“Головне, не здаватись”

Колишній командир стрілецького відділення після важкого поранення наважився стрибнути з парашутом із висоти 4200 метрів

Уламки металу від гранати влучили Олексієві Верлієнку, учасникові АТО, у голову, вибили око, травмували праву гомілку. Контузія, шок, хронічний больовий синдром… Він не міг довго ні ходити, ні стояти. Думав — усе, приречений.

У лікарняній палаті, куди доправили з передової, Олексій часто згадував той прикрий епізод, який мало не вкоротив життя, пише газета Експрес.

Дорікав собі за необачність: хотів допомогти пораненому ворогу, а той — підірвав гранату. Але найбільше хвилювало інше: як зізнатись дружині, що тепер без ока. Що скаже? Як відреагує?

“А вона одразу заспокоїла, — згадує. — Мовляв, то не біда. Головне, що живий… Декілька місяців пролежав у лікарні. Заново вчився ходити та стояти. Все боліло — аж скреготав зубами. Невдовзі виписали додому. Я не здавався — змушував себе рухатись. На жаль, багато не міг. Відтак швидко почав набирати вагу — погладшав аж на 25 кілограмів. Це ускладнювало процес реабілітації та одужання. До того ж, ще більше деформувало хребта. Одне слово, було кепсько. Одного дня мене розшукав колишній командир взводу. Бойового побратима теж поранило на фронті. Витримав чимало операцій, не змирився з інвалідністю — почав гартувати тіло й дух. І таки переміг: відновив свою фізичну активність і здоров’я. Опісля створив реабілітаційний центр “Допоможи собі сам”, запросив мене”.

Олексію, за порадою спеціалістів, довелося змінити раціон харчування. Він сумлінно виконував усі рекомендації, регулярно працював на тренажерах, дозував навантаження. Розумів: це його останній шанс.

“Логіка реабілітації була проста, — каже. — Треба було скинути зайві 25 кілограмів. Відтак зменшиться навантаження на хребет та ногу. Водночас я гартував м’язи нижніх кінцівок, черевного преса, щоб можна було виправити поставу, а відтак і хребта. Періодично їздив до центру реабілітації. Там мене обстежували, консультували. Та я, власне, і сам відчував позитивні зміні –- став стрункішим, міцнішим. Коли мені запропонували стрибнути з парашутом, погодився без вагань. Тим паче, що організатори сформували групу з інвалідів, колишніх вояків нашого батальйону “Кривбас”. Пройшли медогляд — жодних заперечень. Кожен стрибав не сам, а в парі з інструктором. Враження — незабутнє. Особливо, коли летіли у вільному падінні — майже хвилину. Швидкість — 200 метрів на секунду. Адреналін — зашкалював. Я навіть керував парашутом. Щоправда, за командою інструктора”.

“Дружина не заперечувала проти такого екстриму?” — запитую.

“Ні, — всміхається, — вона була поруч, але не в небі, а на летовищі: спостерігала за приземленням. Зрозумійте, мені це було вкрай потрібно. Ні, не тільки заради нових емоцій. Я довів собі, що можна здолати все. Головне не здаватись, вірити в себе та свої сили. Стрибок із висоти 4200 метрів — вагомий аргумент, нова сторінка в моєму літописі. Власне, це початок нового життя — повноцінного, без обмежень. Тепер, коли я чую, що хтось бідкається і нарікає на долю, раджу не скиглити, а допомогти собі самому. Я ж зумів?! Зуміє і він”.

Володимир Ісаєв