Чи може відсутність пандусів оцінюватися як перешкода особистому життю?
Культурний центр DuusHus є комплексом історичних будівель, до якого входять Музей спадщини, Художня галерея та Морський музей.
Інклюзивність, що стала загальноєвропейським трендом, вимагає від влади та приватних компаній дбати про потреби людей з інвалідністю. Але чи завжди відсутність пандусів чи ліфтів свідчить про порушення прав таких осіб?
Непристосовані будівлі
Після нещасного випадку в 2002 Арнар Лаурсон назавжди залишився паралізованим і міг пересуватися тільки в інвалідному візку. У 2015 році він разом з асоціацією людей з травмами хребта подав цивільний позов, зажадавши від відповідачів покращити доступність двох будівель, де розташовані центри мистецтва та культури.
Перша будівля — Duushús — складається з двох суміжних будинків, збудованих відповідно наприкінці ХІХ та середині ХХ століття. У ньому є головний культурний центр міста. Причому один із будинків нещодавно був капітально відремонтований. У другому будинку, спочатку побудованому як машинне відділення, з 2004 року розмістився молодіжний центр.
В обох випадках позивачі вимагали встановити підйомники для інвалідних візків, пандуси певного кута нахилу, а також змінити поріг головного входу та створити паркування в межах 25 м від нього.
Крім того, А.Лаурсон вважав, що відсутність належного доступу до цих центрів завдала йому моральної шкоди, яку він оцінив у 1 млн ісландських крон (близько 7300 євро на той момент). Оскільки користувачі інвалідних візків не могли вести особисте життя нарівні з іншими. Це, на його думку, порушувало Конституцію країни, Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а також Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю.
Під час судових розглядів експерт склав звіт про конкретні елементи доступності будівель. Він встановив, що в них справді не враховано потреб людей, які використовують інвалідні візки.
Дискреція пріоритетів
Проте окружний суд ухвалив рішення на користь відповідачів. Він погодився, що під’їзди до будівель потребує поліпшення, але це не порушує будівельних норм, що діяли на момент їхнього зведення. І хоча муніципалітет зобов’язаний за законом працювати над покращенням доступу до громадських будівель, він має дискрецію щодо пріоритетності таких проектів. А принцип поділу влади не дозволяє судам втручатися у питання, які віднесені до повноважень інших органів влади.
Верховний суд залишив чинний висновок окружного суду. Він зазначив, що конвенція ООН була ратифікована, але не включена до внутрішнього законодавства. Тому позивачі не могли прямо посилатися на її положення, хоча внутрішнє законодавство мало тлумачитися відповідно до міжнародно-правових зобов’язань держави тією мірою, якою це можливо.
Також ВС констатував, що муніципалітет виконав своє зобов’язання щодо розробки стратегії покращення доступу до громадських будівель та установ державної служби з урахуванням міжнародних зобов’язань у галузі прав людини, у тому числі відповідно до конвенції ООН. І ця стратегія була реалізована холдинговою компанією Reykjanesbær, яка зробила низку кроків щодо покращення доступу до деяких громадських будівель.
Суд також зазначив, що відповідно до Конституції муніципалітети мають автономію у питаннях, покладених на них законом, а також у використанні своїх коштів. Таким чином, вони є єдиними органами, компетентними приймати рішення про види покращень та пріоритети у розподілі бюджетних коштів.
Усьому своя черга
Тоді А.Лаурсон направив скаргу до Страсбурга, розраховуючи, що якщо не конвенція ООН, то європейські судді погодяться з його аргументами. Проте рішення від 31.05.2022 у справі «Arnar Helgi Lárusson v. Iceland» виявилося не на його користь.
Спочатку Європейський суд з прав людини зробив застереження, що цю справу він розглядатиме з точки зору того, чи влада виконала своє позитивне зобов’язання сприяти реалізації заявником права на приватне життя нарівні з іншими.
Він також роз’яснив, що для цієї оцінки він обмежується перевіркою того, чи забезпечила держава «необхідні та належні модифікації та пристосування» для полегшення життя осіб з інвалідністю, але водночас не покладаючи «невідповідний чи невиправданий тягар» на державу.
З одного боку, Суд погодився, що відсутність доступу до розглянутих будівель могла вплинути на права заявника на особистий розвиток та встановлення відносин з іншими людьми та зовнішнім світом. Тим більше, що в містечку з населенням менше 20 тис. людей ці центри справді відігравали важливу роль у громадському житті. Наприклад, як зазначав А.Лаурсон, відсутність пандуса у другій будівлі не дозволяла йому разом з дітьми відвідувати святкові заходи та дні народження.
І, як зазначено у рішенні від 22.03.2016 у справі «Guberina v. Croatia» (п.92), держава зобов’язалася враховувати відповідні принципи конвенції ООН, такі як розумні пристосування, доступність та недискримінація щодо людей з обмеженими можливостями для їх повної та рівної участі у всіх аспектах суспільного життя.
Далі ЄСПЛ зазначив, що національні суди у своїх рішеннях прямо не визнали та не оцінили права та інтереси заявника. Натомість вирішили справу насамперед на підставі дискреційних повноважень, наданих муніципалітетам у розподілі своїх коштів та визначенні пріоритетів.
Проте, з огляду на характер і обмежений обсяг оцінки, а також широку свободу розсуду держави, Суд не переконаний, що відсутність доступу до будівель у справі рівносильна дискримінації. Як видається високим суддям, після ухвалення у 2011 році парламентської резолюції було докладено значних зусиль для покращення доступності громадських будівель.
Ухвалюючи рішення про першочерговість проектів, муніципалітет приділив увагу поліпшенню доступності освітніх та спортивних установ. На думку Суду, це не можна розцінити як довільну або необґрунтовану стратегію під час розміщення пріоритетів. Тим більше з урахуванням акценту на доступі до освіти в прецедентній практиці самої ЄСПЛ (див. рішення у справі «Enver Şahin v. Turkey» від 30.01.2018 та «Çam v. Turkey» від 23.02.2016).
Таким чином, Суд прийшов до думки, що в обставинах цієї справи накладення на державу вимоги про вжиття додаткових заходів було б рівносильним покладенню на нього «нерозмірного чи невиправданого тягаря». Оскільки держава-відповідач і холдинг Reykjanesbær вжили значних заходів у рамках наявного бюджету з урахуванням захисту культурної спадщини будівель.
Виходячи з цього, ЄСПЛ дійшов висновку, що А.Лаурсон не піддавався дискримінації при здійсненні свого права на повагу до приватного життя. Відповідно, був і порушення ст.14 у поєднанні зі ст.8 конвенції.
Що ж, А.Лаурсону залишається сподіватися, що в його муніципалітеті влада не зменшуватиме темпів покращення доступності громадських будівель. А особам з інвалідністю з інших країн це рішення може дати орієнтири, як обґрунтувати скаргу до суду, якщо місцева влада витрачає гроші на інші проекти, забуваючи про свої зобов’язання допомагати їм у реалізації права на приватне життя.
Культурний центр DuusHus є комплексом історичних будівель, до якого входять Музей спадщини, Художня галерея та Морський музей.
