Хтось п’є, хтось жінку б’є, хтось волонтерить чи з головою поринає у роботу. Не хоче чути ні про що, пов’язане з війною, чи навпаки як броню не знімаючи носить свій камуфляж. Кожен, хто пройшов АТО, перетравлює пережите по своєму.
Особливо важко, коли став інвалідом. Втратив друга. Коли приходить розуміння, що життя вже ніколи не стане таким, яким воно було полишене. А він же його таким любив…
Оговтатися, вилізти з цих відчуттів іноді не легше, ніж вижити на війні.
Історія, яку Олександр Смірнов розповів журналісту depo.ua, це історія перемоги над обставинами. На війні він потрапив під обстріл, втратив командира, проте вивіз всіх своїх хлопців на танковій броні. Сам отримав контузію та перелом хребта. Півроку провів у лікарнях, щоб швидше одужати став займатися рукоділлям і тепер прагне започаткувати сімейний бізнес.
До війни Олександр жив у смт Черняхів. Це районний центр Черняхівського району Житомирської області, важливими складовими його економіки є цегельня, асфальтовий завод, обробка граніту, тож і Олександр працював на будівництві. Коли отримав повістку, бігати не став. Мав військовий досвіт у вигляді строкової служби у танкових військах в дев’яності, тому по розподіленню потрапив у Новоград-Волинський танковий батальйон (30 окрема механізована бригада).
У селі Луганське Донецької області отримав поранення.
“Нас було шестеро, два екіпажа, і одночасно потрапили під обстріл. Командир наш Олександр Петрович Єрмаков загинув. Я погрузив на танк та вивіз своїх п’ятьох (поранених товаришів та тіло командира, – ред). Виїжджав в умовах постійного обстрілу”, – розповідає Олександр. І тільки “Та вивезли якось”, – на питання, як йому це вдалося. Про службу він докладно говорити не любить.
Після того обстрілу в Луганському Олександр потрапив у госпіталь. Перелом хребта, осколки, що застрягли у тілі, чисельні контузії – з травня він жив по лікарнях. І плести з бісеру почав у Київському госпіталі. Сусіди по палаті дивилися та дивувалися: кремезний чолов’яга, кулаки з гарбузи розміром, і майструє вазочки з бісеру.
“А мені подобається, вважаю, немає суто жіночої чи чоловічої роботи”, – посміхається Олександр.
Захоплення бісером в нього почалося ще у мирний час: чотири роки тому донці в школі дали завдання сплести браслетку. Батько заходився допомагати, в результаті доня не плете, а батько так захопився, що зробив з бісеру чайний та кавовий сервіз.
Вже під час реабілітації, коли психолог порадила вправи для відновлення моторики і показала, як їх робити, Олександр згадав про своє старе захоплення.
“Я подивився на ті вправи і зрозумів – це майже те ж саме, що плести з бісеру! Тільки я ще отримуватиму задоволення від того, що щось роблю. Приємно ж щось робити, я інколи можу і всю ніч просидіти”, – каже він.
У госпіталі Олександр наробив сувенірів друзям та відвідувачам, а після того як днями його виписали додому, настав час втілювати у життя великі задумки.
Перша – сімейний бізнес з виготовлення і продажу хенд-мейду. Донька – та, з якої колись почалося його бісерне хобі, плете серветки гачком, молодший брат плете вироби з лози, а Олександр хоче плести вази та інші інтер’єрні прикраси з бісеру.
Друзі вже зробили йому сайт, щоб можна було рекламувати та продавати вироби.
“Думаю продавати вже готові роботи, тому що коли я починаю щось плести, я ще сам не знаю, що врешті вийде, – розповідає Олександр. – Просто мені подобається робити щось унікальне, не за схемами. Але, мабуть, і на замовлення зможу зробити прикрасу, тільки може не саме таку, як людина замовила – це ж творчій процес”.
Ціни в майстра будуть невисокі – від 50 грн.
Друга задумка Олександра – створити на базі Житомирського військового госпіталю щось на кшталт клубу для атошників, де вони могли б збиратися, щось майструвати і просто спілкуватися. Тож наразі він шукає приміщення.
“Хочеться знайти якесь місце, куди могли б хлопці приходити, коли їм потрібно і не тільки попрацювати, а й поспілкуватися, щоб там була якась кава, майстер класи, – розповідає він. – У нас кабінет психолога є, але його не можна використовувати як клуб, бо о 17-й в психолога робочий день закінчується і кабінет зачиняється. Нам би якесь приміщення, щоб воно не зачинялося і людина навіть вночі могла зателефонувати і прийти”, – розповідає Олександр.
Він впевнений, що захоплення рукоділлям, яке допомогло йому, може витягнути з депресії й інших демобілізованих бійців.
“Навчатися чомусь дуже важливо. У хлопців поранення бувають серйозні, вони себе вважають вже каліками. Треба дати зрозуміти: так, ти не зможеш більше працювати вантажником, але ти зможеш, наприклад, малювати. Я бачив, хлопці, які жодного разу пензлю не тримали, починали малювати і в них це майже професійно виходило, – впевнений він. – Якщо буде гурток, то хоч один з десяти зацікавиться, а інші на нього подивляться й собі захочуть спробувати. Примусити людину повірити у себе неможна, треба щоб вона сама повірила “.
На жаль, в Олександра зараз немає не тільки телефону з фотоапаратом, щоб фотографувати свої вироби, а й матеріалів для того, щоб продовжити плетіння. Купити вже готові роботи Олександра Смірнова, чи поділитися із ним проволокою та бісером можна, зв’язавшись через його сторінку у “Фейсбуці”.
