Гунта Анча: «Інвалідність – це те, що сталося. А права людини – це те, що ти можеш і маєш отримати!»

«Надихаючі історії незламних» – саме так називається папка на моєму робочому комп’ютері, де я дбайливо збираю історії людей, які вразили або надихнули мене.

Найчастіше йдеться про тих людей, які змогли всупереч усьому і всім побудувати своє життя відповідно до своїх(!) бажань і уявлень. Вони не підлаштовувалися під думку тієї частин суспільства, яке не розуміє або не приймає інвалідність.

Герої цих історій (знайти їх можна знайти на сайт aik.ua – прим.) в чомусь змогли змінити світ навколо себе, зробивши його доступним і трішки людяним.

І я щиро вірю, що саме ці історії, життєвий досвід героїв допоможуть змінити життя не однієї людини в Україні. І не важливо, чи це буде мама, яка виховує дитину з ментальною інвалідністю, дівчинка-підліток на колісному кріслі або сорокарічний чоловік з ДЦП.

Головне, щоб кожен із них повірив – жити з інвалідністю можна активно, соціально і навіть бути тим голосом, який чує і до якого прислухається суспільство!

Так, це буде нелегко, але можливо! Що вкотре доводить життєвий досвід чарівної та мудрої жінки Гунти Анча.

Знайомство у Латвії

З Гунтою ми познайомилися у Латвії, куди я у складі української делегації приїхала для навчання до Ризької академії прав людей з інвалідністю. Для мене вона була одним із лекторів. Говорила легко та зрозуміло. Але приваблювало в ній не це, а те, з якою уважністю вона слухала. І найголовніше – чула те, що говорив кожен із нас.

І лише згодом я дізналася, що Гунта Анча, по суті, останні два десятки років є голосом людей з інвалідністю не тільки в Латвії, а й у всій Європі.

Пересуваючись на колісному кріслі та не з чужих вуст знаючи про потреби людей з інвалідністю, вона не тільки відстоює права людей з інвалідністю, а й підтримує інших людей в боротьбі за свої права.

Гунта Анча під час візиту до Латвії делегації з України

Дитинство, друзі та перша самотність

Але як звичайна дівчинка, яка народилася ще за часів союзу, змогла цього досягти?

Гунта вважає, що головна заслуга в тому, якою вона є зараз, належить її мамі. Саме вона підтримувала дочку у всьому:

-Розумієш, поки ти дитина – тобі досить складно зрозуміти, чи вийде в тебе щось чи ні… Тим більше, що я була дитиною, яка буває в основному тільки вдома… Мені дуже пощастило: ми жили у старому будинку з великим двором, у якому було багато дерев. А найголовніше тут було багато дітей мого віку, з якими я дружила. І хоч я була на колясці, ніхто цього не помічав. Ми всі грали, каталися разом на вулиці. А якщо раптом і звалювалися, то мене обов’язково хтось піднімав і ми мчали вулицею далі. Тобто я жила цілком нормальним життям. І це було чудово. Я думаю, саме тому, що у мене було таке дитинство тоді – у мене немає проблем із соціалізацією зараз. І тому завжди кажу, що для дітей дуже важливо, щоб вони знали інших дітей, були разом з іншими дітьми. Інакше потім виходить так, що вони не знають, як взагалі з людьми розмовляти.

Але потім батько Гунти отримав квартиру у новому будинку в іншому районі. Спочатку друзі приїжджали часто, потім все рідше. Нових друзів у новому будинку знайти не вдалося. Налагодити контакт із однокласниками, які приходили разом із класною керівницею, теж не вийшло. Як пояснює сама Гунта :

-Коли якийсь дорослий приводить дітей і каже: “Все тепер ви можете спілкуватися…” – це не працює. Діти повинні спілкуватися без нагляду та наказів.

Самотність стала стимулом, під впливом якого вона приєдналася до руху людей з інвалідністю. А саме: вступила до спортклубу, керівник якого, оглянувши Гунту, сказав: «В принципі ти нічого не вмієш. Гратимеш у шашки?» Вона погодилася.

Спочатку грала у шашки, їздила на змагання. А потім «доросла» до завідувача ризького регіону, в обов’язки якого входило телефонувати людям, домовлятися про зустрічі:

-Це була моя перша громадська робота, роблячи яку я зрозуміла, що мені це подобається! Я не могла зустрічатися з людьми, але я могла спілкуватися.

Виклики дорослого життя

Після закінчення школи Гунта мріяла вступити до інституту. Але лікар, до якого вона прийшла з мамою, заявив, що їй не можна вчитися: «Навчання – це заняття не для інвалідів! Ви не зможете повернути ті гроші, які держава витратить на ваше навчання».

Всупереч словам медика, вона закінчила з «червоним дипломом» Латвійський університет і стала філологом латиської мови та літератури. І допомогли їй у цьому… однокурсники, котрі всі лекції записували на диктофон. Тобто, по суті, знову на допомогу прийшли люди, які розуміли неможливість Гунти щомісяця підніматися на лекції величезними сходами в університеті.

Здобувши диплом і подумавши над своїм майбутнім, Гунта вирішила, що книги – це добре, але вона не готова сидіти в бібліотеці над ними. Їй не вистачає спілкування з людьми.

І вона приймає рішення – здобути ще одну освіту. А саме: навчатись на соціального працівника. Саме в цей час у Латвії відкрилася Школа, в яку оголосили перший набір (до цього в Латвії не було установи, де можна було отримати таку професію – прим.).

На свій страх і ризик вона йде на зустріч до ректора і запитує, чи можна їй, на колісному кріслі, вчитися в них? І ректор не лише дала добро на зарахування Гунти, а й організувала все так, щоб усі лекції курсу були заплановані на першому поверсі, куди дівчина могла потрапити.

До речі, на цю освіту, яка була платною, Гунта заробила гроші сама.

За її словами, це був просто супер-курс:

-З багатьма однокурсниками ми зустрічаємося досі. А тоді ми загалом проводили весь час разом: спілкувалися, каталися на машині. Мама, звичайно, переживала, де я пропадаю. Особливо вечорами. Але я її заспокоювала, кажучи, що все ОК, і неслася разом із однокурсниками у чергову поїздку.

Громадська діяльність

Отже, друга освіта здобута. Гунта може працювати соціальним працівником чи соціальним педагогом.

Але сидіти у якомусь закладі з паперами? Ні, це її. І вона їде до Швеції, де ознайомлюється з досвідом роботи організацій, які працюють із людьми з інвалідністю. Зокрема, відкриттям для неї стало поняття «легка мова» (це мова, яка допомагає людям з ментальною інвалідністю розуміти різні речі – прим.):

-Повернувшись додому, зрозуміла, що у Латвії цього всього немає. А щоби впровадити його, треба створити організацію. Що я й зробила. Згодом зрозуміла, що нам не вистачає організації із захисту прав жінок з інвалідністю. Так з’явилася ще одна організація.

Сьогодні Гунта очолює парасолькову організацію Sustento, під «парасолькою» якої об’єдналося понад півсотні латиських організацій.

А ще вона є Віце-президенткою Європейського форуму людей із проблем інвалідності, Радницею міністра транспорту Латвії.

Гунта Анча – Віце-президентка Європейського форуму людей із проблем інвалідності

Близько 16 років вона працювала у Брюсселі – у європейському комітеті із соціальних та економічних питань. Саме від цього комітету залежало те, щоб у ЄС враховувалися думки людей з інвалідністю при ухваленні будь-яких директив.

Гунта Анча протягом усього свого життя робить так, щоб її голос був чутий у світі. Вона знає, що треба вірити у свої сили, а ще… збирати навколо себе людей, які думають і працюють так само, як і ти.

-Одному дуже важко. А якщо довкола тебе є однодумці, то тоді можна йти і говорити про те, що інвалідність не твоя вина! Інвалідність – це те, що сталося. А права людини – це що ти можеш і що маєш отримати! Але для того, щоб ти міг скористатися своїми правами, решта має почути твій голос і зрозуміти, як і чим тобі допомогти. Сьогодні ти промовчиш – завтра ніхто не дізнається, що потрібно тобі. Я впевнена, що суспільство сьогодні готове допомогти, якщо воно знає, як це зробити!

І на завершення цієї історії хотілося б додати, що зараз діяльність і Гунти , і організацій, в яких вона працює чи співпрацює, серед іншого спрямована і на підтримку українців з інвалідністю. Латиші щиро вірять в Україну загалом і кожного українця, зокрема.

Світлана Наумова, Київ – Рига – Київ