Фото з мережі Інтернет
Традиції рідної землі Світлана Гнатівна Новосад стібок за стібком переносила на полотно. І в цьому бачила великий сенс майбутнього, пише «TeNews».
А хрестик у неї такий дрібнесенький – за одну нитку вишиті килими. Довгий шлях її художньої вишивки, яку освоїла досконало ще замолоду, з п’яти літ. Рушники, доріжки, серветки з генетично знайомими півниками та квітковим орнаментом, фольклорний колорит краю переплетений і в чудових портретах видатних постатей української доби. Чимало надбала творча фантазія, тонке відчуття реальності та дбайливі руки майстрині від Бога, яка мешкає в смт. Ланівці, що на Тернопільщині.
А ще ця жінка, яка вміє мережити не лише на полотні, а й віршованим словом, пройшла випробування хворобою. Понад сорок років тому Світлана Гнатівна набула інвалідності ІІ групи профзахворювання. 37 років працювала в лікарні. І на селі акушеркою, і потім медсестрою, аж доки не захворіла бронхіальною астмою на основі медикаментозної алергії. Чотири роки взагалі не могла працювати, боролася з хворобою. Читала багато літератури і практикувала аюрведичне лікування, знає чимало про цілющі властивості не лише трав, а й навіть приправ.
Як виявилося, жінка у свої 78 літ вишиває досі, переживши ще одну складну хворобу – інсульт, параліч, коли вчилася знову рухати пальцями, говорити, ходити. І просто тримати голку… Працювала над собою тяжко, діти допомагали пройти вдруге у житті перші кроки.
Коли відвідували з працівниками Кременецького відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Світлану Гнатівну, познайомились і з її внуком Максимом, який пройшов горнило боїв на сході України. Працівники Фонду постійно цікавляться її здоров’ям, пропонують цього року оздоровитися в санаторії.
Людмила Станько, начальник Кременецького відділення, просто в захоплені не лише від виробів потерпілої на виробництві. Каже, що відвідування цих людей з особливими потребами є надзвичайно важливою ділянкою роботи Фонду, адже коли безпосередньо спілкуєшся з людьми – бачиш, розумієш, що їм потрібно, у чому найперше треба виявити підтримку та допомогу.
Такі сильні духом, сильні волею до життя люди надихають і працівників Фонду, і тих, кому потрібно зрозуміти, що після нещасного випадку життя продовжується.
Справді, істинне покликання те, якому неможливо зрадити. Попри всі життєві колізії.
Якось, побачивши на виставці чудовий вишитий килим, маленька дівчина запитала Світлану Гнатівну: “Скільки Ви працювали над цим килимом?” І коли дізналася, що аж вісім років – вигукнула: “Та це ж ціле моє життя!”.
Мистецтву вишиття жінка вчилася сама. Улюблені кольори – червоний і чорний – розбавляла веселковими барвами. Особливо любила творити весільні рушники. Заздалегідь продумувала все аж до найменших нюансів. Бо слова “на щастя, на долю” – непрості і несуть своєрідний космічний код, що творить майбутню сім‘ю.
Чи не важко було при слабкому здоров‘ї, обходячи господарку, город та ще долаючи нескінченну хатню роботу, годинами хрестик за хрестиком малювати на полотні небуденний життєпис свого роду? Казала: горда з того, що її талант цінують в Австралії, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Болгарії, Польщі. Поцінували і на рідній землі. Було кілька десятків мистецьких виставок: у Ланівцях, в Тернополі. Бачила її роботи і столиця. Мала там чотири персональних виставки. Були її вироби і на експозиції, приуроченій Міжнародному дню осіб з інвалідністю, яку колись організував Фонд соціального страхування в Тернопільській області, на огляді-конкурсі жінка отримала Диплом І ступеня. За рік вишила 25 народних костюмів для вокального колективу районного будинку культури. Чимало виступала, читаючи свої вірші, які наповнені любов’ю до рідної землі.
Ми живемо раз, лише раз і не маємо права робити те, до чого не лежить душа. Робота з примусу ніколи не насититься творчістю, емоційним задоволенням. Без сумніву, Світлана Гнатівна – творча людина. І цей її світогляд визначається не лише оптимізмом, наполегливістю, бажанням реалізувати свої задуми попри життєві перепони. Хвороба настійливо нагадувала про себе, а вишиття та поетичне слово давало сили все пережити.
Любить ця ошатна жінка напекти пиріжків до чаю і закликати гостей, поспілкуватися з друзями. Тепер допомагає внук Максим, який успадкував кулінарний хист бабусі. Мати й батько Світлани Гнатівни гарно співали, то й передали у спадок голос і доньці. Раніше, сидячи за вишивкою, співала то журливих, то веселих співанок. Потім, коли хвороба повернула на своє, часто не могла не те що співати, а й дихати.
Справді, мистецтво безсмертне. Особливо мистецтво виживання… Світлана Гнатівна ніколи не жаліється на долю. Каже, що перешкоди роблять її сильнішою. А ще впевнена, що на світі добра більше. Його тільки треба серцем почути.
Не мала вона часу думати про хворобу чи нудьгувати: вишиваючи жила. Це загадковий феномен, коли люди, котрі з головою поринули у роботу, перемагають складні хвороби, легше переживають каліцтво. А коли можуть висловитися у віршованому рядку – і поготів. Міцніють духом, навіть розраджують інших.
Дивлячись на вироби людей, які мають певні фізичні обмеження, але шукають свого місця у цьому складному світі, і здоровим додається сили та оптимізму. Аби жити повнокровно і радіти кожному прожитому дню. І бачити світ у світлих барвах.
Зоряна Замкова