Сила Надії, або Як історія прикарпатської паралімпійської спортсменки стала сюжетом вистави

13-14 вересня у глядацькій залі Івано-Франківського коледжу фізичного виховання відбудеться прем’єра інклюзивного театрального проєкту «Поезія за межами» з онлайн-трансляцією у фейсбуці та ютубі. Як уже писала «Галичина» в матеріалі “У Івано-Франківську готують прем’єру вистави…”, вистава, яку створюють за підтримки Українського культурного фонду, поєднує відомий сюжет повісті «Аліса в Країні Див» з драмою реального життя людей з інвалідністю. Центральну роль у ній виконує паралімпійська чемпіонка з лижних перегонів та біатлону, засновниця благодійного фонду «Світла Надія» Надія Стефурак. Жінка зізнається, що завдяки участі у цьому сценічному дійстві їй вдалося ще більше відкритися, перебороти свої страхи і навіть пропрацювати старі психологічні травми, пише «Галичина».

Точка відліку

Історія життя Надії Стефурак із Забережжя Богородчанського району дивує, вражає і не залишає нікого байдужим. 5 січня 1998 року у свої 22, Надія впала з дерева у зимовому лісі, куди пішла за ялинкою, й серйозно пошкодила собі хребет. Дівчина пролежала нерухомо в холоді і страху всю ніч, поки вранці її не знайшли і не доправили до лікарні. Відтоді її життя кардинально змінилося, травма хребта прикула її до інвалідного візка.

Втім, втрата можливості ходити – не єдине випробування, яке випало на тендітні плечі дівчини. За півроку до трагічного випадку померла мама Надії, а ще через деякий час загинув її наречений. Тож вона залишилася наодинці зі своїми проблемами та болями. Але дівчина не здалася, тож попри травму, яка позбавила її можливості ходити, почала займатися лижними перегонами й біатлоном, і досягла неабияких висот у цих видах спорту. Зокрема, стала багаторазовою призеркою Кубку світу з лижних перегонів та біатлону, а 2010 року брала участь у Паралімпійських іграх у Ванкувері.

Пані Надія розповідає, що коли їй було дев’ять років захворіла її мама, у неї були серйозні проблеми зі спиною. Спочатку вона ходила з паличкою, а потім впродовж шести років була прикутою до ліжка і не хотіла пересідати на інвалідний візок. Жінка зізнається, що їй було дуже боляче спостерігати за такою картиною. «Після травми я лежала на ліжку, не могла повернутися, але вже тоді розуміла, що не буду жити так, як мама, – ділиться моя співрозмовниця. – Звичайно, у мене був відчай, але вже з перших днів почала боротися».

Поезія, спорт, благодійність

Саме поезія дала жінці надію, віру і сили рухатися вперед. «Аркушеві паперу довіряла, як другові, – ділиться моя співрозмовниця. – У віршах змальовувала своє майбутнє, писала, що йду вперед, не здаюся, і жила згідно за цими рядками».

Ще одним поштовхом до боротьби став спорт. «Почула, що шукають дівчину на візку, яка б хотіла спробувати себе в спорті. Коли мені це запропонували, без вагань сказала: «Хочу», – розповідає вона. – На базі, де займаються паралімпійські спортсмени, потрапила в інший світ, в якому люди, які пересуваються з допомогою милиць та візків, катаються на лижах і є успішними. Це якраз те, про що писала у своїх віршах і до чого йшла».

Тож Надія поставила перед собою ще одну мету, до якої впевнено прямувала не зважаючи на те, що тренери не дуже вірили в її успіхи, адже наслідки травми були серйозними. Спортсменка дуже багато тренувалася і зрештою потрапила до паралімпійської збірної України.

Після спортивних перемог жінка вступила до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання і без вагань почала втілювати свою наступну мрію – займатися з дітками з інвалідністю, допомагати їм не здаватися, відкриватися світові і рухатися вперед. Так Н. Стефурак заснувала благодійну організацію «Світла Надія», яка сьогодні опікується 130 дітьми. «Від батьків діток з особливими потребами часто чую, що вони нікому не потрібні і ніхто ними не займається, – розповідає Надія. – Від таких слів мені завжди дуже боляче. Адже знаю, як це важко жити у чотирьох стінах, без друзів».

Жінка переконана, що якщо Бог дав таке випробовування, як інвалідність, то потрібно гордо нести цей хрест, іти вперед і не обертатися назад. «Важливо вірити в себе і в Бога, це те, що скеровує, – наголошує пані Надія. – Кожна людина повинна розуміти, що б не сталося в житті, потрібно зібрати себе в кулак, знайти сили і жити далі».

Театральний дебют

У театральному проєкті «Поезія за межами» Надія грає саму себе і повідає історію свого життя. Це її перша роль, і одразу головна. До цього вона жодного разу не грала в театрі. Зізнається, що спочатку було доволі непросто і навіть боляче розповідати про сокровенне на загал, проте й далі це робила, адже розуміла, що її історія для багатьох людей з інвалідністю може стати прикладом того, як, не зважаючи на обставини й діагнози, не опускати рук і досягати висот.

У центрі «Поезії за межами» – історія життя Н. Стефурак, її сила духу і боротьба за життя. Втім, режисер-постановник проєкту Мирослав Гринишин вирішив додати атмосфери дива і казки, тож приправив реальні події сюжетними мотивами з «Аліси в Країні Див» Льюїса Керрола. Вийшов дуже цікавий мікс справжнього і вигадки. Крім того, у виставі можна буде почути поезію спортсменки в авторському виконанні, ту саму, яка колись дала їй крила, мету і стимул до життя.

Надія Стефурак – не професійна акторка, як і більшість учасників цього сценічного дійства. Зізнається, що на перших репетиціях їй було складно перевтілюватися на сцені та грати ті чи інші емоції. Але саме участь у проєкті допомогла їй відкритися, перебороти внутрішні травми, старі страхи та комплекси. «Не звично було «ахкати», «охкати», передавати здивування, зацікавленість, – розповідає моя співрозмовниця. – Але з кожною репетицією вдавалося краще передавати потрібні емоції та позбутися комплексів, які з’явилися у мене за 22 роки пересування на інвалідному візку. Підтримка творчої команди проєкту допомогла мені впоратися з цим викликом. Завдяки щоденній праці змогла перебороти свої страхи, «відпустити» емоції» і відчути себе героїнею на сцені».

Актриса-дебютантка закликає всіх переглянути виставу, адже вона, на її думку, дарує надію і розуміння того, що не варто опускати рук, незалежно від життєвих обставин. «Головна героїня вистави – це людина, яка пересувається на візку, проте не падає духом, а йде вперед і тягне за собою дітей з такими самими проблемами. Вона постає сильною, щасливою, веселою та усміхненою. Кожна людина має в собі сили перебороти всі труднощі, бо життя дається тільки раз. Не варто зупинятися на півшляху та закриватися в собі», – наголошує пані Надія.

Співпраця Надії з режисером-постановником «Поезії за межами» Мирославом Гринишиним не завершиться однією виставою. Вже сьогодні вони працюють над наступним театральним проєктом, до реалізації якого залучать дітей, якими опікується організація «Світла Надія». І саме це є її ще однією мрією, вершиною, яку вона хоче втілити в життя і підкорити. Адже театр дасть дітям з інвалідністю те, що їм бракує: соціалізацію, творчу реалізацію та реабілітацію. Крім того, це приверне увагу суспільства до проблем людей з інвалідністю, яке, м’яко кажучи, не завжди їх помічає.

Ольга Мончук