У 2014-му втратив ногу через поранення і досі в строю: Сергій Шовковий розповів про службу в ТЦК і роботу на перемогу (ВІДЕО)

Військовослужбовець Збройних Сил України, майор Сергій Шовковий у зону бойових дій потрапив у 2014 році. Там зазнав поранення, через яке йому ампутували ногу. Але боєць залишився в строю. Нині служить офіцером відділу рекрутингу та комплектування Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Свою історію чоловік розповів в ефірі “Українського Радіо Чернігів”. З чим військовому довелося зіткнутися на початку своєї служби в ЗСУ, як в ТЦК та СП зустріли лютий-березень 2022 року та від чого залежить наша перемога? Про все це далі у матеріалі, інформує Суспільне.

У 17 років Сергій Шовковий пішов навчатись до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Там за чотири роки здобув офіцерський фах. І в 2014-му, отримавши звання лейтенанта, по розподілу пішов служити до 1-ї танкової бригади.

Поранення і ампутація ноги

“З прибуттям до 1-ї танкової бригади, я вже розумів, що війна наша неминуча. Вона була більш така локальна. І ми тоді ще навіть не розуміли значення антитерористичної операції. Десь через місяць після того, як я прибув на службу (червень 2014 року), в липні, ми вже були направлені на Схід, а саме на Луганщину. Ми тоді міняли підрозділи іншої військової частини і вже тоді стало зрозуміло, що це реальність, що життя залежить безпосередньо від моїх дій та від дій моїх підлеглих. Я тоді був на посаді командира взводу, в мене по штату були зайняті всі посади, тобто і техніка була, і люди були, але озброєння, яке було на той час, воно, мабуть, перешкоджало виконувати повноцінно завдання. Тобто у нас не було тепловізорів, ну, взагалі нічого, звичайна стрілецька зброя, звичайна техніка, тобто, от як приїхали, так і приїхали”, — згадує Шовковий.

Сергій Шовковий. Суспільне Чернігів

Він каже: розумів, що буде важко, і згодом якось вже пристосувався. “Ключовий день” для нього був 2 серпня.

Далі пряма мова Сергія Шовкового:

“Зранку почалися бої. Я тоді саме перебував на позиції спостерігача, тоді були всі однакові. Не було такої градації “я офіцер, я буду десь в тилу”, ні. Я зі своїми хлопцями завжди був на передку. І з ними ми спостерігали за тим, що коїться. Ми займали колишню частину ППО, і були там такі начебто підземні гаражі. Вони ні від чого, в принципі, захистити не могли, тому що зверху була одна плита перекриття. Тобто попадання навіть звичайного мінометного снаряду пробивало наскрізь, ну і все. І я наче здалеку побачив цей хлопок міномета. А в мене була карта, і я на самій карті уже хотів давати координати нашому мінометному розрахунку, куди бити. В цей час спустився в гараж і тільки-но хотів передати координати нашим мінометникам… Я так чув на долю секунди оцей свист міномета і потім такий от наче білий шум. Я розумію, що мене кудись відкинуло, щось таке сталося погане. Бачу, що в мене ліва рука — в іншу сторону. На низ (ноги, — ред.) взагалі, розумію, що дивитись не потрібно, тому що я не хотів бачити себе в такому стані. Пронизливий біль такий, як мізинцем об край стільця вдаритись, тільки це можна на тисячу разів помножувати.

В той же час мої бійці, які були в укритті, вони мене перетягли до більш такого безпечного місця і почали надавати першу медичну допомогу. А це були звичайні люди — сержанти, які проходили таку саму медичну підготовку, як і я. І вони увімкнули таку от холодну голову і почали надавати мені настільки якісну ефективну медичну допомогу, яка мені дозволила протриматись до ночі. Тобто від пункту, де це сталося, до транспортування мене до Харківського госпіталю. Мені спочатку надали медичну допомогу мої сержанти, потім за сотні метрів вже у нас пункт, де в нас були професійні медики, там надали допомогу, вже більш-менш, щоб мене зробити транспортабельним. Завантажили в УАЗік і вже під прикриттям почали доставляти до вертолітного майданчика, де мене завантажили і — на Харків. Я попросив з собою, щоб мені дали посвідчення офіцера, щоб мене там ідентифікували, тому що розмовляти в адекватному стані я тоді навряд чи міг, гаманець і телефон, щоб подзвонити додому сказати “все в порядку, я живий, може, не дуже здоровий, але живий”.

І вже в самому Харкові надали мені відповідну допомогу, але вони не були впевнені до кінця, що я виживу. І тоді пустили моїх батьків до мене в палату, а пускали, наскільки я розумію, тільки до тих, кому вже вінок потрібно замовляти.

І, як такий янгол-охоронець, прибув тоді з Києва офіцер. Зараз досить з ним гарно спілкуюсь. Він каже: “Я його забираю до Києва, ми йому надамо, дійсно, фахову допомогу”. І він поступився своїм місцем в літаку. Мене на борт і — в Київ. В Києві казали, що “від моєї ноги, все що було, просто зліпили до купи, обмотали, щоб якось трималось, але, можливо, буде ампутація, тому що загроза на гангрену”. Я кажу: “Робіть, що хочете, я вже живий, я під вашим наглядом — все, я спокійний”.

І потім вже я прокидаюсь в реанімації і розумію: ноги немає, але я живий. І мені стало от настільки легше, що я не десь там в темряві. Я попросив тоді у медсестри телефон, подзвонив своїм батькам, сказав, що я в Києві в шпиталі, все — ноги немає.

“Якщо буде дві ноги, тоді вперед — можеш іти служити”

Що робити далі — відповідь була на поверхні: я військовослужбовець, я віддав чотири роки свого життя для опанування військової справи, в званні лейтенанта пробув буквально два місяці… І завершувати на цьому службу? А я розумію, що, в принципі, у військовій справі я непоганий і треба мені якось продовжувати. Але у військових частинах я вже не як бойова одиниця, а буду рахуватись як баласт, буду не допомагати, а більше заважати і відволікати.

І тоді було звернення до міністра оборони України, щоб залишитися в ЗСУ. Міністр оборони каже: “Якщо буде дві ноги, тоді вперед — можеш іти служити”. І це дало таку мотивацію — швидше одужати. Бо, я от знаю зі своїх вже, так будемо казати, знайомих по шпиталю (нас тоді ще було небагато, кому ампутували ноги) і деякі — вони не знали, що робити. А я вже знав: в мене була ціль — стати на ноги.

І до мене звернувся хтось з приводу протезування, кажуть: чи по місцю, в Києві, чи можемо тебе направити до Німеччини, до Канади. Я кажу: “А скільки я там буду?” — “Невідомо”. Кажу: “Та ні, мені потрібно сьогодні, зараз, вже на вчора, я хочу стати на ноги”. І вони вже почали працювати з київським протезним заводом. Було тяжко, але мотивація жити далі повноцінно, знаючи, що я піду на службу, і вона якось мене відволіче — це такий сильний мотиватор. І за два місяці, в листопаді, мене виписали, а вже з січня 2015 року я прийшов до ще тоді військового комісара Чернігівського міського військового комісаріату, почали знайомитися і оформлювати документи.

Такий потік людей до ТЦК, як був у лютому 2022 року, — найсильніша мотивація

23 лютого я був у Києві, саме в протезній організації, тому що в мене вже мій протез зносився, і я схуднув трохи — потрібна була заміна. І все було добре. 25 лютого ми домовились вже приїхати на примірку. Але 24 лютого все змінило.

Мій внутрішній стан був досить-таки стабілізований, тому що я чув це раніше (оповіщення тривоги, вибухи, — ред.). Але сам той факт, що я вже зустрічаю вдруге війну і тепер вже вдома… А тоді у 2014 році я поїхав насамперед туди, щоб вони не прийшли сюди. І тут 24 лютого показало, що, собаки такі, і сюди ж вони прийшли…

Зранку я приїхав до ТЦК, ми почали підготовку до озброєння себе, озброєння своїх підлеглих. Тоді я ще був на посаді старшого офіцера відділу територіальної оборони в Чернігівському обласному територіальному центрі.

І тоді мотивація до захисту Чернігова була в тому, що такий великий потік цивільного населення ішов до територіальних центрів, що нашої ділянки було, дійсно, мало. І, коли заходять через ворота КПП там по 50, по 80 людей, — розумієш, що ми вистоїмо і Чернігів будемо боронити як тільки можемо.

Перше, що було зрозуміло: російські війська від Чернігова не відступлять — вони будуть давити. І вже, здається, на другий день була команда, що колона буде одна заходити в Чернігів, друга — обходиме одразу на Київ. Думки про те, щоб я у своєму стані кудись вийшов, сказав: “Я не можу виконувати бойові завдання, бо не маю ноги”, в мене такого не було. Я, може, як наступаюча одиниця — дорівнюю нулю, а ось в обороні — можу ще щось показати. І вже наш територіальний центр почав готуватись до оборони.

Вже згодом почалися авіанальоти по цивільній інфраструктурі, вже почалися перебої зі зв’язком, світлом, водою. І щодня, звісно, було страшно, але при цьому всьому не з’являлось думки, що от ми не вистоїм, що ми програємо, що нас там захоплять в заручники, ми будемо в полоні і так далі. Ні, все було зрозуміло. Завдяки нашому вищому командуванню, територіальні центри всієї Чернігівської області стали на захист Чернігова. Це були позиції, як дуже знайомі (“Клевер”), так і далі по периметру всього міста — всі військовослужбовці, включаючи начальників територіальних центрів, були на захисті Чернігівщині.

Ставлення цивільних до ТЦК — це виклик

Як проходить служба в ТЦК та СП сьогодні? З 2014 року щодо служби, в принципі, нічого не змінилось: ТЦК як працював тоді — на мобілізацію, проведення контракту, вступу до вищих військових навчальних закладів — так і зараз все це є. Але ще додалися великі масштаби цієї роботи — це по-перше. По-друге — це те, що маємо бути в постійній готовності до відбиття повторного нападу противника.

Які виклики? Перший — це, будемо так казати, скоріш за все, ставлення цивільного населення до представників ТЦК. Хоча, уточню — частини населення, але ця частина все ж таки є. Це цивільні, які обвинувачують ТЦК в тому, що вони — погані, забирають на війну… Якщо почитати чати, то нам бажають “усього найкращого”, забуваючи про те, що головний ворог не ТЦК, а головний ворог — наш дурний сусід. Коли бігаєш від ТЦК, то танк від тебе бігати ворожий не буде, а заїде в твою хату. До чого це все я веду? По-перше, ворог — не ТЦК. І по-друге: зараз в ТЦК служать ті, які пройшли бойовий шлях і вже отримали поранення, які не в змозі виконувати бойові завдання вже на самому “передку”. А щодо фронту і тилу, якщо не буде тилу, то і фронт посиплеться. Це, дійсно, одне ціле. І суспільна думка в тилу має бути така ж, як і на фронті — що всі працюють тільки на одне. На — фронті українці, які захищають свій дім, свою сім’ю. В тилу — українці, які допомагають фронту, і це може бути будь-яка допомога. Крім нас — ніхто воювати за нас не буде. І це повинно бути в голові кожного українця, а українці — свідома нація. Ми всьому вчимося швидко.

Перемога залежить лише від українців

Є розуміння, що західна зброя нам дуже допомагає і це так — без далекобійних ракет, без їхнього озброєння, без їхнього постачання нам важко — але ми, українці, дуже швидко вчимося, ми це все озброєння застосовуємо максимально ефективно. І це я до чого? Основний наш потенціал — це люди.

Перемогою у війні можна вважати звільнення території, повернення всіх наших полонених і видалення з голови всього того, що залишилось від Радянського Союзу: що нам вбивалось пропагандою всі ці роки, що без Росії ми нікуди не можемо. Тобто повністю розірвання всіх стосунків так, наче от далі наших кордонів просто море, просто вода, нічого немає, тільки так”.

Катерина Приступа