Вона народилася мертвою, а він тиждень пролежав у комі, проте доля їм дала шанс

1 04 6 880 2. інваліди

  1 04 6 880 1

Людині з інвалідністю жити нелегко, адже вона багато в чому обмежена. Важко навіть уявити, як зуміють два інваліди пристосуватися під одним дахом. Цей сумнів повністю розвіює сім’я Костянтина і Марини Шевченків, які обоє – інваліди першої групи. Вони не зациклюються на своїх діагнозах, а дивляться на життя позитивно і з любов’ю одне до одного.

Марина народилася мертвою

Марина не може самостійно рухатися, тому пересувається на милицях. У неї дитячий церебральний параліч, який з кожним роком прогресує.

– Взагалі я народилася мертвою. Не дихала. Лікарі вирішили, все – кінець! Але потім сталося диво – я сама почала дихати! Про мій діагноз мама дізналася через півроку після мого народження, коли я не могла дотягнутися до іграшок, координація рухів була порушена. Тоді лікарі діагностували ДЦП, – розповідає Марина і додає – мама робила все можливе, їздила зі мною по лікарях, на ЛФК і масажі. Мені робили все. От ходжу я зараз трохи і добре, а буває ж люди з ДЦП взагалі не ходять…

Марина каже, що зараз вона не настільки активна, як раніше. От коли навчалася заочно в педагогічному університеті на викладача англійської мови і літератури, то могла маршруткою самостійно добиратись, або ж ходила пішки.

– Енергії було більше, ніж зараз. Я розумію, що в мене така хвороба, від якої краще не стає, – говорить вона. – Влітку ми звичайно гуляємо, ходимо на шашлики. Взимку я взагалі нікуди не виходжу, бо мені важко. Сиджу за комп’ютером чи перед телевізором, іноді читаю.

Костя потрапив у ДТП

– Моя інвалідність банальна – коли мені було 22 роки, я потрапив у ДТП. Раніше любив кататись на мотоциклах, – говорить про причину своєї хвороби чоловік і додає, що п’ять діб лежав у комі, травму переносив важко.

Костянтин не міг змиритися з діагнозом, боявся навіть вийти на вулицю з ціпком, не хотів відчувати на собі погляди людей. Та коли поїхав у санаторій на лікування, переосмислив усе і вже сприймав травму не настільки приречено. Каже, там були практично всі інваліди-візочники. А тих, хто рухається на милицях – одиниці. Тоді він зрозумів, що буває і гірше, тому треба цінувати те, що є.

У чоловіка на руці та нозі перебиті нерви, йому зробили близько десяти операцій, але результат невтішний.

– Я був у депресії, адже у мене все було і в мить зникло… Коли лежав у лікарні, мені важко було читати. Там один хлопець книгу вголос читав. Мені так сподобалося слухати… Тож я зараз, буває, накачаю в телефон аудіокниг і слухаю, – розповідає Костя.

Зарплата інвалідів 50-100 гривень на місяць

Костянтин працює нічним охоронцем позмінно, а Марина зі своєю вищою освітою зараз удома. Обоє розповідають, що знайти роботу з гідним заробітком людям з інвалідністю дуже важко, практично не реально. Кажуть, зверталися в центр із працевлаштування інвалідів, проте вакансії, які там пропонували спеціально для людей з обмеженими фізичними можливостями, не відповідали дійсності.

– Коли ми телефонували, то почули у відповідь «Нам інваліди не потрібні», – з прикрістю констатує Марина. – У мене є знайомі інваліди-візочники, які постійно вдома сидять, то вони беруться за будь-яку роботу. Деякі працюють операторами у колл-центрі. Вони отримують 50-100 гривень. Я думала це за день, а вони мені кажуть, що за місяць. Якраз вистачає на поповнення рахунку. Я була шокована, коли це почула!

Одного разу на «вудку» потрапив і Костянтин. Оскільки оголошення про пошук роботи з його номером телефону постійно є в газетах, тож так його і знайшли з пропозицією працювати на одну компанію, тим більше заробітну плату обіцяли непогану.

– Я тоді потрапив у маркетинг. Розумів, що це таке, але там всю інформацію подавали завуальовано, показували гарні кінофільми про продукцію, пропонували у них її придбати, а потім перепродати. Я піддався впливу. Вже потім додумався прочитати в інтернеті відгуки. Там було написано «для простаків», – розповідає чоловік свій гіркий досвід пошуку роботи.

Сімейна пара з обмеженими фізичними можливостями також нарікає на те, що вони уже чотири роки не відпочивали у санаторії. Кажуть, стоять у черзі.

– Як тільки телефоную, то у відповідь чую: або велика черга, або немає путівок, – розводить руками Марина, додаючи, що про оздоровлення у санаторії мріють з Костянтином вже давно, адже він завжди позитивно впливає на їхнє самопочуття.

Інвалідність – не бар’єр у почуттях

Марина і Костянтин познайомилися в київському реабілітаційному центрі. Обоє з різних міст: Марна – з Кіровограда, Костянтин – з Чернігова. Але доля їх звела восени 2004 року, коли обоє приїхали до реабілітаційного центру на курси операторів комп’ютерного набору.

– Там для інвалідів є усі умови для навчання і проживання. Все знаходилось в одному комплексі. Півроку ми жили, як у раю. Дуже чудовий комплекс! – із захватом про заклад відгукується Марина.

Марина і Костянтин навчалися у різних групах, часто зустрічалися на перервах, а от познайомилися під час вечірнього відпочинку. Розповідають, між ними одразу виникла симпатія. Та півроку навчань пролетіли дуже швидко, тож кожен із них повернувся до свого рідного міста. Проте цього часу їм вистачило, щоб зрозуміли, що їхні почуття всерйоз і надовго.

І хоча між ними була чимала відстань, це не було перепоною у почуттях – вони часто їздили один до одного. Так тривало два роки.

– Була проблема в тому, що ми спочатку не були впевнені, чи зможемо жити самостійно, готувати їсти, прибирати і тощо. Та ми спробували. Два місяці жили окремо від родичів у Чернігові, винаймали квартиру. Часто обговорювали свої подальші плани, – пригадує з посмішкою Марина, додаючи, що за час спільного життя вони зрозуміли, що їхня інвалідність – не бар’єр для почуттів. – Костянтин ходив на роботу. Я його чекала вдома. Та одного дня він затримувався з роботи, я вже почала нервувати, а він прийшов з квітами, бананами сказавши: «Маринко, виходь за мене заміж». Я, звичайно ж, погодилася. А квіти були мої улюблені – тюльпани…

Тоді молодята зіграли два весілля в різних містах. Постало питання, де жити далі? Костянтин розповідає, що дуже любить своє місто, у нього там родичі і друзі, але вибір все ж таки зробив на користь кохання і переїхав до Кіровограда.

До міста уже звик, знайшов роботу, а якщо хоче поспілкуватися з друзями – на допомогу приходить скайп. Батьки Марини залишили доньці і зятю простору квартиру, а самі переїхали в меншу. Тут у них комфортно, укомплектовані кімнати, кухня, є необхідне обладнання. Словом, обом затишно.

Зрештою, Шевченки вирішили народити первістка. Та несподівано з’ясувалося, що Марина вже на п’ятому місяці вагітності.

– Я була тендітною, тож мою вагітність ніхто не помітив. І я сама не відчувала себе при надії. Ми з чоловіком гуляли містом, активно проводили час, про вагітність я навіть не здогадувалася, адже нічого особливого не відчувала. Через тиждень після того, як ми почали планувати дитину, мені стало зле, довелося звернутися до лікаря. У лікарні мені сказали, що я вагітна, – з посмішкою пригадує Марина, додаючи, що вагітність проходила добре.

Коли народилася дівчинка, яку назвали Іванкою, у сім’ї зрозуміли, що не зуміють повноцінно її виховувати. На допомогу прийшла сестра Марини – Тетяна. Вона нині опікується племінницею. Дівчинці незабаром виповниться п’ять. Вона ходить у дитсадок. У своїх батьків буває майже щодня. Костянтин каже, що періодично забирає дівчинку з дитячого садка, що вони разом граються, проводять час. Марина додає, що Іванка – татусева донька, вона навіть схожа на нього.

Вікторія Семененко, спеціально для «КП»

«Кіровоградська правда»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*