Такі сяючі очі, як у Сергія Коваля, коли розповідає про свою дружину, побачиш не в кожного чоловіка. Він гордиться, що знайшов щастя, незважаючи на діагноз – дитячий церебральний параліч. У Наді Семенюк із села Товпижин на Демидівщині теж з народження страшна болячка – іхтіоз. Їхні долі могли б ніколи не перетнутися, якби не бажання знайти рідну душу. А допомогло у цьому газетне оголошення, пише «Вісник+К».
З п’ятьох дітей троє – з інвалідністю
Велика добротна хата та сучасна огорожа свідчать, що на цьому обійсті живуть справжні господарі. І хоча чоловік давно помер, а Ліді Семенюк уже за сімдесят, жінка всюди підтримує порядок. Хоч нелегка її доля, але ніколи не нарікала. П’ятеро дітей народила і троє з народження мають інвалідність. Іхтіоз – генетичне невиліковне захворювання, з яким лікарі й досі не знають, як боротися. Шкіра червоного кольору, постійно тріскається, лущиться і відлітає такими пластинками, як риб’яча луска. Звідти й назва – «іхтіоз», що грецькою означає риба. Зараз є багато кремів, які зволожують шкіру, але вони дуже дорогі і дають тимчасовий ефект. А коли за Союзу в Лідії Андріївни народився хлопчик з незвичайним панцирем на шкірі, то медики навіть не знали толком, що з ним. Бідна мати з хворим дитям об’їздила обласні та столичні лікарні, але всі розводили руками. Ніхто з медиків тоді не зауважив, що то генетичне захворювання і при повторних вагітностях може знову проявитися. Так і сталося. З п’яти дітей лише середульший Іван та наймолодша Леся народилися здоровими.
– Ой, голубонько, де я тільки не була, – бринить слізьми голос матері. – Я на фермі робила, особливо грошей не мала, але куди люди казали, туди й їхала. І до дохторів, і до бабок. Навіть в Молдавію попала. Що назначали, те купляла, бабки трави давали – мила-купала діточок. Одні казали – пороблено, другі – що то як вагітною ходила, на мене риб’ячу луску викинули, треті ж розводили руками і не знали, чим зарадити. Скільки я сліз виплакала…
«Переговорний пункт» у… сусідки
Дітки росли, нічим від інших у розвитку не відрізнялися, от лишень соромилися свого незвичного тіла і чужих співчутливих поглядів.
– Мені не вистачало спілкування, – розповідає донька Надя. – У 2005 році в «Порадниці» прочитала оголошення, що люди з інвалідністю шукають собі пару. Недовго думала і написала листа. О, мені листоноша потім пачками пісьма приносила, багато бажаючих було! А мене зачепив Сергій з Кіровоградської області. Тоді ще мобілок не було. А він вказав стаціонарний номер телефону, то я до сусідки ходила дзвонити. Два рази набирала, а батько все каже, що Сергія нема вдома. Ну, думаю, якщо третій раз не вдасться побалакати з ним, значить, не судьба.
– А я тоді саме до тітки поїхав, – приєднується до розмови чоловік. – Тут батя дзвонить: «Їдь додому! Що ти вже начудив? Тут до тебе дівчина з Ровна дзвонить!» Видно, таки судьба була, бо ми розговорилися, і я запросив Надю до себе на день народження 25 березня.
– Мені дуже сподобався його голос. Такий ніжний, теплий, – аж розквітає Надя. – Уже домовилися, коли маю приїхати, хлопець пообіцяв зустріти на вокзалі. А то треба було у Кіровоградську область їхати з пересадками. Дорога неблизька, хотіла навіть маму із собою брати, але потім вирішили, що то смішно: доросла дівчина, а до кавалера з мамою їде. Тож набралася сміливості і вирушила у чуже село за пів тисячі кілометрів.
Приїхала до кавалера – а у нього дві дівки
– Батькам сказав, що в суботу Надя приїжджає, і ті потроху готувалися до прийому гості, – продовжує Сергій. – А у четвер заходить на подвір’я якась мадам. Я небритий, у старому одязі. Питає: «Чи тут Сергій Коваль живе? Я Альона з Острога по оголошенню з газети!» Так сюрприз хотіла зробити. Ми всі були в шоці, але ж не виженеш людину! Пригостили, а потім їй наодинці кажу: «Альона, ти гарна здорова дівчина. А я, бачиш, який? Інвалід, на костилях ходжу, на візку їжджу. Не підхожу тобі. Я Надю чекаю!» Не знав, як від неї відкараскатися…
– Наше знайомство – то ціле кіно! – сміється Надя. – Виявилося, що Сєрий сплутав дні і години, коли мав зустріти. Приїхала я серед ночі на вокзал Долинська, а мене ніхто не чекає. Сиджу у залі очікування я та ще одна бабка. Розговорилися. Я розповіла, що їду до хлопця, а він навіть не зустрів, пожалілася, що вислала йому своє фото. А та бабка радить: «Ти поїдь фотографію свою забери! Нашо вона чужим людям?!» Так ми обоє пробалакали цілу ніч, а в шість ранку сіли на автобус. Йду незнайомим селом, сонце сходить, жінки молоко здають. Мабуть, дивилися і думали, кого це із самого ранку вулицею несе? Я чемно привіталася і запитала, де Сергій Коваль живе, хоча і так знала, що навпроти клубу. Підходжу до хвіртки – батько саме виходить. Побачив мене і питає: «Хто така?». «Надя», – тихо відповіла. «Як Надя? – здивувався. – Ти ж завтра мала приїхати?». Запросили мене у хату, дали поснідати. А тут з кімнати ще якихось дві дівчини виходять! Мені сльози очі від обіди заливають: «Ото попала в якийсь гарем».
А то була двоюрідна сестра Іра, яка допомагала готувати на зустріч з Надею, і та надокучлива Альона, котрої ніяк позбутися не могли. Батько тоді Сергія насварив: мовляв, чудиш, хлопче, вирішуй щось зі своїми дівчатами.
– Мати послала нас усіх у магазин, – згадує чоловік. – От іде вулицею наша делегація: Надя з Ірою позаду, а мене Альона все вперед каляскою везе. «Чого ти вчепився до тої Наді? – сердиться вона. – Хіба я погана? Маю дитину, будемо разом жити». Ой, ледь випровадив її. Поїхала і більше про неї нічого не знаю. А з Надею швидко знайшли спільну мову. У травні приїхали з батьками в Товпижин знайомитися, у червні в дружини гуляли весілля, а у липні для моїх родичів робили. Я щасливий, що доля подарувала її.
Подружжя гортає сімейний альбом. Навіть і не віриться, що разом вже понад п’ятнадцять років. Час швидко збіг і ще більше зміцнив їхні почуття. Не маючи можливості помогти по господарству, Сергій радо глядів донечок, коли народилися. «Колихав, співав колискові», – додає дружина. Нині Іванка та Оксанка школярки. Вони – гордість та щастя мами з татом!
Руслана Татарин