Місто для всіх

Чому Київ повинен якнайшвидше стати комфортним для усіх верств населення та як зробити його дружнім для людей із особливими потребами

Київ — не пристосований для пересування людей із особливими потребами, говорять громадські активісти. У ньому частково обладнані пандуси, з’їзди та виїзди на тротуари, є звукові світлофори, але до інклюзивних міст Європи або Америки йому поки далеко. Бойові дії на території України призвели до того, що кількість людей із особливими потребами буде лише зростати, тому питання доступності міста для усіх верств населення стає дедалі гострішим. Хоча актуальним це питання є завжди.

• Минулого року вступили в дію нові Державні будівельні норми, за якими міське середовище та усі приміщення повинні бути доступними для різних категорій населення. Але досі процес оновлення міста не розпочався. Експерти у своїх прогнозах — не оптимістичні.

«За своїм рельєфом Київ не пристосований для використання усіма верствами населення, — розповідає «Дню» віце-президент Національної спілки архітекторів України Георгій Духовничий. — Він настільки складний, що будівельні норми вимагають зробити те, що зробити технічно неможливо. Є велика кількість вулиць, які за своїм природним нахилом перевищують максимум, який можливий за цими нормами. Досвід європейських країн показує, що виправити можна все. Але поки наша країна фінансово не готова до цього».

• Завдяки наявності зручних з’їздів та виїздів люди на візках можуть пересуватися тротуаром, але користування транспортом для них поки є недоступним, розповідає Георгій Духовничий.

«Коли я почав працювати в Європі, то дивувався, звідки стільки людей з особливими потребами на вулицях. Потім я зрозумів — їх кількість всюди однакова, але якщо на Заході вони можуть жити нормальним життям, то у нас вони просто прив’язані до свого будинку, і їх ніхто не помічає. Люди з особливими потребами банально не можуть його покинути, не те, що пересуватися вулицею. На щастя, зараз обладнані з’їзди та виїзди на тротуари, але цього не достатньо. Візьмемо, до прикладу, міський транспорт. Він повинен мати мобільні заїзди, які опускаються на рівень тротуару, щоб усередину могли заїхати люди на візках. Також потрібні підйомники в підземні переходи, на мости. По-особливому варто обладнати метро та вокзали. Якщо на вокзал зараз людина з особливими потребами ще може потрапити, то як їй дістатися на платформу чи сісти у вагон?» — говорить архітектор.

• Сьогодні влада робить кроки для обладнання міста усім необхідним для людей з особливими потребами, але ці кроки не завжди вдалі. До прикладу, в багатьох містах України є світлофори, які обладнані спеціальними звуковими сигналами, але усі вони настільки різні, що людина не в змозі розпізнати необхідний звук, розповідає президент всеукраїнської молодіжної організації для людей з вадами зору «Генерація успішної дії» Геннадій Євсев’єв.

«У межах одного населеного пункту світлофори звучать по-різному, наприклад, один тьохкає, а інший цвірінькає. Тоді просто неможливо зорієнтуватися, чи це звук світлофора, чи мелодія від проїжджаючого авто. Це становить небезпеку для здоров’я людини. Також важливо, щоб громадський транспорт мав функцію озвучення зупинок всередині. Це актуально не лише для незрячих, а для усіх людей, особливо взимку. Зараз ці функції вбудовано, але озвучують зупинки далеко не завжди. Також впроваджують систему зовнішнього оголошення номеру маршруту. Завдяки нашим зверненням практично весь громадський транспорт у місті Рівне має цю систему. На жаль, у великих містах процес триває довше», — розповідає Геннадій Євсев’єв.

• Зараз у Києві лише почали встановлювати направляючі рельєфно-тактильні смуги, з допомогою яких можуть пересуватися люди з вадами зору, але гальмує ці ініціативи нерозуміння з боку суспільства, пояснює Геннадій.

«Якби рельєфно-тактильні смуги були усюди, то пересуватися було б легше, але якщо автовласники не перестануть ставити на цих смугах свої автівки, жодного сенсу від них не буде. Знайти гроші на смуги — півбіди. Значно складніше викорінити людську недбалість. Також необхідні металеві направляючі поручні. Особливо актуально це взимку, коли через сніг людина не може відрізнити тротуар від газону», — пояснює Євсев’єв.

• Віталій Хромець — керівник науково-навчального центру Національного університету «Києво-Могилянська академія». Він втратив зір у 13-річному віці, але це не завадило йому здобути належну освіту й здійснювати наукову діяльність. Зараз Віталій автор 42-х наукових та трьох науково-методичних праць. Чоловік відзначає, що йому вдалося досягти таких успіхів завдяки тому, що люди навколо завжди його підтримували та допомагали. Віталій визначив ще одну проблему, яка не дозволяє людям із особливими потребами почувати себе повноцінно, — байдужість суспільства.

«Під час мого навчання в університеті, у нас стався випадок, коли незряча дівчина розминулася з мамою, вирішила сама дістатися додому і впала на колію у метро. Тоді вона сильно травмувалася, але лишилася жива. Проблема була навіть не в тому, що метро було не пристосоване для потреб незрячих, а в тому, що ніхто з людей до неї не підійшов і не запропонував допомогу, хоча всі розуміли, що пересуватися їй складно. Це велика вада нашого суспільства — псевдосором. Людям соромно, і вони відмежовуються від тих, у кого особливі потреби. Чомусь вважають, що інвалідність — це щось заразне. Через це наше суспільство є духовним інвалідом саме по собі», — говорить Віталій.

• Зараз для людини із особливими потребами вийти на вулиці Києва — це справжній подвиг. Наразі міська влада не лише не контролює, а й не фінансує процес перетворення Києва. Самі люди з інвалідністю сподіваються на приватні ініціативи, але навіть у цьому разі швидких змін не очікують. Адже важливе не лише бажання людей з особливими потребами інтегруватися у суспільство, а й бажання суспільства їх прийняти.

Олена Бережнюк

Фото Бориса Корпусенка

«День»