Два роки поспіль “24 лютого”: жінки з інвалідністю про досвід війни, волонтерство, гендерну рівність та інклюзивність

Два роки поспіль “24 лютого”: жінки з інвалідністю про досвід війни, волонтерство, гендерну рівність та інклюзивність. допомога, евакуація, жінка, інвалідність, інклюзивність

Повномасштабна війна Росії проти України кардинально змінила життя мільйонів людей. За даними Міжнародної організації з питань міграції, станом на 2023 рік більш ніж 6 мільйонів людей виїхали з України. Ще 5 мільйонів людей є внутрішньо переміщеними особами, які були змушені переїхати до відносно безпечних міст у межах України. Моніторингова місія ООН із прав людини в Україні підтвердила, що через російську агресію за два роки загинули або були поранені понад 30 тисяч цивільних українців. Фактичні цифри, ймовірно, значно більші.

Війна також погіршила становище різних соціальних груп, зокрема й жінок з інвалідністю. Крім постійних обстрілів, ризику опинитися в окупації, неможливості виїхати зі свого населеного пункту через його блокаду, жінки стикаються з ризиком гендерно зумовленого насильства.

З іншого боку, для людей з інвалідністю загострилася проблема відсутності доступу до по-справжньому життєво необхідних речей – укриттів, прихистків, пунктів отримання гуманітарної допомоги, евакуаційного транспорту, а також ліків та технічних засобів реабілітації. Жінки ж з інвалідністю стикаються з подвійною дискримінацією – як через стать, так і через наявність інвалідності. Саме тому активістки руху за права людей з інвалідністю наголошують на важливості інтерсекційного* і підходу та борються як за гендерну рівність, так і за інклюзивність в Україні навіть під час війни.

У цьому матеріалі жінки з інвалідністю поділилися своїм досвідом проживання війни, проблемами, з якими вони стикаються, зокрема в контексті гендерної рівності, та планами на післявоєнне майбутнє.

Два роки поспіль “24 лютого”: жінки з інвалідністю про досвід війни, волонтерство, гендерну рівність та інклюзивність. допомога, евакуація, жінка, інвалідність, інклюзивність

“Від самого початку евакуації мала намір повертатися за першої ж нагоди”: історія Тетяни Ковальчук

До 24 лютого Тетяна разом з дочкою та домашніми улюбленцями проживала в Києві. Початок повномасштабної війни вони разом зустріли у власній квартирі. Вибухи та стовпи диму, які було видно з вікон будинку, дзвінки рідних, неможливість виїхати з міста через постійні атаки – такою стала їхня реальність аж до евакуації з Києва.

“Із 24 лютого 2022 року раптом стало важливо, на якому березі ріки ти, а на якому вони (російські війська. – Ред.). Перебували у власній квартирі, мирно спали з донькою та котами. Про те, що почалася війна, дізналися з повідомлень друзів, дзвінків близьких людей та з офіційних новин”, – згадує Тетяна.

Вона разом з дочкою та кішками намагалася виїхати кілька разів. У день їхньої евакуації, 2 березня, російська ракета влучила прямо поруч з вокзалом. Однак Тетяна з донькою змогли виїхати – спочатку до Львова, а потім до Копенгагена в Данію.

“Того дня, 2 березня, було обстріляно Центральний залізничний вокзал. Під час сирени люди бігли в підземні переходи, щоб урятуватися, і саме туди прилітали залишки ракети. Ми поїхали залізницею за завчасно складеним маршрутом: Київ – Львів – Корчова – Варшава – Берлін – Копенгаген. Евакуацію організувала громадська організація, у якій на той момент я працювала, – Fight For Right”, – пояснює Тетяна.

За її словами, причинами виїзду були не тільки турбота про безпеку родини, а й можливість продовжувати працювати та оперативно допомагати людям з інвалідністю, які постраждали від війни. Тетяна волонтерила та вірила, що вже невдовзі повернеться до рідного Києва у свою квартиру, однак час перебування за кордоном ставав дедалі довшим. Зрештою вона вирішила повернутися до України.

Два роки поспіль “24 лютого”: жінки з інвалідністю про досвід війни, волонтерство, гендерну рівність та інклюзивність. допомога, евакуація, жінка, інвалідність, інклюзивністьТетяна Ковальчук

Як жінка з інвалідністю Тетяна протягом усього життя стикалася з упередженим ставленням, а іноді й дискримінацією.

“Моїй інвалідності вже більш ніж 30 років. Колись я мусила писати розписку про відповідальність за власну вагітність і доводити право мати дітей. Під час укладання шлюбу з чоловіком без інвалідності я відчувала спротив його рідні. Були труднощі з працевлаштуванням і з доступністю навчання в закладі вищої освіти. З дискримінацією стикалася регулярно під час користування громадським транспортом”, – розповідає вона.

Однак жінка переконана, що дискримінація – це не привід опускати руки, і відстоює не тільки власні права, а й допомагає іншим людям з інвалідністю в цьому.

З війною, на думку Тетяни, проблеми, з якими стикаються жінки з інвалідністю, тільки посилилися. Недоступність інфраструктури в умовах війни ускладнює, а в деяких випадках унеможливлює доступ до життєво необхідних речей – укриттів і бомбосховищ, евакуаційного транспорту, оголошень про евакуацію або отримання гуманітарної допомоги. Крім того, через обстріли й загальне погіршення гуманітарної ситуації, особливо в містах, які опинилися близько до зони ведення бойових дій або в окупації, багатьом жінкам з інвалідністю складно отримати найнеобхідніше – ліки, засоби гігієни, технічні засоби реабілітації, дієтичну їжу. Попри це Тетяна вірить, що всі ці проблеми можна і потрібно розв’язувати, а Україні потрібне майбутнє, де будуть захищені права всіх людей.

“Україні потрібна політика, де всі люди почуватимуться рівними й гідними незалежно від будь-яких їхніх характеристик – статі, віку, віросповідання, національності, стану здоров’я або інших,” – резюмує вона.

Після завершення війни вона хоче разом з іншими українками та українцями долучитися до процесу відновлення та зробити власний внесок у відбудову України як демократичної та інклюзивної країни.

“Я зі свого міста нікуди не виїжджала”: історія Алли Гінкул

Дзвінки від рідних з порадами збирати найнеобхідніше і виїжджати та тривожні новини про обстріли по всій країні – таким було 24 лютого 2022 року для Алли Гінкул. Зрештою Алла разом з родиною вирішила залишитися в рідному місті Первомайську.

“Я як перебувала в Миколаївській області, так і перебуваю там. Моєю мотивацією залишитися був страх поїхати в невідомість – коли ти не розумієш, куди тобі їхати і які там будуть умови. Оскільки я пересуваюся на кріслі колісному, мені дуже важко, коли немає доступності, тому ми з родиною вирішили, що ми залишимося в місті,” – згадує вона.

Попри те що поруч тривали бойові дії і місто щодня обстрілювали російські війська, Алла разом з однодумцями та однодумицями самоорганізувалася та почала допомагати іншим людям з інвалідністю з найнеобхіднішим.

“Десь через місяць ми зібралися з моїм знайомим, який теж пересувається на кріслі колісному, та групою “Нам не байдуже”. Ми запитували в людей з інвалідністю, яка їм потрібна допомога – ліки, продукти тощо. Намагалися допомогти людям, знаходили донорів та організації, які надавали гуманітарну допомогу, і допомагали нашим місцевим людям з інвалідністю”, – пояснює Алла.

Два роки поспіль “24 лютого”: жінки з інвалідністю про досвід війни, волонтерство, гендерну рівність та інклюзивність. допомога, евакуація, жінка, інвалідність, інклюзивністьАлла Гінкул

За її словами, великою проблемою, з якою стикаються не лише жінки, а й усі люди з інвалідністю в Україні, є брак доступності. В умовах війни ця проблема лише посилилась і стала питанням можливості отримати прихисток або захист під час обстрілів, оскільки часто укриття та шелтери є недоступними для людей з інвалідністю. З іншого боку, в суспільстві досі поширені стереотипи про жінок з інвалідністю:

“Більшість людей вважає, що, якщо в тебе є інвалідність і ти жінка, ти не можеш відстоювати свої права, працювати, навчатися, народжувати”, – каже Алла.

Однак жінка власним прикладом намагається протидіяти стереотипам і відстоювати права людей з інвалідністю. Вона також переконана, що Україні потрібна гендерна рівність та зміна ставлення до жінок.

“Для мене бути сильною жінкою – це не здаватися, йти до своєї мети, не слухати інших, а просто робити те, що тобі подобається, те, що в тебе виходить, і те, що ти вважаєш правильним”, – резюмує Алла.

Після перемоги України у війні вона хоче долучитися до відбудови країни, а також допомагати військовим і людям, постраждалим від війни, повернутися до мирного життя.

Україна має пройти ще довгий шлях, щоб по-справжньому побороти стереотипи та гарантувати рівні права та можливості для жінок і людей з інвалідністю. Однак уже сьогодні жінки з інвалідністю не тільки власним прикладом руйнують стереотипи та відстоюють власні права, а й об’єднуються і допомагають іншим людям з інвалідністю під час війни. У майбутньому Україну чекає тривалий процес післявоєнного відновлення, тому жінки переконані – важливо вже відстоювати рівність та інклюзивність, щоб потім, після жахів війни, відбудувати країну.

Щоб отримати безкоштовно юридичні та психологічні консультації від Fight For Right, зверніться за номером гарячої лінії 0 800 30 66 33 або напишіть на електронну пошту і вкажіть: ПІБ; вік; місто, в якому проживаєте нині; контактний номер; короткий опис вашої життєвої ситуації та потреб.

Ця публікація підготовлена в межах реалізації проєкту “Підтримка жінок з інвалідністю під час війни росії в Україні” та фінансується фондом Kvinna till Kvinna. Kvinna till Kvinna Foundation необов’язково погоджується з висловленими думками.

*Інтерсекційність – дослідження перетину різних форм або систем пригнічення, домінування та дискримінації для визначення, як взаємозалежні системи влади впливають на тих, хто найбільш маргінальний у суспільстві. За цією теорією, різні біологічні, соціальні та культурні категорії, (клас, раса, сексуальна орієнтація, вік, релігія, віросповідання, інвалідність, стать тощо) переплетені між собою та зазнають взаємовпливу.

Дзвенислава Щерба

ZMINA

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*