Унікальний реабілітаційний центр для хворих із ДЦП працює у Луцьку
Про Волинський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів знають далеко за межами області. Сюди їдуть з дітьми зі Львова та Рівного, Івано-Франківська й навіть Києва. Чи не найбільше – з малюками, хворими на ДЦП. Бо тут працюють за унікальною методикою, подібної якій немає ніде у світі!
Тіло тримають «резинки»
Автор розробки – аспірант факультету фізичного виховання і спорту Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Ярослав Омельчук. Він працює за власною методикою, яка дозволяє діткам, хворим на ДЦП і прикутим до інвалідного візка, самостійно робити кроки. Це фантастика! Не можна без хвилювання спостерігати за 14-15-річними хлопцями та дівчатами, які ніколи раніше не спиналися на ноги, а тепер отримали можливість зробити перші кроки. Вмить зболені обличчя сяють усмішками, а на очах батьків від щастя з’являються сльози…
Перші успішні навички реабілітації пацієнтів з ураженнями мозкових рухових центрів Ярослав отримав ще під час навчання на третьому курсі університету. Його пацієнтами тоді були «інсультники». Добре пам’ятає і 82-річну бабусю з переломом стегнової кістки, родичам якої медики відверто сказали: перспективи поставити її на ноги нема. З Ярославом за місяць вона пішла, а за півроку вже самостійно спускалася та підіймалася на четвертий поверх!
У реабілітаційний центр на роботу з особливими дітками хлопець просився свідомо відразу після закінчення п’ятого курсу університету. Він відчував, що може допомогти маленьким пацієнтам з порушеннями роботи центральної нервової системи.
– У чому суть вашої методики? – цікавлюся в Ярослава.
– Я подумав, що дисбаланс у роботі нервової системи можна відкоригувати іншим дисбалансом. Ці «резинки», що ми використовуємо під час занять, заставляють дитину «ловити» баланс власного тіла. Водночас не дають їй упасти. Якщо дитина нахиляється в один бік, «резинка» перетягує її в інший. Так пацієнт вчиться сам тримати рівновагу, – пояснює реабілітолог і показує, як система працює.
Аби діткам було легше рухатись, Ярослав пошив спеціальний костюм. До нього фахівець чіпляє «резинки» й «підвішує» під стелею, наче парашут, – на спеціальний рухомий каркас. Це робота товариша Дмитра Калініна. Чоловік – професійний гравітаційний фітнес-інструктор. Але має досвід роботи зі здоровими людьми. Для роботи ж із дітьми, прикутими до інвалідних візків, треба було шукати інші форми. І Дмитрові спало на думку змайструвати рухому платформу з «резинками». Вона «їде» вперед-назад, відповідно й пацієнт змушений переставляти ногами…
Методику вирішив запатентувати
– Дмитро виступив реалізатором мого плану, сконструював тренажер для фізичної реабілітації й відновлення опорно-рухового апарату, – каже Ярослав. – Це основа, яка допомагає досягати відмінних результатів.
– Це тільки один відсоток від того, що ми можемо зробити, – наголошує Дмитро Калінін. – Якщо застосувати технологічні досягнення – віртуальну реальність, заняття в басейні, спеціальні види масажу із використанням новітніх засобів, то результат буде просто феноменальний. Щось подібне роблять у Японії. Але для цього потрібне належне фінансування – передусім для закупівлі обладнання. Поки все робиться за власні кошти та кошти друзів, які небайдужі до таких проблем. Особливо хотіли б висловити подяку Олегу Дмитруку, Володимиру Хотимчуку, Івану Кушнікову, Олександру Столяру, Ігорю Пайцуну та Андрію Загребельному. Завдяки їм наші проекти живуть.
Волинський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів – міжрегіональний, тож сюди направлення на реабілітацію отримують батьки з дітьми з різних куточків України. А луцька малеча ходить сюди, як у дитячий садочок.
Ольга Кусік із 13-річним сином Іллею, який від народження хворіє на ДЦП, у Луцьк приїжджає з Рівненщини.
– Раніше ми не раз лікувалися й в іменитих українських клініках, але особливого результату не було. Ще як дитина маленька, можна взяти і перенести її на руках, куди треба. А як дорослішає – для мами це проблема. Тож ми стали шукати щось нове, аби підняти дитину. Знайома розповіла про цей центр у Луцьку, і ми поїхали. Хочу вам відверто сказати: за один рік роботи з Ярославом Ілля досягнув більшого, ніж за попередні дванадцять років, – щиро ділиться з нами пані Ольга.
Вона радіє, що в сина зміцніли м’язи, він краще керує своїм тілом. Їй уже не потрібно носити сина на руках. І таких випадків чимало.
– У нашому центрі постійно перебуває близько ста підопічних. Із кожною дитиною я займаюсь індивідуально не менше години в день, також вчу робити вправи батьків, – розповідає Ярослав. – Усе документально засвідчено: якими діти приходять на заняття і яких змін досягають наприкінці кожного курсу. За результатами я пишу дисертацію.
Методику вирішили запатентувати й уже подали у Київ відповідні документи. Як показує досвід цих професіоналів, немічне тіло можна змусити рухатися!
Наталія Кравчук, м. Луцьк