Від повного паралічу до перемоги на Іграх Нескорених-2018. Львівський снайпер та атовець Сергій Шимчак

Рідкісна хвороба скувала практично все тіло ветерана Збройних сил України, учасника бойових дій Сергія Шимчака, проте волю не зламала

Він звівся на ноги попри прогнози медиків. Не здавався і далі – не потрапивши на міжнародні Ігри Нескорених-2017, повернувся за рік та став чемпіоном.

Міжнародні «Invictus Games» або Ігри Нескорених створили саме для військових та ветеранів, які зазнали поранень, були травмовані або захворіли, виконуючи службові обов’язки в зоні бойових дій. Унікальні змагання, у яких з 2017 року бере участь і Україна. Задля успішної реабілітації наших воїнів після АТО. Задля того, щоби Нескорені (а саме так перекладається слово «Invictus») власним прикладом показали іншим побратимам з інвалідністю, що вихід є і все можливо.

«Дух, що тіло рве до бою»

40-літній львів’янин Сергій Шимчак є справжнім героєм – безстрашним на полі бою та непоступливим на спортивних майданчиках. На війну пішов добровольцем у 2014 році, причому вдома залишив дружину з 6-річною донечкою. Серце стискалося, але не міг бути осторонь захисту рідної землі і зробив це заради майбутнього всіх дітей України. Дійсно, як у вірші «Івана Франка»: «Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю…».

Сергій Шимчак: «Добровольцями вирішили йти практично з самого початку війни. У серпні 2014 року я, мій кум Євгеній Фисенко та сусід із Сихова Валерій Мількін записалися у батальйон територіальної оборони «Воля», якій невдовзі став частиною ЗСУ (Збройних сил України). Нас майже одразу відправили в зону бойових дій на територію Луганської області. Я був снайпером. А 1 квітня 2015 року волонтери евакуювали мене до харківського шпиталю, кум прослужив ще до жовтня».

Сергій у маскувальному костюмі

Сергію, а до участі в АТО зналися на військовій справі?

– Не зовсім на військовій. Свого часу я закінчив Львівський університет внутрішніх справ. Працював у спеціальному підрозділі міліції охорони Державної служби охорони «Титан», у відділі супроводу інкасацій. У «Титані» працював разом з кумом. А наш третій товариш Валерій Мількін свого часу служив, був прапорщиком, потім звільнився, але знову поновився і досі ще їздить на Схід.

Рідкісна хвороба

Що стало причиною Вашої евакуації з лінії фронту?

– Вам, напевно, відомий такий стан, коли дуже сильно залежиш руку – от і у мене було подібне відчуття, але у всьому тілі, і це не проходило. Руки-ноги зробилися як ватні, погано їх відчував, нормально не міг нічого робити. Вже у харківському госпіталі мені поставили точний діагноз – синдром Гієна-Баре.

Ніколи не чула, якщо чесно.

– Не дивно, бо це одне з рідкісних захворювань у світі. Це такий стан, при якому імунна система вражає власні периферичні нерви. Виникає м’язова слабкість і втрата чутливості в руках і ногах аж до повного паралічу. Небезпечна ця хвороба ще й тим, що містить у собі потенційну загрозу для життя – у випадку порушень функцій ковтання та дихання. Тому мене й поклали до шпиталю, там мій стан стабілізували і перевели до Львова.

Сергій як снайпер на позиції заступав щонайменше на шість годин, а то й на всі дванадцять – і так щодня (!). Доводилось лежати на холодній землі і за будь-якої погоди. І це стало однією з причин розвитку хвороби військового.

Синдром Гієна-Баре раптово посадив Сергія (на фото крайній праворуч) в інвалідний візок

«Я лежав, як овоч, рухати міг лише головою»

– Хвороба настільки підкосила мене, що я лежав як овоч, – продовжує розповідь Сергій Шимчак. – Рухати міг лише головою. Однак попри невтішні прогнози я знав, що стану на ноги. Задля доньки і дружини!

Сергій з дружиною та донькою – Яною. У дружини Наталі – день народження

Не міг підвести я і свого лікаря-реабілітолога Оксану Белінську. Тендітна, невисокого зросту дівчина з невтомним завзяттям допомагала мені. Тренувався на спеціальних тренажерах. Закачували спину, щоби для початку я втримувався, стоячи на чотирьох. Потім вчився повзати, довго не виходило – падав. Так помаленьку через дев’ять місяців я вперше піднявся з інвалідного візка самостійно.

Реабілітолог Оксана Белінська поступово, за 9 місяців змогла поставити Сергія на ноги

Сергій робить свої перші кроки після хвороби.

 

Так розумію, крокувати Вам до вподоби не лише у прямому сенсі цього слова. Адже незабаром Ви зробили й перші кроки в спорті?

– А ось і не перші. Я з дитинства був у спорті. Спочатку ходив на бокс, потім, тоді ще в СРСР, з’явилося карате, щоправда, ненадовго, його прикрили, але я встиг позайматися. І вже з розпадом СРСР багато видів спорту почали розвиватися в Україні. Я обрав кікбоксинг, став кандидатом у майстри спорту. От і згадав спортивне минуле, коли мені запропонували спробувати себе у тестуваннях «Invictus Games».

Звичайно, вид спорту обирав відповідно до своїх можливостей. Адже, на жаль, самостійно рухатися до кінця не можу, вимушений користуватися ортезами – спеціальними ортопедичними пристроями для нижніх кінцівок та спиратися на паличку. На початках також мав ліктьові та кистьові фіксатори, але згодом вдалося відмовитися від них.

Український богатир, велосипедист та Робін Гуд

Минуло лише близько чотирьох місяців з того часу, як Сергій почав ходити, а вже в січні 2017 року взяв участь в загальнонаціональному відборі до збірної України на міжнародні Ігри Нескорених – треті за ліком в історії цих змагань і перші для нашої держави.

У межах відбору проводили національні Ігри Нескорених (на кшталт чемпіонату України), на яких Сергій здобув «золото» у велоспорті на шосе та «срібло» у штовханні ядра.

Під час відбору національних Ігор Нескорених минулоріч львів’янин Сергій Шимчак здобув «золото» у велоспорті на шосе

Попри хороші результати, до збірної України на всесвітні Ігри не потрапив, оскільки туди відібрали лише п’ятнадцятьох атлетів. Хоча й не завоював місце у збірній, однак надбав значно більше – саме того року відбулося доленосне знайомство.

– Під час відбору я познайомився з львів’янином Дмитром Афанасьєвим, військовослужбовцем Національної гвардії України, кандидатом у майстри спорту зі стрільби з лука. Дмитро у 2017 році зумів пробитися до резерву збірної. Саме він привів мене на секцію стрільби з лука. Тепер ми тренуємось разом. А стрільба з лука стала не лише моїм улюбленим видом спорту, але й допомогла відмовитися від фіксаторів на руках. Зазначу, що стрільбу вподобав давно, однак мені казали, що через ліктьові та кистьові фіксатори стріляти не зможу.

Фахівці переконували, що через ліктьові та кистьові фіксатори стріляти з лука Сергій не зможе. Однак чоловік зміг довести протилежне

Не зможете стріляти? Нічого собі. Я навіть не зовсім розумію, як Вам вдалося освоїти велоспорт, а тут ще й таке повідомляєте. Отож, розповідайте…

– Для мене велоспорт – то реабілітація, якщо не буду їздити на велосипеді, перестануть працювати ступні. А щодо стрільби – велика подяка тренеру Олені Паламарчук. По-перше, за те, що взагалі мене прийняла з такими прогнозами. По-друге, вона ще й лікар-реабілітолог, отож, допомогла мені закачати руки стрільбою – і я відмовився від фіксаторів. Хочу також висловити свою найщирішу вдячність керівництву Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького за те, що дозволило тренуватися безкоштовно не тільки мені, а й усім атовцям, і повністю нам сприяє.

Ліворуч – Дмитро Афанасьєв, посередині тренер Олена Паламарчук, праворуч – Сергій Шимчак

Цьогоріч Сергій зробив ще одну спробу потрапити до збірної України – тепер вже на Ігри Нескорених-2018, які у жовтні приймав Сідней. Точніше не так… Не просто спробував, а ще з 2017 року поставив собі таку мету. В українському чемпіонаті він переміг у велоспорті та став другим у стрільбі з лука. До збірної пройшов. І вже у Сіднеї Сергій Шимчак здобув «золото» у командному заліку стрільби з лука. Нагороду виборов разом з Андрієм Усачем (ветеран ЗСУ, Рівненська обл.) та єдиною жінкою в українській збірній – Майєю Москвич (ветеран МВС, Луцьк).

Андрій Усач, Сергій Шимчак та Майя Москвич вибороли “золото” для України у командному заліку у стрільбі із лука на міжнародних Іграх Нескорених у Сіднеї

А міг би ходити без палички!

Сергій не хотів, щоби я торкалася цієї теми, однак, як то кажуть, на свій страх і ризик, таки розповім. Якщо в Україні протезування піднялося на якісно вищий рівень, то ортезування поки досить примітивне. Виявляється, перебуваючи у Сіднеї на Іграх Нескорених, Сергій приміряв електронний ортез, який дозволив йому ходити без палички, бігати, присідати, тобто повністю пересуватися як здорова людина. І хоча ціна за той диво-пристрій порівняно не висока, однак простій людині він не по кишені.

Мета – професійний спорт

Сергій не збирається зупинятися на досягнутому. Наступна його мета – максимальна.

«Хочу професійно займатися стрільбою та потрапити до паралімпійської збірної України. Я вже пробував виступати на змаганнях, де стріляли професіонали. Восени я змагався на престижному міжнародному турнірі «Золота осінь» поруч зі здоровими спортсменами».

Найбільша гордість

Сергій має відзнаки і від Міністерства внутрішніх справ, і від Міністерства оборони за «За безпеку народу». Зрозуміло, нагородам радий, але найбільше тішить інакший результат його праці. Донька Яна, якій 5 грудня виповниться 11 років, нещодавно сказала, що хоче бути схожою на татка і також навчитися стріляти з лука.

Наталія Васьо

Усі фото з особистого архіву героя

Львівська газета