Валентина Білітюк відтворює природу рідного Полісся у бісері (ФОТО)

Життя Валі Білітюк на своєму старті нічим не відрізнялося від мільйонів життів юнаків і дівчат, які народилися в СРСР. Після закінчення школи у селі Текля Старовижівського району вступила до Ковельського ПТУ №7, далі отримала направлення на роботу в Харків, на завод «Серп і молот». Працюючи, вступила на вечірнє відділення Харківського політехнічного інституту. Встигла здати три сесії. І раптом — грип, ускладнення та повний параліч. Валі Білітюк тоді було лише 22 роки.

Це складно навіть уявити: молода, повна сил і енергії дівчина у розквіті літ стала немічним інвалідом. А пані Валентині довелося з цим жити.

— Мене забрали додому, привезли у батьківську хату, кинули на диван і пішли садити картоплю. Було 1 квітня, — пригадує ті часи жінка. — Рік мене годували з ложки. Руки зовсім не слухалися. Та було колосальне бажання встати. Я мала привілей — дружбу сусідських дітей. Вони тоді ходили у 6-7 клас. Спочатку носили мені книжки, потім принесли еспандер, гімнастичну палицю, невеличкі гантелі. Я займалася, займалася, займалася… Не мало значення, чи то був день, чи ніч. Коли заворушився перший пальчик, це було велике щастя. Розчісуватися, тримати ложку, писати — все вчилася робити заново. Це була важка праця. Та я мала жагу до життя, сильне бажання звестися на ноги. Тато почепив на дерев’яну балку нашої хати скобу, мотузки, і я стала за їх допомогою підніматися. Через три роки змогла самостійно простояти цілу хвилину. Далі — тільки вперед. Почала ходити за допомогою палиць, стільця. Страшні болі були. Але я ходила. Навчилася замітати подвір’я. Щоранку проходила по кілометру. Вісім років у мене не було візка. Потім почало паморочитись у голові. Я злякалася. Тому енергію спрямувала в інше русло. Стала співпрацювати зі старовижівською районною газетою «Сільські новини». Тоді редактором була Олена Іванівна Чабан. Я дуже вдячна цій жінці, що вона мене підтримала, друкувала вірші, що я писала. Саме завдяки співпраці з «районкою» я стала учасником лабораторії молодих обдарованих інвалідів. Уперше познайомилася з такими ж людьми, як я. До того думала, що одна така на світі.

Окрім віршування, Валентина Білітюк захоплювалася вишивкою. Й у своєму мистецтві досягла багато чого. Її вишиті картини й ікони не раз виставлялися, їх купували.

— Колись мені подарували каталог Дмитра Блажейовського, і за ним я зробила багато робіт. П’ять моїх вишитих картин купив колишній губернатор Анатолій Француз. Заплатив 500 гривень. Це було 10 моїх пенсій! Потім переказували, що він подарував їх в Аргентину. Купували роботи у Канаду, США, Ізраїль. Частина робіт залишилась, і я їх продавати більше не хочу.

Проте у селі у пані Валентини, як і в будь-якої сільської жінки, було мало часу. Адже займалася господаркою: прала, картоплю копала, птицю ростила.

І ось майже чотири роки тому вона прийняла доленосне для себе рішення переїхати жити у Луцький геріатричний будинок.

— Дуже шкодую, що не зробила цього раніше, — розповідає жінка. — Хлопці з організації «ІнваВолинь», із якими дружу, давно мені казали про переїзд. Але я не наважувалась. А коли тато помер, мама якось відразу здала. Догляд за нею і мною ліг на мою сестричку, яка живе десь за кілометр від нас. А у неї ж іще мама-свекруха є, якій 90 років, діти, та й сільською фельдшеркою працює. Звалити всіх нас на свої плечі — та сестра з ніг би впала! Тому я зробила свідомий вибір. Хоча ні мої рідні, ні тим паче люди в селі цього кроку не зрозуміли. Адаптуватися, звичайно, було важко. Передусім переступити психологічну межу. Адже це, як-не-як, будинок престарілих. Але той, хто побував у нас, дивується, як тут гарно, яка тут доброзичлива атмосфера. Я безмежно вдячна нашому директору, це людина такого золотого серця! У нас дуже хороші умови: і ліфти, і пандуси. Тут 200 людей проживає. Більше 50 чоловік не має ще й 60 років. У мене значно розширилося коло спілкування. А рідні мене провідують, ми порозумілись, я їжджу в село. Луцьк повністю змінив моє життя. Я тут знайшла простір. Маю змогу їздити у місто, відвідувати ярмарки, виставки.

Саме в облцентрі Валентина Білітюк із головою поринула у своє нове захоплення — бісероплетіння.

— Як у селі жила, бачила по телебаченню виставки робіт із бісеру. Проте самій не було змоги цим зайнятись. Адже у віддаленому селі ні книжки не купиш, ні дроту, ні намистин. Коли приїхала у Луцьк, на останні гроші купила журнал. Потрошку вчилася. Першим зробила букет із ромашок і волошок, який подарувала племінниці. Дуже люблю нашу волинську природу. Тому роблю маки, волошки, латаття, півники. Весняний березовий гай із анемонами та кропивою. Композиції придумую сама. От цієї осені принесла мені знайома оранжеві троянди. Мені так закортіло їх втілити у бісері! Коли люди святкували Новий рік, я сплела квітку.

Тільки цієї осені у пані Валентини було три виставки. На них вона навіть продала декілька робіт. Крім бісероплетіння, жінка ще й працює — робить поліетиленові рукави для м’ясопереробної промисловості.

— Працюю багато. І дуже задоволена тим. Я дивуюся молодим людям, які нічого не роблять і пиячать. Адже життя таке цікаве. Цього року мені дали путівку в Саки, у санаторій імені Пирогова. Я сама заїхала у Крим. Можу їздити у поїзді і дуже цим тішуся. Була місяць із половиною. Це інше життя, прожите за півтора місяця. Мені зустрілися хороші люди. Ми їздили на екскурсії. Були у Севастополі, Балаклаві. Вразили виноградники. А сафарі-парк — це взагалі якесь диво. Там варто побувати. Ми з друзями з Комсомольська-на-Амурі та Новосибірська домовилися знову зустрітися наступного літа. Є плани вийти у відкрите море та піднятися на Ай-Петрі.

Наталка Слюсар

Фото автора

Відомості-UA.com