Лариса Цуріка/ Фото Олександра Корнякова “Вгору”
У 2023 році херсонська архітекторка Лариса постраждала від російського обстрілу, втративши частину руки. Після операцій, відновлення та отримання біонічного протеза, вона взяла участь у фотопроєкті “Скульптурні”. Своєю історією вона привернула увагу до проблем, з якими стикаються постраждалі від війни, пише “Вгору”.
“Манікюр буде вдвічі дешевшим” – рішення бути веселою
Херсонська архітекторка Лариса Цуріка жила й працювала за фахом у Херсоні. Не виїздила ані в період окупації, ані тоді, коли місто стало потерпати від обстрілів. А в листопаді 2023 року, за 10 днів до першої річниці звільнення, потрапила під обстріл.
Вони з колегою тоді йшли разом на роботу, як стався потужний вибух. Колега загинула одразу. А Лариса втрималася на ногах і спочатку не зрозуміла, що сталося. Згадує тільки, як щось вдарило її в спину й голову. Довкола стояла пилюка й літало листя, позаду валив чорний дим, а в голові страшенно гуділо. Жінка роздивилась і побачила свою колежанку в калюжі крові та власну руку, що трималася на клапті шкіри.
“Я свою кисть отак підхопила, бігла до робочого міста, де я працюю. І ще давала вказівки, як мамі подзвонити, подругу набрати. Бо в мене мама така старесенька, щоб моя подруга Оленка, підготувала її для цього”, – розповідає Лариса.
Вона згадує: дорогою страшенно кричала, а діставшись до роботи, сіла на порозі. Неподалік трапився військовий, він наклав на травмовану руку турнікет. Хтось викликав швидку. Коли прибули медики й хотіли її звести, Лариса сама вилізла на каталку. Відчувала біль у боці, але ще не знала, що там велика рана.
Потім була реанімація. Після переведення в палату і першої перев’язки побачила, що живіт й стегно повністю забинтовані. Лікарі пояснили: рана брудна, і наполягали на евакуації. Ларису перевезли до Одеси, де вона пережила ще кілька операцій.
Коли в одеському шпиталі її провідували колежанки, вона не хотіла їх засмутити й дала собі установку бути веселою, ніби просто лежить у лікарні з якимось грипом. А праву руку з ампутованою кистю ховала під ковдру, щоб дівчата не дивилися, якщо їм це неприємно. Але ця пересторога виявилася зайвою. Колежанки її підтримали. Вони були вражені, що Лариса не впала духом і навіть жартує. Вона згадує:
Щось ми там сміялися, а я кажу: буду тепер економна, у мене манікюр буде вдвічі дешевшим.
Лариса Цуріка вчиться використовувати біонічний протез
Але сьогодні, вже повернувшись до роботи, жінка зізнається, що на річницю того фатального обстрілу хоче залишитися вдома, не згадувати нічого й не вважає цю дату своїм новим днем народження.
Вона каже:
Я б узагалі хотіла, щоб для мене листопад починався з 11 числа, з дня звільнення Херсона.
Лариса Цуріка в день звільнення Херсона
Від життя в окупації на мамину пенсію до архітекторської роботи після втрати руки
Переживши окупацію, Лариса дуже цінує свободу. Бачила, як російські військові на танках заїжджали у двори й вламувалися у квартири. Залишитися в окупованому Херсоні їй довелося через стареньку матір, яка відмовлялася виїздити. А коли побачила, як все продається з асфальту, з багажників, зокрема й медикаменти, відчула, що повернулася в 90-ті роки
Це був жах. Нас відкинуло на 30 років назад. Коли шукала мамі ліки, то була просто шокована. Ліки з Росії коштували три тисячі гривень, а в Україні продавалися за 160 гривень, – згадує жінка.
Під час окупації вона закрила ФОП і виживала вдвох з мамою на її пенсію.
Знову працювати за фахом змогла вже у звільненому Херсоні, влаштувавшись до міської військової адміністрації. Там і працює досі, після того, як пройшла всі етапи лікування, реабілітації та встановлення біонічного протеза. Можливості протезування Лариса активно шукала сама. Зверталася до клінік у багатьох містах, каже: сподівалася, що якісь двері для неї відкриються.
Жадана відповідь прийшла зі Львова, з сучасного всеукраїнського центру “”Superhumans, де надають безплатні послуги з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни дорослих і дітей. Лариса згадує першу розмову з лікарем центру:
Лікар подивився й сказав: “Це не дуже гарно звучить, але у вас класна ампутація, вам можна поставити біонічний протез”.
Вже в липні її шпиталізували й невдовзі встановили протез. Поки перебувала в центрі Лариса, як архітекторка, звертала увагу, як у ньому все збудовано з дотриманням принципів безбар’єрності. Для людей на протезах, тих, хто пересувається на милицях і на колісних кріслах, там були створені максимально зручні умови.
Лариса Цуріка зі знімальною групою
Лариса хотіла б, щоб вся держава була такою. Бо людей травмованих війною ставатиме ще більше. І всі повинні ставитися до них з розумінням. А в Херсоні, за її спостереженнями, навіть у керівництві не усвідомлюють, що таке безбар’єрний простір.
Я кажу, якщо хоч трішечки щось зроблю по безбар’єрності в цьому місті, то це буде для мене дуже великий плюс в моєму житті, – каже Лариса.
Зокрема й для того, щоб привернути увагу суспільства до проблем людей, які пережили важкі травми й ампутації, вона зважилася на участь у фотопроєкті львів’янки Марти Сирко “Скульптурні”. Фотографиня працює в стилі Fine art фото, у серії робіт “Скульптурні” вона знімала військових та цивільних, які постраждали під час війни.
Про цей проєкт Ларисі розповіла її ерготерапевтка й показала інстаграм фотографині. Роботи Марти, зокрема й фотографії військових вразили Ларису. Вона зацікавилася можливістю взяти участь у проєкті. І коли її запросили, навіть не думала відмовлятися, хоча й розуміла: світлини будуть якоюсь мірою інтимними. А коли побачила фото, зрозуміла, що її тіло красиве.
Фото Марти Сирко
Лариса категорично проти, щоб її травму називали каліцтвом, як записано в її пенсійному посвідченні.
Вона згадує, як вперше після травми, весною поточного року, йшла на роботу й милувалася сонцем, тюльпанами, розквітлою вишнею і дякувала Богу, що може все це бачити. Попри всі переживання минулого року, Лариса цінує, що він приніс їй чимало знайомств з цікавими людьми, позитивних емоцій, відкриттів і нового досвіду. Вона щиро радіє життю. І мріє, щоб Херсон став сучасним містом, де було б комфортно жити всім.
Головне, щоб люди повернулися й розуміли: це їхнє місто і вони мають працювати, щоб воно піднялося і розквітало, – підсумовує Лариса.
Ганна Щидловська