Нагорода за сміливість. Чому усиновити дитину з інвалідністю — це чесний варіант

Нагорода за сміливість. Чому усиновити дитину з інвалідністю — це чесний варіант. дитина, діагноз, родина, усиновлення, інвалідність

Нагорода за сміливість. Чому усиновити дитину з інвалідністю — це чесний варіант. дитина, діагноз, родина, усиновлення, інвалідністьУсиновлення дітей (Фото:kenny eliason/unsplash)

Війна = сирітство. Так було у всі часи і Україна в тому не унікальна. На жаль, тільки за 2023 рік у нас було зареєстровано 7415 дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, пише NV.

Всього в цьому переліку, станом на кінець минулого року, 45 936 українських дітей. З них 15 тисяч потребують саме усиновлення.

Це все статистика Міністерства соціальної політики, але за кожною цифрою — доля. І право на люблячу родину.

Найчастіше її – сім’ю — отримують малюки у віці до 6 років. Зовсім же мало шансів бути усиновленими у дітей з інвалідністю чи важкою хворобою, адже більшість потенційних усиновлювачів прагнуть взяти в родину здорову дитину.

«Насправді ж це велика помилка та ілюзія, — переконана Марина Сноз, одна з українок, яка виховує нерідних по крові доньку і сина. — Встановлена інвалідність та відомий діагноз дитини — це кращий варіант, ніж коли ти береш дитину, а потім з’ясовуються певні серйозні проблеми, які ти здолати не можеш».

У Марини з чоловіком Сергієм троє дітей. Старша донька Аліса, як з посмішкою каже про неї мама, — «саморобна». Середня Влада — всиновлена, а найменший син Петро — під опікою.

Історії Марини щодо усиновлення не передувала якась життєва трагедія, яка спонукає людей шукати малюка по дитячих будинках. «Це було абсолютно усвідомлене рішення, яке приймалось холодною головою, хоча і було народжене гарячим серцем, — зізнається вона. — У нас була дуже комфортна, з точки зору батьківства, старша дитина. Дуже розважлива, розумна та емпатична. Вона завжди була нашою підтримкою та опорою, і залишається зараз».

Можливо, якби старша донька не була така «зручна», то родина і не наважилася б на усиновлення ще однієї дитини, розмірковує Марина: «Середня донька нам дісталася дуже і дуже непроста. З таким характером, що хай Бог милує. Влада — це повна протилежність старшої абсолютно у всьому. З нею ніколи і нікому не було легко».

Також мама розповідає, що Влада, на відміну від молодшого брата Петра, який одразу мав встановлену інвалідність, не мала діагнозів, але з її станом здоров’я родина розбирається вже понад 15 років. «На ньому позначились жахливі обставини та умови у яких дитина жила свої перші роки в біологічній родині», — уточнює жінка.

Знати цього наперед родина Сноз не могла: Владу вдочерили, коли їй було 2,5 роки. Дівчинка не вміла говорити, системних обстежень не проходила.

«Давайте нарешті будемо чесно і відверто казати, що немає в дитячих будинках дітей професорів та балерин, — зазначає Марина. — Там знаходяться діти, яких покинули у пологовому будинку, або забрали із жахливих умов.

Це діти, які не були потрібні мамам протягом вагітності, вони не стежили за своїм здоров’ям та харчуванням, точно не Моцарта слухали і не фіалки нюхали. Наслідки такого асоціального життя — непередбачувані.

Також діти вже травмовані перебуванням у дитячому будинку. І ступінь їхньої травми, особливо в молодшому невербальному віці, спрогнозувати неможливо. Тож завдання прийомних батьків: намагатись зменшити всі ці прояви, які дитина отримала у спадок”.

Влада

Доленосна зустріч майбутніх мами і доньки — Марини і Влади — сталася в той час, коли більшість з нас очікують на дива — напередодні новорічних та різдвяних свят. Дівчинка ту зустріч звісно не пам’ятає, а от жінка — може описати до деталей.

Це був 2008 рік. Марина тоді активно волонтерила і потрапила у дитячий будинок на новорічне свято. Діти, які були майже одного віку з її біологічною донькою Алісою, читали віршики, співали і загалом старанно виступали, а дорослі – вручали їм подарунки.

«Дивлячись на цих дітей я розуміла, що ми для них ніхто. Ми прийшли і пішли, — пояснює жінка. — Я навіть не знала, як половину з них звати, яка в них історія, чим вони живуть та що буде з ними далі, коли я піду. Це засмучувало мене, так не повинно бути».

Додому Марина повернулась із думкою «Якщо я можу щось зробити хоча б для однієї дитини, то зроблю». Трансформувалась у конкретний намір вона поступово. За три місяці. Весь цей квартал жінка не просто роздумувала, а читала про усиновлення, аналізувала можливості власної родини, спілкувалася з прийомними мамами. «16 років тому мої ресурси були обмежені. Це зараз все є в інтернеті, а тоді я збирала інформацію по зернятках», — розповідає вона.

За три місяці Марина дозріла до розмови з чоловіком. «Сергій — науковець і має ґрунтований підхід до абсолютно всього, що відбувається. У нього все має лежати по полицях. Я розуміла, що він не може прийняти швидке рішення, але попросила подумати», — пригадує жінка.

Чоловік роздумував теж зо три місяці. Остаточне рішення прийняв після десятиденної відпустки, яку провів у літніх батьків. «Він приїхав відтіля зеленого кольору, худий та з колами під очима. Ну, яке рішення могла прийняти людина, яка в такому стані? Звісно, „ні“, — каже Марина. — Я навіть запитувати не стала. А вже на вечір сіли вечеряти і він питає: „Ну, які в тебе плани?“ Розповідаю про садок доньки і роботу. А він на це: „А документи збирати ти коли збираєшся? Ти, що передумала?“ Ось так я зрозуміла, що він приїхав з готовим рішенням і воно позитивне».

З цікавості Марина почала допитуватись, що ж вплинуло на схвалення її пропозиції. Сергій сказав, що йому несила буде бачити, як вона себе їстиме, якщо не буде усиновлення. А також додав, що «від п’ятидесятикілограмового танка не врятуєшся». «Тільки через днів два я усвідомила, що той 50 кілограмовий танк, то я», — сміється вона.

Коли ж пара прийшла до служби у справах дітей, і запитала, чи є хлопці чи дівчата на усиновлення, то їм відповіли… «Немає».

«Але після цього з величезної таці випав листочок, я його підняла і це була анкета Влади. На той час вона ще не була позбавлена батьківських прав, не мала статусу на усиновлення, але вже перебувала в дитбудинку і мала анкету. Я цю анкету вже не віддала, поки мені не виписали дозвіл на знайомство. Отак дитина вибрала нас сама. Якісь янголи чи чорти (сміється), викинули той листочок з папки нам», — розповідає жінка.

Над мовленнєвим розвитком Влади з логопедом працювали два роки. Напередодні школи з’ясувалось, що дитина має дисграфію та дислексію. Це не вважається вадою, радше особливість мозку, коли він не розпізнає друкований текст. Якщо це не діагностувати і не знайти підходи, то може скластись враження, що дитина має розумову відсталість, адже ледь читає і не може переказати прочитану інформацію.

«Раніше з цим діагнозом працювало дуже мало спеціалістів. В звичайній школі не було інклюзії та якогось послаблення завдань з урахуванням особливостей, — пригадує Марина. — Дитина тягнула шкільну програму завдяки вчителям, які розуміли проблему і намагались знайти якесь рішення. Але звичайно були й такі, які не бачили діагнозу та вважали, що це недбалість батьків. Але кожному не розкажеш скільки зусиль, здоров’я та грошей ми вклади у реабілітацію та розвиток цієї дитини не маючи офіційного діагнозу».

Доньки Марини одного року народження — 2006. Різниця у віці 11 місяців: Аліса — січнева, Влада — груднева.

Їхня мама зізнається, що відчуває провину: «Наче вкрала частину дитинства у старшої доньки». Провину за те, що могла б приділяти їй більше часу, або направити значніші кошти на її розвиток.

«Люди вважають, що прийомні діти мають бути вдячними батькам за те, що вони їх врятували від дитячого будинку. Я не чекаю вдячності, я це зробила насамперед для себе. Влада зростала з двох років у нашій родині. Вона іншої не знала, не пам’ятає, що таке дитячий будинок. Вона не розуміє і можливо ніколи не зрозуміє від чого саме ми її врятували. Вона поводить себе, як звичайна дитина, яка виросла в люблячій родині. В чомусь навіть балувана. Зараз у неї підлітковий вік і я взагалі кожного вечора собі кажу, що — найкраща в світі мама, бо сьогодні її не прибила», — жартує Марина.

Водночас мама відчуває і щиру вдячність до Аліси: «У Влади через три години після приїзду додому, як почалась адаптація, так вона досі й продовжується. Саме Аліса найбільше нам допомагала в тому процесі. Наша родина зміцніла завдяки цьому. Вона стала настільки сильною, що ми наважились на третю дитину».

Петро

Коли Марина і Сергій усвідомили, що старша донька вже доросла, а для середньої – зробили майже все, що могли, то зрозуміли, що мають ще ресурс. Тож вони запитали в доньок їхньої думки щодо можливого поповнення в родині, й спершу обидві сказали «ні». Аліса зазначила, що їй вистачило сестри. А Влада уточнила: «А якщо він буде такий самий, як я, то що ви будете робити?».

Проте роздумувати довго не довелось. Наприкінці 2019 року Марина дізналась від волонтерів, що одному з дитячих будинків Одеси є хлопчик, який вважається «розумово відсталим смертником».

«Мій чоловік, як науковець, працював з цією хворобою і коли почув його діагноз, то сказав, що такого бути не може. А якщо воно є, то дитину треба забирати і рятувати, — пригадує мама. — Зробити вигляд, що ми не чули цього, не знаємо про цього хлопчика, ми не змогли. Жити щасливо далі, шукати іншу здорову дитину? Та ми перестали спати!».

За кілька днів чоловік і дружина подзвонили у Одесу в соціальну службу, пояснили, що ніколи не бачили цю дитину, але їдуть саме за нею і взяли квитки на потяг. Паралельно почали домовлятись з лікарнями, які візьмуть хлопця на обстеження. «Бо він же помирає і щось треба робити», — уточнює Марина.

Єдиним варіантом швидко забрати Петра в родину була опіка. Марина вдячна до землі людям, які пішли назустріч: «Останній папірчик, який дозволяв нам приїхати в Одесу на знайомство, ми отримали за дві години до потягу. Ми прийшли в кабінет із валізами».

Сталось так, що Марина з чоловіком приїхали в дитячий будинок знову на свято — 19 грудня, Миколая. Петру на той момент було 6 років. Він від народження ріс в дитячому будинку. За всі ці роки жодні кандидати у всиновлювачі на нього навіть не дивилися.

«Вже потім ми дізналися, що у малого було шість цих „утренніков“ на Миколая і більшість фотографій з дитинства мого сина це ті, які я знайшла в інтернеті на волонтерських сайтах», — каже мама.

Керівник дитячого будинку противився усиновленню Петра: не хотів приймати родину Сноз, показувати їм хлопчика, кидав папку з документами через стіл, розповідав, що не науковцю та вчительці опікуватись такою важкою дитиною. До Петра майбутніх батьків пустили лише після кількох годин погроз юристами і судами. Хлопчик поглянув на них великими блакитними очима і одразу сказав: «Ви ж батьки? Ну, поїхали додому».

«Спершу ми не могли зрозуміти, що відбувається. Вже потім з’ясувалося, що у всіх Миколаїв ці шість років він просив одного — батьків. І коли ми приїхали, то був впевнений, що святий нарешті здійснив бажання», — розповідає Марина. Після цього сумнівів, чи забирати цю дитину, у батьків вже не було.

А потім ще й Сергій побачив аналізи Петра і сказав дружині, що ця дитина має кращі показники, ніж у них обох: «Інвалідність є, а от смерті й близько немає».

«Всі ці діагнози, які були щільно написані на листочку А4 дрібненьким шрифтом, ми зняли за півтора роки. Залишились три рядочки з якими дитина зараз живе. Інвалідність є, але вона скомпенсована, — пояснює мама.

Петро був запущений та нікому не потрібний. Наприклад, з часом ми зрозуміли, що він недобачає. Виявилось, що у дитини +3,5 та серйозний астигматизм. Всі картинки, які йому показували для розвитку, він просто не бачив і молов, що йому збреде в голову. Він не попадав у жодну клітинку та не міг писати. От звідси і «розумово відсталий», За півроку, як він одягнув окуляри і адаптувався до них, то почав читати, не знаючи до того жодної букви”.

Зараз Петро навчається у третьому класі. Він — відмінник.

«Ми думали, що одразу з потяга спершу буде лікарня, бо дитину треба класти на обстеження і рятувати. Але нас нагородили за нашу сміливість! — розчулено каже Марина. — Ми не побоялися діагнозів, поїхали і отримали дитину мрії. Це дуже харизматичний, яскравий та розумний хлопець, яка має надвеличезний потенціал».

Авторка: Ольга Ситнік

Матеріал підготовлений ГС Українська мережа за права дитини за підтримки Міжнародного Фонду Відродження. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду Відродження.

Редактор: Каріна Пасічник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*