Необхідні відповіді: що таке інклюзія, інклюзивна освіта і які потреби мають діти з інвалідністю?

Українському суспільству досі дуже не вистачає розуміння, що таке інклюзія та інклюзивна освіта, чому діти з інвалідністю — це звичайні діти і як зробити так, щоб повноцінно інтегрувати їх у соціум. Розповідає Радниця-Уповноважена Президента України з прав дитини і дитячої реабілітації, виконавча директорка ГО «Відчуй», пише NV

Фото: Дар’я Герасимчук, Радниця-Уповноважена Президента України з прав дитини і дитячої реабілітації, виконавча директорка ГО «Відчуй»

Особливо цього усвідомлення не вистачає тоді, коли нервова система у всіх на межі. Наше суспільство і до повномасштабного вторгнення не могло похвалитися високим рівнем толерантності, а в нинішніх реаліях проблема лише загострилася.

Я хочу порушити цілу низку питань, найголовніше з яких — як усіх дітей повноцінно інтегрувати в соціум і розбудовувати по- справжньому інклюзивне суспільство.

Ми часто чуємо про потребу інклюзивної освіти. Але чи знаємо ми, дорослі, як комунікувати з дітьми з інвалідністю? Що ми маємо розповісти своїм синам і донькам про дітей, які здобувають інклюзивну освіту?

Половину свого професійного життя я присвятила роботі з дітьми з інвалідністю. І зараз, на посаді Радниці-Уповноваженої Президента України з прав дитини і дитячої реабілітації, і багато років до того. Моя донька має порушення слуху. У багатьох моїх друзів також є діти з інвалідністю. З особистого досвіду я знаю, як люди ставляться до «інакших» дітей — нерідко як до таких, яких краще було б не бачити. Такі діти та їхні родини постійно відчувають відстороненість суспільства.

Головна причина цього — страх. Люди не знають і не розуміють, як проявляються ті чи інші хвороби, синдроми чи порушення. І, як часто буває, коли ми чогось не знаємо, нам страшно. Ми підсвідомо намагаємося цього уникати.

Наприклад, син моєї подруги має епілепсію. У дитини стався напад на дитячому майданчику. Мама заспокоювала оточуючих, говорила, що все добре, зараз це мине, а деякі мами взяли своїх дітей і повели мити ручки. Тобто якщо ти щойно грався з цією дитиною, то маєш піти помити руки, бо раптом епілепсія заразна.

Нещодавно сталося кілька випадків, які набули широкого розголосу. Ці історії вчергове нагадують нам про те, що під час війни проблема, на жаль, нікуди не зникла, а подекуди й загострилася через загальне напруження в суспільстві.

Фото: Дар’я Герасимчук, Радниця-Уповноважена Президента України з прав дитини і дитячої реабілітації, виконавча директорка ГО «Відчуй»

Обидва випадки стосувалися дітей із порушенням аутичного спектра.

В одному випадку підлітка з аутизмом вигнали з магазину і сказали, що він більше не може туди ходити, хоча батьки провели величезну роботу, аби підліток міг самостійно ходити за покупками зі списком продуктів, знав, як себе поводити і що робити. А люди просто не розуміють, чому цей хлопець у черзі, наприклад, хитається, чому він так себе поводить. Йому просто сказали «ні». Це дискримінація, і цей випадок нівелює всі зусилля цієї родини, спрямовані на те, щоб дитина соціалізувалася.

Подібна історія сталася і в Києві на відомому ярмарку українських брендів. Тоді хлопця з аутизмом охорона вивела і не пускала назад через те, що він ходив туди-сюди по терасі. Вони вирішили, що він порушує правила і наводить, як сказав охоронець, сум на присутніх. Тут знову маємо відторгнення через незнання.

Звісно, люди не винні в тому, що в них немає відповідної інформації і знань. Поки це не стосується особисто твоєї родини, ти навряд чи шукатимеш інформацію самостійно.

Фото: ЮНІСЕФ

То як діяти правильно?

Я також не завжди знаю, що робити, коли бачу дитину, яка чи то голосно кричить, чи то стрибає. Я не знаю, як правильно поводитися. Чи треба сказати їй жорстко: «Стоп, зупинися, так не треба»? Чи потрібно якось інакше себе поводити? Можливо, не звертати уваги?

Якщо в мене немає відповіді, я намагаюся просто підійти до дорослого, який поруч із цією дитиною, — чи це батьки, чи вихователь або няня. Я запитую, як мені правильно реагувати на таку поведінку. Саме таке рішення є найбільш правильним і нетравматичним.

Наше суспільство потребує пояснень і відвертої розмови про інклюзію.

Тому разом із Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) ми розпочинаємо інформаційну кампанію, яка допоможе нам отримати відповіді. Дозволить розказати історії̈ родин, у яких зростають діти з інвалідністю, особливими освітніми потребами чи порушеннями розвитку. Пояснити, в чому проявляються їхні особливості і як правильно з ними комунікувати. Кампанія надасть голос експертам, які пропонуватимуть конкретні поради.

Моїй доньці 15. Коли я чую, як хтось говорить, що діти з інвалідністю надто чутливі, емоційні, не такі, як інші діти, мені хочеться відповісти: моя донька така сама, як і решта підлітків, і проходить підлітковий вік так само, як вони. А її інвалідність не робить мене «особливою» мамою.

Ми багато говоримо про безумовне прийняття і дуже мало говоримо про рецепти, як саме приймати і що саме нам робити.

Я хочу, щоб дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами сприймали, як будь-яку іншу дитину.