“Завдяки добрим людям ми виживаємо в евакуації”: розповідь матері та дочки людей на візку з Новодружеська (ФОТО)

Фото: Вільне радіо

49-річна Світлана Сухорутченко з Новодружеська, що на Луганщині, самотужки доглядає за сином та батьком, які пересуваються на візку. Бойові дії в місті змусили родину покинути рідну домівку. Жінка каже: на Волині, куди вони переїхали, їх огорнули щирою турботою. Однак в евакуації Світлані повторно доводиться вирішувати паперові справи, які вона майже закінчила вдома.

Журналісти Вільного радіо поспілкувалися зі Світланою Сухорутченко. Про своє життя під обстрілами та в евакуації, нові знайомства та старі проблеми — далі від першої особи.

“В турботах про сина та батька я зустріла війну”

До війни я мешкала на Луганщині, у місті-супутнику Лисичанська Новодружеську. Майже 20 років ніде не працювала — доглядаю за сином з інвалідністю. Влад народився з ДЦП, на додачу має ще й багато інших супутніх діагнозів.

Так сталося, що 5 років тому мій чоловік пішов в іншу сім’ю, і вся турбота за сином лягла на мої плечі. Зараз йому 19 років. Це дорослий хлопець, який не ходить і не може сидіти самостійно. Його треба повністю обслуговувати: годувати, мити, одягати. У догляді за людиною на візку є певні складнощі, але я до цього вже звикла.

Фото: Вільне радіо

Поки синові не виповнилось 18 років, я отримувала на нього матеріальну допомогу від держави. Возила також в місцевий реабілітаційний центр та інколи оздоровлювала в Одеському санаторії.

Останнім часом, крім сина, мені доводиться доглядати ще й за своїм батьком. Нещодавно йому виповнилось 86. Він також пересувається лише на візку, сидіти може тільки коли його посадиш.

Світлана з батьком. Фото: Вільне радіо

Так у турботах про двох дорослих хворих чоловіків, сина та батька, я зустріла [відкриту] війну.

“Ми могли тільки молитися, щоб в нашу оселю не влучив снаряд”

Спочатку я нікуди не збиралася виїжджати. Думала, все обійдеться. Але ситуація в місті ускладнювалася: перестали працювати магазини, аптеки, лікарня. Почалися обстріли. Спочатку ми чули тільки вибухи, з часом вже й звикли до них. Та вони ставали все ближчими й частішими.

Люди почали виїжджати з міста: виходили на зупинку та сідали в евакуаційні автобуси. Там майже цілі мітинги збиралися. Поступово в Новодружеську залишилися одні немічні та хворі, які самостійно виїхати не могли.

Евакуація. Фото: Telegram/Сергій Гайдай — Луганська ОВА

Мої сусіди по будинку, які ще залишилися, переховувалися в підвалі. Поставили там ліжка, навели порядок, зробили все як у квартирі. В укритті вони днювали й ночували.

Однак моїм хворим чоловікам потрібен був постійний особливий догляд, який у підвалі зовсім неможливий. Тому мій син та батько весь час були у квартирі, адже вивозити їх на вулицю було небезпечно. Обстріли могли початися в будь-який момент, а з візком швидко нікуди не сховаєшся. На руки взяти — вони важкі. Тож у моєму під’їзді ми були єдині, хто залишався у квартирі. Ми могли тільки молитися, щоб під час обстрілів у нашу оселю не влучив снаряд.

“Під обстрілами ставало неймовірно боязко. І з цим неможливо впоратися”

З кожним днем ставало все тяжче. У нас не було ні води, ні світла, ні газу. Мені потрібно було щодня обмивати сина і батька, прати їхні речі. Доводилось наливати в таз води і все в ній робити. Так ми економили воду.

Їжу готувала у дворі на вогнищі. Бувало, вариш обід просто неба, а воно летить над тобою. І такий гуркіт стоїть! І не знаєш, що тобі робити — готувати далі чи тікати. Ставало неймовірно боязко, навіть трясучка починалася. І з цим неможливо впоратися.

Не раз прилітало і в наш двір. Перший раз снаряд влучив у будку з електричним щитком, від якого струм подавався до будинків цілого кварталу. Трапилося це серед білого дня. Я тоді тільки зайшла в квартиру, як в нашому дворі пролунав вибух. Пролунав дзвін битого скла. Дякувати Богу, ніхто не постраждав — на вулиці в цей час нікого не було. Моя квартира також вціліла.

Після цього місто щодня обстрілювали. Кожного вечора, як за розкладом, все починалося десь після 8 години. У вікно я бачила, як летять червоні кулі. Поступово з нашого будинку виїхали майже всі мешканці. В моєму під’їзді залишилися 3 сім’ї, в інших — по 1-2 людини.

Місто після обстрілів. Фото: Telegram/Сергій Гайдай — Луганська ОВА

“З двома людьми на візках виїхати з міста було складно. Як це зробити? Хто допоможе?”

Було страшно навіть сміття на вулицю винести, а мені їжу у дворі потрібно готувати. У сина вже закінчувалися ліки. Він епілептик, і йому потрібно пити протисудомні препарати. А їх нема де взяти, аптеки закриті. Закінчувалися й підгузки.

Так під обстрілами ми жили майже місяць. Я розуміла: якщо у сина закінчаться пігулки, і в нього, не дай Боже, почнеться напад, йому ніхто не допоможе. Тож я стала думати про евакуацію.

Однак з двома дорослими людьми на візку виїхати з міста було складно. Як це зробити? Хто мені допоможе? Я весь час думала: виїжджати чи ні. Не знала і не розуміла, як правильно вчинити.

“Вже в “бусі” до мене прийшло усвідомлення, що ми їдемо в нікуди”

Одного разу в Новодружеськ приїхали волонтери з ковельського “Благовістя” (церкви, члени якої допомагають переселенцям та евакуюють людей, — ред.). Вони привезли гуманітарку і водночас вивозили з міста всіх охочих. Ці хлопці були єдині, хто приїхав до нас у той страшний час. Вони одразу викликали до себе довіру. Я розпитала у них про евакуацію. Хлопці залишили свій номер і сказали, щоб думала.

Скрін з відео з архіву “Благовістя”

Час ішов. Обстріли ставали все щільнішими. Зв’язку зовсім не було, тому я не могла їм подзвонити. Аж тут з міста виїжджали родичі померлої сусідки. Я попросила їх зв’язатися з хлопцями, щоб вони нас забрали.

Волонтери приїхали, щойно їм передали моє прохання. Я навіть не очікувала, що все станеться так швидко. В той вечір я готувала їжу у дворі. “Збирайтеся, — кажуть, — поїхали”. Довелося все кинути, адже часу на збори у нас було мало.

Вже в “бусі” до мене прийшло усвідомлення, що ми їдемо в нікуди. Сиджу і думаю: “Їду. Куди я їду? Що з нами буде?”. Хоч зупиняйся і повертайся назад. Дорога довга, за цей час в моїй голові прокрутилося багато різних думок. Однак волонтери розвіяли всі мої сумніви. Вони так дбайливо ставились до пасажирів, і у мене відлягло від душі.

“Мене дивує і вражає безкорисна доброта, чуйність та милосердя волонтерів та простих людей з Волині”

До “Благовістя”, яке стало нашим першим прихистком, їхали більш ніж добу. Тут ми нарешті по-людськи помилися, а головне — відпочили від обстрілів. Волонтери весь час допомагали мені доглядати за батьком та сином: годували їх, мили, возили на візку. За тиждень, який ми там пробули, допомогли батькові розв’язати пенсійні питання, зареєстрували нас як переселенців і знайшли тимчасове житло.

Скрін з відео з архіву “Благовістя”

Вони й досі підтримують нас. Це доброзичливі, милосердні, чуйні люди. Нам дуже пощастило, що ми їх зустріли, і щиро вдячні за їхню доброту.

Зараз ми мешкаємо в селі Туровичі Ковельського району. В будинок своїх батьків нас поселила волонтерка з церкви “Благодать” Надія Стаднік. Житло безкоштовне, ми платимо лише за комунальні послуги. В другій частині будинку також живуть переселенці, Роман та Людмила. Вони з Привілля Луганської області, наші земляки. Тож ми господарюємо разом.

Біля нового житла. На фото Світлана (ліворуч) з сусідами Романом та Людмилою. Фото: Вільне радіо

У нашому новому будинку є все необхідне для нормального життя: ванна, унітаз, вода в хаті, газова плита. У дворі свердловина. Воду звідти качаємо насосом. Щоправда, з холодами треба топити грубу, тому про дрова думаємо вже зараз.

Фото: Вільне радіо

Місцеві люди в Туровичах прийняли нас дружелюбно. Хто чим та як може діляться з нами продуктами. Мешканці тутешнього реабілітаційного наркологічного центру до нашого приїзду скосили біля хати всю траву. А нещодавно привезли картоплю, яку самі виростили.

Господарі нашої хати, Надя та її чоловік Ярослав, також постійно турбуються про нас. Майже щодня Надя привозить нам все необхідне: ліки, продукти, памперси, миючі та гігієнічні засоби, одяг, взуття. Всього й не перерахуєш.

Хазяйка будинку привезла родині Світлани та сусідам гостинці. Фото: Вільне радіо

Дякувати Богу, що коли війна вигнала нас з дому, на Волині ми зустріли таких чудових людей. Волонтери й прості місцеві мешканці готові в будь-який момент прийти на допомогу тим, хто опинився у скруті.

“Свої проблеми з мирного життя нам доводиться повторно вирішувати в евакуації”

Сталося так, що до початку війни я не встигла отримати рішення суду про призначення опікунства над своїм повнолітнім сином. В кінці січня в Лисичанську він пройшов судово-психіатричну експертизу, яка визнала його недієздатним. Однак засідання суду, який повинен був призначити мене офіційним опікуном сина, не відбулося. Лисичанський суд евакуювали на Дніпропетровщину, але ніяких документів туди не перевезли.

Тепер без мого офіційного опікунства Влад не може отримати паспорт. Його старий документ вже недійсний, а без паспорта він не може оформити статус переселенця та державну допомогу по інвалідності.

Тож я вирішила займатися оформленням опікунства повторно. Знову потрібно було пройти лікарню, судово-психіатричну експертизу, суд. Поки я їздила по інстанціях, сусіди доглядали за моїми рідними. Інколи заходили на допомогу й сусіди.

Фото: Вільне радіо

Повторно ми пройшли все, що від нас залежало. Вже 6 липня на засіданні селищної опікунської ради мене призначили опікуном сина. Того ж дня відбулося засідання суду, який направив Влада на судово-психіатричну експертизу. Однак лист з рішенням суду ще й досі не дійшов до Луцької психіатричної лікарні. Чи довго чекати рішення нашої злободенної проблеми — невідомо.

Фото: Вільне радіо

Я вдячна Богу, що тут, в евакуації, ми знайшли близьких людей, які стали для нас ангелами-охоронцями. З ними ми здолаємо будь-які труднощі й після перемоги повернемося додому.

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов’язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів