довго звикав до ампутованої кінцівки? Наразі звикаю, кожного дня вчуся жити по-новому. Але в ментальному плані все добре”.

Уже через два місяці після поранення Дмитро взяв участь у змаганнях з плавання на відкритій воді: у липні він подолав два кілометри на OceanMan у Києві. Тож на турнірі Повітряних сил вибір виду спорту був для нього очевидним.

“Як виступив у плаванні? Усі кажуть, що добре”, — усміхається військовий. У своєму веслувальному запливі він також був на топпозиціях: фінішував другим.

“Кинув курити”

Не вперше до змагань доєднався й 46-річний Іван Дрозд, який за 2023 рік перевтілився в бігуна-марафонця. Навесні племінниця записала його на відбір до збірної Ігор нескорених, і з того часу Івана “затягнуло”. Після кількох місяців підготовки, в жовтні, він пробіг марафон у Вашингтоні.

На змаганнях Повітряних сил у Києві пріоритетом для Дрозда був уже звичний біг на тисячу метрів. Проте цього разу військовий вирішив спробувати ще й велоспорт. Змагання в цьому виді проходили в приміщенні, і учасники мали долати дистанцію на місці.

Уперше на такий велосипед Іван сів лише за два тижні до турніру: під час тренувального збору. “Досить незвично, бо в бігу працюють одні види м’язів, а у велоспорті — трошки інші, — розповідає про свій досвід учасник. — Але для мене, як для марафонця, це плюс, бо я всебічно розвиваюся”.

Іван Дрозд дебютує у велоспорті на відборі до змагань Повітряних сил США. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Щоправда, виступати Дроздові довелося з первинним протезом, яким він користується в повсякденному житті, тоді як для велоспорту йому “хотілося б мати біонічний”, адже механіка сковує рухи. Каже, “треба мріяти про покращений протез”.

“Мушу його рукою натягнути, захопити руль, а потім скинути шлейку, — показує на собі Іван. — Ця шлейка призначена для того, щоб я міг щось узяти. Коли вона стоїть у свобідному [положенні] — ніби нічого, а коли починаєш щось [робити], натирає. І болить спина, якщо цілий день носити”.

“Півтора мільйона [гривень] коштує біонічний протез. Черга на протезування велика, попит великий — вони не встигають. Моя протезистка казала: рік я ношу ось цей, а тоді маю право звернутися по покращений. А протез мені дали 19 грудня 2022 року, на самого Миколайка***”.

Іван Дрозд був поранений на початку повномасштабної війни, у квітні 2022-го. Коли з побратимами обороняв Попасну, “прилетіла міна”.

Жартує, що на військову службу “поступав” тричі. Спершу — на строкову у Винниках, а тоді повернувся до служби у 2015 році, коли потрапив у четверту хвилю мобілізації. Утретє пішов “воювати за неньку Україну” уже за повномасштабного вторгнення й був на фронті в складі 24-ї ОМБр імені короля Данила як піхотинець. Нині Іван продовжує службу в роті охорони на Львівщині, звідки він родом****.

За його словами, після повернення “заняття спортом не дають впасти у відчай” та допомагають справлятися з негативними думками.

Та є й інший сильний ефект.

“Я кинув курити. На війні такі обставини, що треба чимось голову задурити, то хлопці переважно курять. А коли починаєш бігати, воно дуже шкодить. Якось відпало само собою. [Не курю] з квітня. Автоматично фізичний стан покращується, тому що м’язи несуть навантаження, і [стає] кращий кровообіг”.

“Уперше приїхала не змагатися”

Ярина Аліманова на відбірковому турнірі до змагань Повітряних сил США. Фото: Олександр Магула/Суспільне

Якщо Іван знайомився з велоспортом уперше, Ярина Аліманова радше повернулася до рідної стихії. У своєму коронному виді спорту ветеранка завоювала “бронзу” на Іграх нескорених-2023 у Дюссельдорфі.

“Це мій вид спорту. Я з семи років ним займаюся. Здобула звання майстра спорту України, потім у мене була велика перерва. І вже до Ігор нескорених вирішила знову повернутися”.

Водночас Ярина визнає, що через своєрідну специфіку велоспорт у приміщенні дається їй “набагато важче”. “У шосе є можливість хоч трохи відпочити, а тут треба постійно тримати темп”, — пояснює Аліманова.

Крім велоспорту, військова обрала веслування на тренажерах, але прагне опанувати ще один вид спорту.

“Дуже подобається стрільба з лука. Хотілося б [спробувати], але, на жаль, у моїй області [Миколаївській] узагалі немає ветеранського руху, особливо спортивного руху для ветеранів. У нас немає навіть бази спортивної, немає адаптивного обладнання. Тому я тут, щоб донести, що ми повертаємося: ветерани й ветеранки. Зверніть на нас, будь ласка, увагу. Ми є, і ми прийдемо”.

Попри участь у відборі Ярина, як і інші колишні члени збірних “інвіктус”, не може претендувати на місце в команді на турнір у Лас-Вегасі. Натомість уже досвідчені “нескорені” долучилися до події, аби підтримати нових учасників. Хтось, як Ярина Аліманова чи Назар Вознюк, змагалися поза конкурсом; хтось — вболівав і піклувався про атлетів, як Олександр Маковей, який буквально став опорою для одного з учасників, коли той ледь пересував ноги після запливу; а хтось став частиною тренерського штабу, як-от Семен Лагун, який працював у баскетболі.

“Уперше в житті я приїхала не змагатися [в першу чергу], а більше повболівати за майбутніх членів команди, — ділиться Аліманова. — Упевнена, що на них очікує успіх. Я просто бачу в них великий потенціал”.

*Як пояснюють організатори, ідеться про психологічну стабільність, соціалізацію і командність.

**Залученість до ветеранської спільноти та ветеранських видів спорту, мотивація показувати результат.

***За старим календарем.

****Іван — “з маленького села Загірного, що біля Стрия”.

Катерина Макаревська, Орина Легащова