«Закурив цигарку і чекав поки помру». Історія військового, що двічі був на фронті, дивом вижив після поранення і мріє далі захищати Україну

Дмитро Скляренко (Фото: Вікторія Мінтян)

Військовий Дмитро Скляренко повертається до звичного життя після протезування та мріє захищати країну навіть після втрати кінцівки, пише NV.

Лікарі були впевнені, що травми, які Дмитро отримав після вибуху на полі бою, несумісні з життям. Чоловік втратив кінцівку та багато крові, поки очікував на допомогу. Але жага до життя, підтримка побратимів і мотивація захищати країну з часом допомогли йому одужати. Перші кроки після протезування відбулися у Вашингтоні завдяки фонду Future for Ukraine та міжнародній клініці Medical Center Orthotics and Prosthetics (MCOP). Фонд започаткував спеціальну програму з протезування за кордоном, завдяки якій уже кілька українських військових отримали безкоштовну допомогу та пройшли реабілітаційний курс у найсучасніших клініках. Серед них і Дмитро.

Він розповів про минулі 9 років свого життя в інтерв’ю для NV Life.

Про життя до повномасштабної війни

Для Дмитра ніколи не стояв вибір: йти на війну чи ні. Саме тому, вже у 2014 році хлопець опинився на Донбасі, де брав участь в АТО. Військова служба, дружба з побратимами, данина Батьківщині — все це неабияк мотивувало хлопця та давало наснагу у житті. Аж доки він не зрозумів, що попри обов’язок служби, хотів би повернутися додому, де б чекали дружина та діти.

Я розумів, що війна дуже сильно затягує і якщо буде ще одна ротація, то після неї мені у житті вже нічого не буде потрібно. Саме тоді я й познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Пригадує хлопець

Дівчина спочатку ігнорувала залицяння хлопця, але врешті-решт відповіла взаємністю, а згодом погодилася вийти заміж. Тож Дмитро залишив військову варту та став на оборону вже свого особистого сімейного щастя.

У цивільному житті хлопець знайшов себе в будівельній сфері, займаючись ремонтом елітної нерухомості. Невдовзі у пари народилося двоє синів. Жили спокійним та розміреним життям, виховували дітей — мріяли, будували плани. Аж допоки не настало 24 лютого.

Рішення про те, що піде на війну, Дмитро прийняв ще до мобілізації оперативного резерву першої черги, яку український Президент оголосив 22 лютого.

Це навіть не обговорювалось. Як я міг би відмовитись від цього? Мої побратими пішли на війну. У мене діти ростуть. Як би я потім дітям в очі дивився, коли вони запитували б мене, чи я воював?

23 лютого Дмитро прийшов до військкомату, жартома повідомив комісару, щоб на нього сильно не розраховували, бо ще два тижні було потрібно на вирішення поточних справ. Але коли наступного ранку він прокинувся від страшної звістки, жодна справа більше не мала значення.

Про службу та поранення

Дмитро Скляренко / Фото: Вікторія Мінтян

Дмитро не зміг потрапити до бригади, у якій служив у 2014−2015 роках. Але у військкоматі наголошував на своєму бажанні брати участь у бойових діях, тому що мав відповідний досвід і хотів воювати з такими самими вмотивованими хлопцями, як він сам.

Спочатку чоловік потрапив до розвідки 17-ї танкової бригади, де близько місяця працював на напрямку Барвінкове-Ізюм. Потім роту Дмитра підпорядкували до новоствореної 115-ї механізованої бригади та відправили у Сіверськодонецьк. Після приїзду до міста пройшло лише пʼять днів, і він отримав важке поранення з втратою кінцівки.

Це був ранок 11 травня. Почався мінометний артобстріл із застосуванням ствольної артилерії. Подібні ранки бригада Дмитра переживала не вперше — ворог «привчив» прокидатися за тривогою, швидко збиратися, рятуючись від ворожих атак. Цього разу російська армія почала почергово обстрілювати сектори підрозділу, не даючи хлопцям відпочити ані на хвилину. Під обстрілами Дмитро побіг до командира роти, щоб обговорити план дій. За всіма розрахунками вони вже були у відносній безпеці. Але прилетів снаряд і розірвався прямо перед Дмитром.

Мене звалило з ніг одразу. Боляче не було, але я відчув, що в мене поранення. Хотів подивитися, заважала РПСка. Я зняв турнікет з правого плеча, розтягнув поясне розвантаження, і побачив, що вже немає куди накладати турнікет.

Командира роти забрали першим, тому що у бригаді був лише один пікап. На жаль, чоловік загинув ще до евакуації, про що Дмитро дізнався пізніше. А тим часом він чекав на допомогу та потроху прощався з життям.

Я витяг з рюкзака аптечку, зняв каску, скинув плитоноску. Це все я робив лежачи, витягував з-під себе. Голову поклав на каску, дістав з аптечки налбук (анальгетик, застосовується як потужне знеболювальне — прим. ред.), вколов його у ліву ногу та дістав цигарки з нагрудної кишені плитоноски. Закурив цигарку і чекав поки помру. Тоді я згадував дружину та дітей.

Згодом прибула допомога, чоловіка відвезли до Лисичанська, хоча і там земля здригалася від вибухів снарядів.

Дмитро пролежав з артеріальною кровотечею ноги 35 хвилин.

Лікарі казали, що я не мав шансів вижити. І на медицині нам розповідали, що якщо рука, то є максимум чотири хвилини, а нога — лише дві хвилини. А я 35 хвилин протягнув якимось чином.

Попри тяжку травму, Дмитро пройшов цей досвід мужньо. На військовій службі у 2014−2015 роках він був двічі контужений і наступні два роки страждав через сильний головний біль, поганий сон та нічні жахіття. Попередній досвід дещо полегшив його страждання цього разу, але майже два місяці біль не відпускав його і не давав нормально спати.

Про протезування у Вашингтоні

У Вашингтоні Дмитра Скляренка приємно вразили не лише новітні технології, а й люди.

Американці дуже привітні. Взагалі я був здивований прийманням. Моє перше враження було таке, ніби я американський військовий, який повернувся додому, до себе в країну. Люди всі посміхаються, дякують. Мені здається, що тут людей ще змалечку привчають, що військовий — це захист.

Наразі Дмитро проходить реабілітацію. Йому ще трохи потрібно відкоригувати протез для більш зручного носіння. Найбільше чоловік сумує за домом та родиною, а щодо майбутнього, то сподівається знайти собі корисне заняття на військовій службі. Наприклад, уже зараз йому пропонують піти до аеророзвідки.

Я не хочу повернутися на війну і підставити хлопців, моїх побратимів, з якими буду виконувати бойові завдання, щоб у них через мене були проблеми.

Про українців

Риса, яка найбільше вражає Дмитра в українцях — це незламність духу. Значною мірою, саме завдяки цій якості стала можливою його доленосна поїздка до Вашингтона. Чоловік сподівається, що подвиг військових та війну не забудуть.

Я не сильно розраховую на якусь подяку від народу, мені це й не потрібно. Але дуже сподіваюся, що цю війну не забудуть.
Говорить Дмитро

Кіра Гіржева