Микола Левіцький вибиває новий килим
– Вєра мені подобається, ох і симпатична вийшла, а хлопець її, Ванько, не дуже, буду переробляти, – житель Переяслава-Хмельницького (Київщина) Микола Левіцький (67 років) жартує, показуючи свій новий виріб, – вибитого килима з парою тигрів. Каже, що невдало підібрав кольори для самця. Доведеться ще кілька днів повозитися.
– Я тут і для вас роботу залишив, – господар пропонує завершити одну з деталей картини. Невпевнено штрикаю спеціальною голкою, в яку заправлена акрилова нитка, по мішковині. Стібки виходять не такими рівненькими, як у автора.
У будинку Левіцьких килими ручної роботи скрізь. Ними встелена підлога, починаючи від порогу оселі. Різнокольорові полотна, переважно з квітковим орнаментом, прикрашають стіни майже всіх кімнат. Технікою «вибивання» оформлені різні вироби – ковдри, серветки, накидки на стільці й крісла, наволочки диванних подушок.
Виготовляти килими у родині Левіцьких почали ще 35 років тому.
– Колись “вибивання” було популярне, – каже господиня Ольга Федорівна (68 років). – У нас по сусідству жила жінка, вона почала робити килими, а потім і мене навчила. Нитки були в дефіциті, то спочатку дві вовняні ковдри пішли. Потім брала мішковину, розпускала її, нитки фарбувала різними кольорами. А тоді з’явилася «дарничанка». Зараз купую синтетичні нитки, можна шерстяні, але дуже дорого. У нас у будинку десята частина виробів. Їх стільки понабивали, стільки пороздавали. Якийсь період і продавали.
– Я зразу до цієї справи байдужим був, не до цього мені було, ми будувалися, – каже Микола Володимирович. – А оце, як біда трапилася, почав займатися.
Кімнати будинку прикрашають килими ручної роботи
25 років тому Микола Володимирович потрапив у аварію. У мотоцикл, на якому він їхав з кумом, врізалися п’яні хлопці, що поверталися автомобілем з Дніпра. У результаті півтора року провів по лікарнях. Чоловікові ампутували ногу, видалили легеню, його ліва рука не працює. А три роки тому Миколі Володимировичу видалили нирку, в якій виявили злоякісну пухлину. Попри це чоловік має веселу вдачу. Ніколи не сидить без діла.
– Він молодець. Стільки переніс. А все одно веселий і щасливий. Ще й здоровіших звеселяє, – каже дружина.
– Ми були в будинку відпочинку під Баришівкою. У завідуючої чоловік – сердечник. У нього виявили рак, хімію робили, і на серце дало. Він у депресії, втратив інтерес до життя. Так дружина привела його до мене і показувала як експонат. Каже, у нього стільки болячок, а він не падає духом. Я як начав йому перераховувати, той чоловік аж підвеселів, – сміється Микола Володимирович.
– Ніколи не треба опускати рук, якою б не була ситуація. Все залежить від людини: можна себе або потопити, або підняти. Здавалося б, що можна однією рукою зробити? Ну поїсти добре. А я завжди шукаю, чим зайнятися. Взимку років п’ять робив прищепки на замовлення. Дають деталі, пружинки, спеціальній станок, і збираю. Людям з двома руками складно, а я однією. Уявляєш, які в мене таланти страшні, – знову жартує. – Колись з дружиною виготовляли вінки на цвинтар, як з грошима було тугенько. Якщо здоров’я дозволяє, килими вибиваю.
У мене немає за що зачепити протез. Ходити важко, він спадає. Але ж ходжу. У майстерні працюю, там є тиски, сварка, дриль, точило. Якщо треба гвіздка забити, шилом роблю дірку, засуваю його і тоді забиваю. Якби ще одна рука працювала, я б гори перевертав.
Подружжя Левіцьких: “Нам допомагає віра в Бога”
Двоє синів подружжя Левіцьких живуть окремо. Віктор із родиною аж у США. А Микола з дружиною у Переяславі. Ольга Федорівна для Миколи Володимировича – найбільша підтримка. Він ніжно звертається до неї Оленя.
– Люди називають інвалід, а я такого слова ніколи не вживаю. Буває дуже важко. Але Бог мені здоров’я дає, підкріпляє. Я завжди думаю, що і я могла б опинитися на його місці, – каже Ольга Федорівна. – Ми – одна команда. Що не робимо, все разом. Коля мені допомагає консервацію закривати. Усі овочі помиє, понарізає, накладе в банки. Соку томатного надавить. Він і пилососить, і павутину в хаті змете, пилюку протре. А пекти млинці на налисники – це його любима справа. Влітку на подвір’ї замітає, і сапає зі мною, виготовив собі легеньку сапку. Такий він трудівничок.
Є в родини Левіцький і особливе захоплення – риболовля. До річки їдуть власним автомобілем. За кермом – Микола Володимирович.
– Поки він рибачить, я читаю в холодку, – каже дружина. – Чоловік ставить 6-8 вудок. Клюнуло, витягує, а я рибу знімаю і черв’яка одягаю. А якщо гарно ловиться риба, тоді вже і в мене охота з’являється. Сідаю і я ловити.
– Може мені уші оббити, більше зловить, ніж я, – каже чоловік.
Не втрачати оптимізм і любов до життя родині Левіцьких допомагає віра в Бога. Подружжя відвідує церкву «Небесна країна».
– До кого ж ще звертатися в критичній ситуації? Три роки тому, коли я лежав у госпіталі, мене точно Бог врятував, – впевнено каже чоловік. – Лікарі сказали, що в мене онкологія, остання стадія і вже немає виходу. У київському військовому госпіталі як аналізи зробили, не хотіли братися за операцію. Бо в мене до всього ще й діабет виявили. Але таки взялися. Я перед операцією не спав. Як і кожна людина перед смертю. Цілу ніч розмовляв з Богом. Просив зцілення, можливості ще пожити. Після операції вночі прокинувся, медсестра питає: «Вам укол дати обезболюючий чи, може, води». Кажу, не треба, у мене нічого не болить. Апарат біля мене стояв, що показує показники пульсу і тиску. Я просив у Бога, аби вони нормалізувалися. І до ранку і пульс, і тиск прийшли в норму. Вранці лікар заходить, питає у медсестри: «Ну що, живий?» – «Живий». – «А що ви йому кололи?» – «Нічого». Він до мене підійшов: «Ну ви і боєць. Я таких ще не бачив». А він у Афганістані був лікарем. Зі мною майор лежав, ще один чоловік. Я вже на другий день їм про Бога розказував.
– У його палаті був молодий чоловік, якому грижу видаляли, легка порівняно операція. Йому щодня обезболюючі кололи. А Колі жодного уколу не зробили. Отаке диво від Бога, – підтверджує дружина.
Юлія Строчинська
Фото автора