“Хочу жити, як усі – без чиєїсь допомоги”. Історія переселенця з Чернігова, який без руки прибирає вулиці Чернівців (ФОТО, ВІДЕО)

Віктор Голуб працює двірником. Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

58-річний Віктор Голуб з Чернігівщини півтора року підмітає вулиці Чернівців. Робить це однією лівою рукою, бо праву втратив понад 20 років тому на будівництві. Чоловік прибирає місто з напарником, з яким разом жили у прихистку для переселенців.

Віктор не вважає себе людиною з інвалідністю й виконує роботу на рівні з іншими двірниками. Каже, перехожі дивуються, як він це робить, водночас дякують за роботу та пригощають кавою. Суспільне Чернівці розповідає історію Віктора.

Думав, що їде у Чернівці ненадовго

“Одна жінка якось підійшла до мене й каже: “Мені сусідка розповіла, що там двірник працює однією рукою. Часто його бачу й дуже добре працює”. Спочатку вона не повірила й прийшла сама на мене подивитися”.

Робочий день Віктора розпочинається орієнтовно о 6:00. Разом з напарником добираються до вулиць, які обслуговують: їздять тролейбусом, а влітку люблять прогулятися до роботи пішки. За таким графіком Віктор живе вже півтора року.

Вимушений переселенець з Чернігова Віктор Голуб. Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

До повномасштабного вторгнення Віктор майже 20 років прожив на Чернігівщині, бо мав там дружину. Три роки тому вона померла внаслідок хвороби. 24 лютого 2022 року Віктор повертався додому з Києва. У Ніжині його електричку зупинили тероборонівці й висадили всіх пасажирів. Тоді чоловік дізнався, що почалася повномасштабна війна.

“На автобусах нас привезли у шкільний спортзал в Ніжині, де ми пробули два тижні. Там не було бомбосховища, тому нас перевели в іншу школу. У місті не було продуктів, бо ніхто не міг у нього заїхати. Під час тривоги зупинявся по місту увесь рух. Вимикали світло. На душі якось дуже сумно було”, – розповідає чоловік.

Загалом у Ніжині Віктор прожив п’ять тижнів. Одного разу поблизу його укриття влучили три ракети. Тоді у приміщенні школи повибивало вікна. Віктор вирішив евакуюватися – серед міст, куди можна було виїхати, обрав Чернівці.

“Поїхав з однією рукою. Нікого й нічого не знаючи. Не думав, що це так надовго затягнеться. Думав, що, так би мовити, їду на екскурсію”.

Віктор Голуб на роботі. Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

“Працюю на рівні з усіма”

У Чернівцях чоловіка прихистили у місцевому дитсадку. Він одразу почав шукати гуртожиток та роботу. У центрі зайнятості йому запропонували спробувати працювати на комунальному підприємстві “Містосервіс”, втім там вакансій не було.

“Мене направили в один з колишніх ЖРЕПів. Начальник на мене подивився й каже: “Вибачте, я вас розумію, але що ви зможете з однією рукою?” Не взяли мене. Але згодом передзвонив начальник “Містосервісу” й запитав, чи не передумав я йти до них на роботу”, – пригадує Віктор.

Так чоловік став працювати двірником, втім потребував напарника, тому запросив на роботу свого сусіда по кімнаті. Працюють завжди вдвох й розподіляють між собою завдання.

“Ми з ним познайомилися й гуляли вечорами. Такий він інтелігентний, напевно був інженером. Думаю, ну що йому це пропонувати? Він на меблевій фабриці працював, думав, що не піде двірником. Але я подзвонив, чи не хоче він спробувати? Так разом працюємо вже півтора року”, – каже Віктор.

Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

Віктор розповідає, працювати однією рукою не важко. Про це часто запитують перехожі. Також не любить, коли його жаліють, бо людиною з інвалідністю себе не вважає. Береться за будь-яку роботу: якщо потрібно щось повантажити – вантажить; просять прибрати – прибирає. Працює на рівні з усіма й не відмовляється від праці.

“Нас добре знають мешканці. Всі вітаються. Одна жінка на вулиці Федьковича розповіла, що 40 років ходить тією вулицею, але такої чистоти ще не бачила. Ми стараємося працювати так – якщо робити, то робити”.

Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

Не знав, як жити без руки

Чоловік втратив руку у 31-річному віці. Це сталося внаслідок нещасного випадку на будівництві – він впав з даху п’ятиповерхівки. Лікарі казали, що шансів вижити після падіння у Віктора не було, але за два тижні чоловіка виписали з реанімації. Руку довелося ампутувати.

Віктор каже, не знав, як житиме далі без руки: не міг самостійно їсти чи одягатися, а також повернутися на роботу. Через це робив кілька спроб самогубства.

“Вижив. Знову не знав, чим зайнятися. Якось мамі привезли кролицю й треба було зробити для неї клітку. Сказала мені попросити про це сусіда. Думав, підготую матеріал, щоб швидше було, але якось втягнувся й за дві-три години зробив клітку. Пальці дуже боліли цвяхи закручувати, але наступного дня зробив ще одну. Відтоді якось Бог підштовхнув до життя”, – каже Віктор.

Після цього чоловік вирішив тренуватися зав’язувати шнурки, самостійно їсти та одягатися. Вчився робити це максимально просто, швидко та зручно для себе. Згодом працював у страховій компанії, де навчився писати лівою рукою. Опісля був продавцем велосипедів, а також мав свій магазин одягу.

Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

У Чернівцях знайшов собі пару

Крім роботи, чоловік знайшов собі пару – почав зустрічатися з чернівчанкою Іриною. Тепер разом налагоджують побут.

“Ми щовечора з колегою виходили на майданчик на вулиці Ентузіастів. Пили каву. Й влітку познайомився з жінкою, яка також туди приходила. Пригостив її кавою, як і свою першу дружину, так почали зустрічатися. Півтора року живемо разом”.

Під час перерви Віктор з колегою Олегом п’ють каву. Фото: Марія Пайлик/Суспільне Чернівці

Віктор добре вправляється у побуті та куховарить. Каже, може не тільки почистити картоплю, але й спекти торт чи заготовляти консерви.

“Із закрутками взагалі цікаво. Моя покійна дружина працювала позмінно кухарем. Ввечері мені принесли сливи, а за добу вони могли стекти. Я пів ночі ходив навколо банки й думав, як її закатати. Вважати себе людиною з інвалідністю дуже погано. Бо думаєш, що хтось допоможе. Хочу жити, як усі – без чиєїсь допомоги”.

Маргарита Олійник, Анастасія Лупашку