Як родина із дочкою з інвалідністю пережила окупацію Тростянця: історія Наталії Лісафіної

Родина Лісафіних. Архівне фото родини

Старша дочка Наталії Лісафіної із Тростянця все життя пересувається на кріслі колісному, має дитячий церебральний параліч та епілепсію. За словами жінки, попри це родина жила щасливо, мала багато далекоглядних планів і готувалася до початку весни. Втім, повномасштабне вторгнення Росії на територію України все перекреслило. Про те, як родина зустріла війну та пережила окупацію — Наталія Лісафіна розповіла в ефірі Українського радіо Суми, інформує Суспільне.

“Звістка про початок війни застала нас вдома. Тоді, 24 лютого, нам о 7 ранку зателефонували друзі. Досі пам`ятаю їхні страшні слова: “Збирайтеся! Війна почалася! Скоро тут будуть росіяни”. А я за все життя багато перечитала книжок про Другу світову. Знаю, яке це пекло!”, — згадує пані Наталія.

Наталія говорить, що речі збирала, але знала, що нікуди виїхати родина не зможе: “Наш старенький “Жигуль” напередодні зламався. А з дитиною, яка маломобільна, кудись виїжджати — це велика проблема”.

Так родина Лісафіних залишилася вдома.

“Зранку 24 лютого по місту людей було дуже багато. Ніхто не міг передбачити, що близько 11 години російська техніка вже зайде до Тростянця. Але і тоді люди продовжували пересуватися містом. По обіді люди зрозуміли, що виходити за межі своїх будинків стало життєво небезпечно”, — згадує жінка.

Майже одразу російські окупанти звели блок-пост якраз біля вікон родини Лісафіних.

“Як вони розташувалися біля нашого будинку, то ми вже не тільки на вулицю, а й у двір виходити не могли. Вони кілька разів стріляли над нашими головами. Добре, що ми живемо у приватному будинку. Тож їжа, запас води у нас на певний час був. А ось хліба не було. Зовсім…”, — каже пані Наталія.

Російський літак біля дому родини. Архівне фото родини

Пані Наталія пригадує, що магазини у Тростянці швидко позачинялися.

“Але певний час працював єдиний хлібний. Тоді ми з подругою туди швидко побігли, аби запастися. Купила 10 буханок. Іду додому і розумію: хліба більше не буде, а на скільки затягнеться окупація — невідомо. Вдома перерізала більшу частину буханців на три частини, кожну поклала у торбинку і роздавала людям, які ще мали змогу пройти через блок-пост, а значить повз нашої хати”, — згадує жінка.

Донька Наталії Лісафіної. Архівне фото родини

Найважче було, коли почалися масовані обстріли, додає пані Наталія.

“Тоді ми ховалися у підвалі. Уявіть, мій чоловік, тримаючи на спині нашу доньку-візочницю, як мішок із цукром, зносив її до погреба. А я за ним спускала крісло колісне. Так тривало три дні. А потім починалися перебої зі світлом. І Алінка, так звати доню, категорично відмовилася. Їй там було холодно, боляче і незручно. Тож ми вирішили більше до погреба не йти. Так і просиділи чи не всю окупацію у хаті під вибухами та літаками”, — пояснює жінка.

Донька Наталії Лісафіної. Архівне фото родини

За її словами, сидіти склавши руки подружжя не стало.

“Моя сестра служить у ЗСУ. Тож, поки був мобільний зв`язок, ми збирали й передавали їй та друзям чоловіка інформацію про кількість техніки, особовий склад, їх рух. Я записувала кількість, а чоловік розписував яка саме техніка йшла, бо я на ній не розуміюся. Це тривало доти, поки мій телефон окупанти не запеленгували. Я це зрозуміла одразу, оскільки, як тільки вмикаю — то під двір під`їжджає їхня машина спец зв`язку. Вимкнула — вона поїхала. А вони ж перевіряли всіх на наявність телефонів. Тоді я їм показала тільки свій, вони так і не дізналися, що чоловік увесь цей час був у будинку, тож і про його телефон не знали. Тоді ми почали інформацію передавати з його мобілки та телефона доньки”, — пояснює жінка.

Однак один місяць і два дні окупації рідного Тростянця згуртувало не тільки сім’ю Наталії, а й об`єднало їх іще з однією, в якій теж були люди з інвалідністю. Своїх чоловіків жінки ретельно приховали від росіян. А потім за Наталею прийшли, аби полонити, згадує вона.

“До росіян ми вийшли разом із Вікторією — подругою родини. Росіяни казали, що застрелять, якщо не піду разом із ними. Мабуть, мої материнські слова подіяли. Залишили. Вони розізлилися і дали автоматну чергу нам під ноги. Тоді наші хлопці, які сиділи й тільки слухали те, що відбувалося зовні, нас “поховали”. Коли ж ми повернулися, то вони впали нам до ніг і довго тихо плакали…”, — пригадує жінка.

Родина Лісафіних. Архівне фото родини

Наталія розповідає, що за кілька тижнів росіяни змусили їх піти із рідної домівки: “Був сильний мороз, слизько. Ми ледь дісталися до тимчасового прихистку. Уявіть: ми везли візок із дитиною по снігу. А ще треба було взяти специфічні ліки, який-не-який запас їжі та речі. Та коли дісталися до місця, то я була дуже здивована: там можна було виходити недалеко від будинку. Нарешті моя доня побачила небо не через вікно…”, — згадує пані Наталія.

Після звільнення Тростянця минуло вже понад два роки. Пані Наталіє згадує той період: “Нам сказали, що росіян у Тростянці більше немає: “Все! Можете сміливо виходити — вони пішли! Просто знялися і виїхали”. Тоді ми дійсно повиходили на вулиці, плакали, обіймалися… Мені здавалося, що рідніших людей немає”, — згадує жінка.

Оксана Усенко, Вікторія Грамм