«Комбіновані травми військових — найбільший виклик у моїй роботі». Інтерв’ю АрміяInform з Вадимом Свириденком

Вадим Свириденко — радник — уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. Про свою роботу говорить лаконічно: «Кругом, де є слово „ветеран“ — я туди їду».

На своїй посаді він відвідує чимало військових шпиталів, спілкується з ветеранами та військовими з важкими пораненнями, рухає тему спортивної реабілітації військовослужбовців, сам бере участь у спортивних ветеранських заходах, фахово розуміється на проблемах протезування тощо.

Про все це та чимало іншого в інтерв’ю АрміяInform розповів радник — уповноважений Президента України Вадим Свириденко.

Пане Вадиме, розкажіть про нещодавній захід — ветеранський спортивний фестиваль Iron eggs. Що найбільше вразило вас особисто?

Так, я — один з організаторів цього заходу. Така ідея прийшла, коли наші ветерани повернулися з Шотландії. Тоді в нас була команда Iron Warriors. Хлопці на протезах долали 35 кілометрів, а легко поранені — 85 кілометрів пересіченою місцевістю.

Тоді в деяких моїх колег і друзів з’явилася ідея повторити таку саму дистанцію в Києві. Так, у нас немає такої місцевості, як у Шотландії, але бажання залишалося. Так і виник фестиваль для учасників бойових дій, які зазнали травм, і для цивільних осіб, які приєдналися, щоб разом пройти цю дистанцію.

Ідея правильна. Бо нині дуже часто звучить запитання: як спілкуватися з ветеранами. І, власне, такі проєкти — це спосіб дуже чудово об’єднати цивільних і військових на спільному майданчику. Ідея чудова, вона буде розвиватися — нас уже запросили в Тернопільську область, проведемо там схожий захід 28 вересня. Атмосфера була неймовірна та олімпійська.

Деякі ветерани після поранень були такі важкі, що думали, що вже по м’ячу ніколи не вдарять. Але вдарили. І, попри свій складний стан, вони можуть і мають бажання грати у футбол.

Знаю, що ви чимало їздите регіонами. Як справи з реабілітацією військових/ветеранів в областях? Який регіон ви би похвалили, а в якому навпаки — треба багато попрацювати?

Якби ви запитали мене це до повномасштабного вторгнення, то я, мабуть, ще би якісь оцінки ставив. А зараз же в нас змінилося все… І якби всі ці роки до повномасштабного вторгнення ми не створювали систему реабілітації — то після 24.02.2022 року у нас був би повний колапс і провал.

Тому те, що було створено, — відіграло свою роль. Була відповідна законодавча база, були навчені фахівці, які розумілися на типах травм. Так, із широкомасштабним вторгненням у нас зросла кількість поранених, у шпиталях не вистачало місць. Тоді стояло основне завдання — врятувати людей, а вже потім аналізувати якісні показники.

Так, із нейротравмами, наприклад, впораються не всі шпиталі. Для цього потрібні спеціальні вузькопрофільні фахівці, а реабілітація після таких поранень буде досить тривалою.

З повномасштабним також збільшилася кількість комбінованих травм. До 2022 року, наприклад, не зустрічалися випадки втрати зору і втрати кінцівок. Першим таким викликом був випадок, коли хлопець втратив зір і руки вище ліктя. До його лікування та реабілітації залучали всіх, кого можна: реабілітологів, психологів, які працювали з незрячими, ерготерапевтів. Нам потрібно було напрацювати новий підхід реабілітації для такого бійця. Це рідкісна травма була. Ми зверталися до інших країн, запитували їхнього досвіду. Так, тепер нам буде допомагати Національний військовий медичний центр імені Волтера Ріда (США). Наше завдання нині — не покинути жодного ветерана.

Розкажіть, чим ви займаєтеся на посаді? Який вигляд має ваш робочий день?

Я відвідую дуже багато наших шпиталів та реабілітаційних центрів. Спілкуюся з ветеранами — і знаходжу чимало пробілів, які не заповнені. Якщо в закладах щось недопрацьовується — мені це однозначно треба знайти, передати профільним міністерствам, і проконтролювати, щоби питання було вирішене. Все потрібно відслідковувати. Так, це важко, але це можливо.

Наразі в нас досить великий пробіл — це політравми, коли людина майже втрачає функціонал і прикута до ліжка. Ця травма в Україні поки що не відпрацьована, і в нас лише роблять перші кроки в цій сфері. Я працюю над цим питанням, працюють профільні міністерства, аналізуємо практику приватних і державних клінік у цій сфері.

Тому, знаєте, важко лаконічно описати мою сферу. От все, де є слово ” «ветеран», — я туди їду (сміється. — Ред.).

Коли було ментально найскладніше на третьому році повномасштабної війни? Вам особисто.

Коли була велика кількість травмованих, це був травень 2022 року. Коли нашим хлопцям почали шити рани, вони почали гоїтися, але люди не розуміли, що буде далі.

У реабілітаційних центрах був хаос. Ми з командою їхали, збирали по 40–60 людей і розповідали їм, проводили роз’яснювальну роботу про те, що держава все фінансує, що гроші є. Так, ми комунікували, розуміючи, що ситуація складна, але вона потихеньку вирівнюється та стає кращою.

Така робота з ветеранами — кропітка і по кілька годин. І тоді це справді було психологічно дуже важко. Так, є колосальне розуміння того, наскільки ця робота важлива і потрібна. Але виснаження теж присутнє.

Але нині нам багато ветеранів дякують. У них є розуміння, куди і до кого звертатися, з питань, наприклад, протезування.

Первинна психологічна допомога ветеранам — це ще одна велика робота, яку ми відпрацювали.

Як справи з протезуванням наразі в Україні та державними програмами? Що, на вашу думку, треба терміново змінювати та покращувати?

Протезування — це частина реабілітації. Держава виділяє кошти на них: це сучасні протези і для верхніх, і для нижніх кінцівок. Це все прописано в законодавстві, відповідних постановах. Але питання і в тому, що в нас все-таки економіка України «лягла» і насправді продовжує падати. Крім того, валюта росте, світова економіка падає.

Підприємства за кордоном, які виготовляють протези і комплектуючі, піднімають ціни.

Так, нині в нас не вистачає грошей на деякі види протезування. Ми звертаємося до різних фондів по допомогу, але не для того, щоб закривати повністю фінансування того чи іншого протеза, а, за потреби, трохи допомогти зі співфінансуванням.

Але те, що я можу з точністю сказати: протезування у нас покращується кожен день, низка організацій долучається до роботи.

Ми дуже хочемо, щоб наші ветерани отримували протези Genium безкоштовно. Це найкрутіші протези у світі. Але станом на зараз можливе лише державно-приватне партнерство. На жаль, держава не може покрити повністю Genium, він коштує понад 3 млн. Протез прекрасний, але дорогий. Держава ж покриває тільки 2 мільйони. Є й інші протези, класом нижчі, їхнє придбання держава закриває.

Не забуваємо і про біонічні руки, і високофункціональні протези у нас в пріоритеті для всіх бійців.

Як країни-партнери вписуються в те, щоби сприяти протезуванню наших поранених воїнів? І загалом в реабілітації. Яка держава, за вашою оцінкою, лідирує в цьому питанні?

З початком повномасштабної війни 25 країн почали брати наших військових до себе на реабілітацію і протезування, закривати ті чи інші медичні питання. Найбільше брали на себе Німеччина і Польща. Іспанія, Нідерланди, Франція, Болгарія, країни Балтії також долучилися.

Після повернення бійців ми запитуємо їхній фідбек: як їм протези, як відбувалася реабілітація, чого вони там навчилися.

І я дуже радий, що наша реабілітація та протезування не пасуть задніх у світі. І вже країни-партнери звертаються до нас, цікавляться нашим досвідом. Бо наші військові стикаються з такими бойовими травмами, як ніхто у світі. А ми знаємо, що це і як цьому давати раду. Тому вже до нас їдуть фахівці, наприклад, хірурги з Канади чи Америки. Вони, серед іншого, допомагали робити операції щодо лицевих травм.

Спортивна реабілітація військових і ветеранів. Як держава може підсилити цю сферу (досить вагому) в реабілітації? Яких кроків держави можна очікувати в цій сфері у 2025 році?

У нас є постанови, згідно з якими в кожній області мають бути створені фізкультурно-спортивні проєкти для підтримки ветеранів. І це має бути не лише участь ветеранів у якихось заходах, а й, власне, тренувальні процеси. Оскільки реабілітація має бути безперервною — ми це намагаємося наголошувати в комунікації з ветеранами. Так, часто трапляються випадки, коли ветеран відпрацьовує в реабілітаційному центрі кілька місяців, має динаміку до покращення, і після повернення додому реабілітація має бути продовжена. І це дуже важко проконтролювати. Ветеран вдома припиняє займатися, і прогрес у реабілітації припиняється — починається регрес.

Тому ми створюємо цілу програму відновлення ветеранів, до якої долучаються і Міністерство в справах ветеранів, і Міністерство молоді і спорту, і територіальні громади.

Ми хочемо створити на місцях такі простори, де ветерани могли б себе підтримувати; щоби в тренуванні з ветеранами свої послуги надавали фітнес-тренери, тренери легкої атлетики, реабілітологи. Процес має бути під контролем і безперервний, щоб не відбулося ретравматизації — це теж дуже важливо. Бо чимало ветеранів кидаються в спорт, хочуть досягти швидких результатів, бути чемпіонами, піднімають важкі штанги — і відбувається ретравматизація. Тому що можуть бути складені неправильно програми, не враховані контузії, комбіновані травми тощо. Ми насправді із цим не раз стикалися. Тому це важливо: програми мають відпрацьовуватися, вони повинні бути правильними. А тренери мають навчатися на спеціальних курсах для того, щоб розуміти, як надавати цю допомогу.

Тому програма спортивної реабілітації ветеранів — масштабна, і вона перебуває під контролем Президента України.

Важливо також, що програма має бути за принципом «рівний — рівному», коли сам ветеран, який дістав травму, досвідчений, навчений, може тепер надати допомогу у психологічній і фізичній реабілітації, а отже, стимулювати інших ветеранів до відновлення.

Яка найбільш гостра проблема і виклик є наразі у вашій роботі, що б ви виокремили?

Комбіновані травми наших бійців. Це дуже важливо. Кожний військовий з такими важкими пораненнями має бути проконтрольований. Такі бійці потребують постійного супроводу однозначно.

Що вас надихає у вашій роботі?

Результат. І коли я бачу, як протягом реабілітації військового змінюється психологічний стан дружини чи мами: у них відкривається друге дихання. А сам боєць думає про своє майбутнє, а не про свій нинішній стан. Це важливо.

Радію, коли бачу, як в родинах важкопоранених ветеранів народжуються діти, відновлюються сім’ї. Отже, ми свою роботу зробили правильно.

Які плани за вашим напрямом роботи на осінь 2024 року і більш глобально — на 2025 рік?

Наступний місяць вже розписаний, графік готовий. Чимало поїздок у регіони, чимало форумів, робота в шпиталях з важкопораненими. Спортивні змагання. Але головними в цьому разі є не лише спортивні майданчики і долучення ветеранів до спорту, а найперше — відновлення ветеранів через фізкультурну спортивну реабілітацію — щоб вони спробували, подивилися, щоб знайшли цю стежку для відновлення саме для себе.

Станом на зараз наша мета — створити якісну реабілітаційну допомогу на території всієї України.

Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?

Побачити всіх своїх друзів: з ким воював і які зараз беруть участь у бойових діях. Піти на могили тих, хто поліг, подякувати їм. А ще — замкнути роботу на ветеранах, які зазнали поранень, і знати, що нових викликів не буде. І що я буду працювати тільки над тими, які вже ми маємо на сьогодні. І це буде радість. Я вам навіть не можу передати тієї радості, коли ця війна закінчиться, бо сам є учасником бойових дій. Я втомився втрачати друзів, тому дуже чекаю цього дня.

Людмила Кліщук

Фото з особистого архіву Вадима Свириденка