3 листопада – День працівників соціальної сфери

3 листопада – День працівників соціальної сфери СОЦІАЛЬНОЇ СЛУЖБИ ІНВАЛІДНІСТЮ ІНВАЛІДІВ

ПРОФЕСІЯ ЗА ПОКЛИКАННЯМ

Напевно, не багатьом відомо, що п’ята біблейська заповідь – шанувати батьків своїх – спочатку безпосередньо торкалася фінансово-соціальної сфери діяльності людини. Адже пенсійного забезпечення і соціальних послуг у ті далекі часи не було і вся турбота про “пенсіонерів”, інвалідів і незаможних повністю лягала на плечі їхніх родичів. Тому бути бездітним, самотнім, не мати родичів, а значить і соціальних гарантій, вважалося тоді ознакою прокляття.

З розвитком суспільства і виникненням церкви соціальні функції взяла на себе громада, а потім і держава. Історія соціального податку, який зобов’язані платити всі громадяни, своїм корінням йде у середньовіччя – до пожертвувань, які колись збирала церква. Проте, якщо тоді їх давали добровільно й без примусу, то тепер за нашою “благодійністю” пильно стежить податкова інспекція.

Стосовно ж безпосередньо соціальних працівників, то поступово зі священнослужителів вони трансформувалися у чиновників із тими ж, однак, функціями – надавати допомогу – благу й необхідну людям, проявляючи милосердя і терпіння. Чи завжди в них це виходить?

Дати оцінку роботі соціальної служби в Україні спробувала президент благодійного фонду розвитку комп’ютерних та інформаційних технологій для інвалідів “АІК” Юлія Козлюк, яка, внаслідок отриманої в автомобільній аварії травми, змушена переміщатися в інвалідному візку.

– Завдяки активній життєвій позиції, Вам доводиться регулярно контактувати з соціальною службою і як споживач послуг, і як партнер. З якими проблемами Вам доводиться стикатися?

– Про багато аспектів роботи соціальної служби мені судити складно, оскільки діяльність соціальної служби дуже широка, можу лише оцінювати її роботу стосовно людей з інвалідністю. На жаль, за моїми спостереженнями, тут багато що залежить від людського чинника й особистого ставлення до праці з боку конкретного співробітника, тому що системності з боку держави, якогось серйозного стимулювання якісного обслуговування я не бачу.

Багато що будується на особистих контактах. Наприклад, у мене склалися дуже хороші партнерські стосунки з головним фахівцем Центру соціальних служб Києва, ми вже багато років дружимо, спілкуємося і часто обговорюємо питання нашої діяльності. Хочу сказати, що ця людина дійсно на своєму місці, бути соціальним працівником – це її покликання. І таких людей немало. І очевидно, що вони роблять справ на багато більше, ніж це, на жаль, оплачується.

Мені часто доводиться бувати в соціальній службі. Дивує те, що співробітники часто не забезпечені елементарними речами необхідними для роботи. Наприклад, у соцслужбі столиці немає навіть власного Інтернету і наша організація, як партнер, змушена була надати необхідний для роботи модем.

Інше, що викликає здивування, це те, що багато соціальних служб в Україні архітектурно недоступні для людей, які пересуваються на візках. Я, як споживач послуг і людина з інвалідністю, яка пересувається на візку, з цим постійно стикаюся. Наприклад, для мене проблематично піднятися до кабінету соцпрацівника міської служби, що знаходиться на другому поверсі у будівлі без ліфта. Доводиться постійно когось просити підняти мене з візком до соціальної служби.

Але що стосується людського чинника, хоча мені складно говорити про всіх співробітників, я побачила, що в соціальній службі працюють в основному добрі та чуйні люди. Це, як правило, люди, в яких у сім’ї сталася якась трагедія. Часто це жінки, в яких або дитина інвалід, або в сім’ї людина з інвалідністю. Адже зарплати невеликі і тримає на роботі в основному особиста мотивація та бажання допомогти.

– Не секрет, що люди в суспільстві, у тому числі й інваліди, діляться на тих, у кого суто споживацький підхід до життя і на тих, у кого активна життєва позиція. Ви ж людина з інвалідністю, яка сама надає послуги.

– Я бачу в цьому сенс свого життя, бачу людей, яким дійсно потрібна моя допомога. А хто їх може зрозуміти краще за мене? Ще до отриманої травми закінчила університет, за освітою соціальний працівник. При тому, що я сама стала людиною з інвалідністю і пересуваюся на візку, для мене це стало просто якимось знаком долі. Тому я цим і займаюся.

Наш благодійний фонд розвитку комп’ютерних та інформаційних технологій для інвалідів “АІК” тісно співпрацює з Київським міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, ми беремо участь у багатьох спільних проектах. Зараз за фінансової підтримки фонду Сприяння демократії посольства США в Україні здійснюємо проект “Спікерське бюро”, мета якого навчити працівників держустанов толерантному ставленню до людей з інвалідністю. Для цього ми хочемо активізувати молодь з інвалідністю столиці.

– Невже чиновники не достатньо розуміють проблем людей з інвалідністю?

– На жаль, багато хто не розуміє. І не лише чиновники, а й суспільство в цілому. Тому ми не стали чекати, коли, нарешті, ставлення до нас зміниться само собою, а першими проявили ініціативу до діалогу.

Чому в нас виникла така ідея? По-перше, ми побачили приклад інших цивілізованих країн. Подібний проект уперше здійснили в Канаді, потім у США та Європі, ведеться він і в Росії. А в Україні він просто необхідний, оскільки ми країна посткомуністична і в свідомості людей тут домінує ще старий менталітет ставлення до інвалідів як до людей не цілком повноцінних – людей хворих, які потребують лише медичної допомоги. Чиновники часто не розуміють, що ми – такі ж громадяни України, які також потребують того, щоб реалізовувати свої потреби – працювати, приносити користь суспільству, створювати сім’ї, виховувати дітей. І ми хочемо про це їм розповідати.

– Але існує Конвенція ООН про права інвалідів, яка була підписана Україною ще 2009 року, а 2010 вона була ратифікована. Там же все прописано?

– У 8-ій статті цієї Конвенції говоритися про просвітницько-виховну роботу. Країна, яка підписала Конвенцію, повинна регулярно проводити цю роботу в суспільстві для того, щоб воно розуміло такі речі, як толерантність, етика спілкування. І не важливо, це людина з інвалідністю або людина іншої раси тощо – всі ми рівні. І власне це ми хочемо донести суспільству.

А розпочати ми хочемо саме з працівників державних установ. Надалі говоритимемо про ці проблеми і в школах, і в університетах. У наших планах також лекції для журналістів муніципальних ЗМІ, фахівців служби зайнятості, навіть працівників соціальних служб – адже і в такій службі, куди часто приймають людей без спеціальної освіти – юристів, економістів тощо, багато хто насправді не вміє спілкуватися із людьми з інвалідністю.

– У найближчому майбутньому ми станемо частиною Європи. Чи змінить це, на Ваш погляд, ситуацію на краще?

– Я багато подорожую. Коли приїжджаєш до європейської країни, різниця відчувається відразу. Відчувається інший менталітет, інше ставлення до людей з інвалідністю. Навіть в архітектурному плані життя для людей з інвалідністю там набагато доступніше. Нам у цьому напрямку ще працювати й працювати. Звичайно, хочеться, щоб ми наблизилися до найвищих світових стандартів. Щоб у нас будь-яка людина – чи на візку вона, незряча або з проблемами слуху, – почувалася повноцінним членом суспільства і могла себе реалізовувати.

А у зв’язку зі святом – Днем працівника соціальної сфери, щиро хочу побажати їм терпіння. Я розумію, що сьогодні їм не легко. Роботи багато. І можливо поки що вони не отримують тієї винагороди, на яку заслуговують. Тому хочу побажати їм не зневірятися, тому що їхня робота дуже важлива. І я вірю, що те добро, яке вони роблять, обов’язково враховується там на Небесах. А їх благородна праця неодмінно принесе найкращі плоди, які змінять наше життя на краще.

Розмовляв Олександр Козловський (УКРІНФОРМ)

INVAK.INFO

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*