«Попросив молоду пару натиснути кнопку на домофоні. А вони сміються: «Воно ще й говорить…»

Анатолій Тимчук, зріст якого 1 м 25 см, зміг отримати професію, «добрався» до президентів і мріє про акторство та власне житло

Під час зйомок з актрисою Ольгою Сумською. Фото з архіву Анатолія Тимчука

Про 25-річного Анатолія Тимчука із Житомирщини, зріст якого 1 м 25 см, я дізналася із соцмереж. Хлопчик народився не таким, як усі: у нього ДЦП, карликовість. Отримав 1-шу групу інвалідності. Багато років Анатолій, у якого є лише бабця та важко хвора мама, які живуть у селі на Житомирщині, добивається житла від держави. Проживати разом з рідними у селі не має змоги. Та й перспектив там для людей з інвалідністю — жодних.

На своїй сторінці у соцмережах Ана­толій розповів, що його мама важ­ко захворіла, коли їй було 18 років (має психічні розлади). У 21 рік народила Анатолія. Він одразу потрапив у Дім не­мовляти у місті Новограді-Волинському. Бабця доглядає хвору маму. У вісім років хлопця відправили до Потіївської спе­ціалізованої школи-інтернату Житомир­ської облради, де навчався десять років. Звідти — у Житомирський геріатричний пансіонат, що у селі Іванівці… Іншого ви­бору не було.

«Я казав директору школи-інтернату, що хочу далі вчитися, — розповідає журна­лісту «ВЗ» Анатолій Тимчук. — А він усе ка­зав: «Не мороч мені голову». У геріатрич­ному пансіонаті я жив у кімнаті з чоловіком, який був при смерті. Під себе ходив у ту­алет. Він невдовзі помер. Мені пощасти­ло, що на мене звернула увагу соціальний працівник пансіонату — Зоя Терентьєва. Сказала, що мені треба вчитися. Допо­могла оформити документи до Житомир­ського вищого професійного училища-ін­тернату. Їздила зі мною до навчального закладу після роботи. В училищі я отримав спеціальність: «оператор комп’ютерного набору, секретар керівника».

Закінчив курси SMM (маркетинг у со­ціальних мережах. — Авт.). Був досить активним у соцмережах, і на мене звер­нув увагу тодішній заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Лев Парцхаладзе. Запросив на роботу. Я десять місяців працював у Києві у мініс­терстві, готував проєкти про доступний простір для людей з інвалідністю. Був пі­арником.

Тодішній заступник голови Верхо­вої Ради Оксана Сироїд допомогла мені вступити до київського Відкритого між­народного університету розвитку люди­ни «Україна». Я влаштувався у гуртожи­ток від університету, отримав прописку. Але в університеті я провчився місяць, бо треба було платити за навчання 33 тисячі грн на рік. Таких коштів у мене не було. Та й спеціальність мені не дуже подобала­ся — соціальний працівник. Мені більше політологія імпонує. Політикою я цікав­люся, відстежую новини. Пішов навча­тися на курси для помічників народних депутатів. А також закінчив курси з полі­тології. Але отримати роботу мені не вда­лося. Один з нардепів сказав, що не по­тягну…”.

Два роки тому Анатолія Тимчука за­просили на одне з телевізійних шоу. Про цей досвід згадує неохоче. Телевізійни­ки обіцяли допомогти з квартирою. «З житлом мені так і не допомогли, — каже Анатолій. — Єдине, що зробили, запро­понували головну роль в одній із серій документального фільму „Вещдок“. Ска­зали, що за один знімальний день пла­титимуть тисячу грн, але не заплатили ні копійки. Хоча зніматися у кіно мені спо­добалося. Коли прийшов на знімальний майданчик, так розхвилювався, що забув текст. Але коли камери включилися — все одразу згадав! Коли мене вбивали, зіграв професійно» (всміхається).

У Києві Анатолію сподобалося. Вліт­ку мав можливість безкоштовно пожи­ти в резиденції у Межигір’ї (у будиночку, де поле для гольфу). Там його годували. Анатолій побачив люстру, що, як вияви­лося, коштує вісім мільйонів євро, і сум­нозвісний… золотий унітаз.

Зіткнувся у Києві Анатолій і з люд­ською жорстокістю.

«Я орендував у Києві квартиру, мені треба було подзвонити у домофон. Я не діставав до кнопки. Попросив моло­ду пару натиснути кнопку на домофоні. А вони сміються: „Воно ще й говорить“. Було дуже боляче».

Зараз Анатолій орендує квартиру у Житомирі разом зі своїм другом, з яким навчався в училищі. Оплачувати орен­ду йому допомагають небайдужі люди. Отримати житло від держави так і не вда­лося. «У школі-інтернаті мені казали, що стою на черзі на житло, — каже Анатолій Тимчук. — Я робив кілька запитів до різ­них державних установ, але отримував відмови».

Житомирська облдержадміністрація у 2019 році написала таке: «За інформа­цією виконавчого комітету Баранівської міської ради Тимчук А. І. був включений у список на позачергове отримання жит­ла згідно з рішенням Смолдирівської сільської ради від 25.04.2008 р., як ди­тина, позбавлена батьківського піклу­вання. Станом на 01.01.2019 року заяв­ник перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Баранівської місь­кої ради по Смолдирівському старостинському округу за номером 6. У зв’язку з відсутністю вільного житла та коштів на будівництво або придбання житла, вирі­шити позитивно питання забезпечення житлом Тимчука А. І. немає можливості».

«Мені одному ніхто не хоче здавати кімнату, — каже Анатолій Тимчук. — Влас­ники бояться, що я буду просити про до­помогу. Моя мрія — щоб такі люди з інва­лідністю, як я, не залишалися на вулиці. Я багато оббив порогів, зустрічався з дво­ма президентами, головою партії „Само­поміч“ Андрієм Садовим. Помічник Са­дового мене вислухав, взяв контакти, сказав: „Ми зателефонуємо“. І все».

Анатолій навчився давати собі раду. За допомогою милиці одягає штани, миє голову, відчиняє вікно і вмикає світ­ло… Щоб приготувати їжу, потребує сто­ронньої допомоги. Роботи зараз не має, живе на соціальну допомогу (2500 грн на місяць) та допомогу небайдужих людей.

Сюзанна Бобкова

Високий Замок Online