«Інвалідність я собі не роблю» – «Молот» захищає Україну на протезі (ФОТО, ВІДЕО)

12.09.2023

Микола Русецький на позивний «Молот»

Вже рік Микола Русецький на позивний «Молот» служить на протезі.
А деякі співслужбовці про це і не здогадуються: хоча Микола ходив з ними на штурми, та вже «відпрацював» у найгарячіших точках фронту: зокрема у районі Бахмуту та Соледару.

Починав свій військовий шлях «Молот», каже, ще у 2014 році у 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді ЗСУ, пройшов бої за Донецький аеропорт та у 2017 році звільнився через «заборону відкривати вогонь по противнику».

Потім працював у патрульній поліції, але з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну знову повернувся на передову.

За яких обставин боєць втратив ступню та які бойові завдання виконує нині?
Що найбільше запам’яталося Миколі на фронті?
Та скільки насправді треба дронів, аби підрозділ залишився без втрат?

Інтерв’ю «Молота» для Радіо Свобода.

– Це я їздив додому, дочка зробила. Я їй дозволяю малювати, клеїти – це для мене такий талісманчик, – показує на початку запису Микола свій протез із наліпками та рожевим педикюром. І посміхається.

Протез «Молота»

– Мені передню частину ноги відірвало, залишилася п’ята і уламки побили ноги.

Це простий протез, бо якщо мені робити гарний – треба роботи ампутацію, а я поки не хочу.

Інвалідність я собі не роблю. Поки що. Треба буде – тоді. У мене нога не відросте, а з документами все добре.

Протез Миколи Русецького

(Наразі Микола є бійцем зведеного загону Департаменту патрульної поліції Нацполіції України – ред.)

– Почнемо хронологічно. 2014 рік. Чому ви вирішили захищати Україну зі зброєю в руках?

– Прийшла повістка брату і мені. До нас вторгся ворог, і я розумію, що треба захищати країну. Ми разом з братом пішли вдвох, потрапили в одне відділення. На той момент це ще 79-а окрема аеромобільна бригада ЗСУ. І з братом вдвох були в одному БТРі, в одному екіпажі, в одному відділенні.

А потім рік (мобілізаційний – ред.) закінчився, і я пішов на контракт.

Донецький аеропорт (пройшов – ред.). З нашої бригади наша рота заходила перша, ми насипали з усього, що було. Арта наша працювала добре, вже під керівництвом нашого комбата «Майка». Зараз він – командувач десантно-штурмових військ ЗСУ.

Багато потім таких штурмів було, що вони (сили РФ – ред.) заходили. Якось через вентиляційні шахти навіть залазили на другий, на третій поверхи ДАП, але ми лазили, шукали їх.

Микола Русецький з товаришами по службі

– Було це усвідомлення вже тоді, що йде війна Росії проти України?

– З першого дня служби я розумів, що Росія проти України. Чужі люди прийшли, захопили територію, з Криму можна почати… Цього достатньо, щоб їх виганяти.

Росія на той час говорила, що «іхтамнєт», а звідки ж тоді ми брали документи підрозділів збройних сил РФ – рядових, офіцерський склад?

Потім був період такий, що ми стояли під Кримом, на Чонгарі – якщо повернути час назад, я б тоді натис би кнопочку і підірвав би підхід цей.

– Підхід мається на увазі на материкову Україну?

– Так. Воно було усе заміноване, там дуже багато було тротилу, саме тоді, коли я був на позиції старший.

Чому взагалі я звільнився?

Коли почалася, так би мовити, холодна війна. Коли вже забороняли працювати, і ми сиділи в посадці під Донецьким аеропортом, я візуально бачив, як ворог виставляє позиції із гранатометів, які будуть по нас прилітати, і нам кажуть: не можна стріляти.

Потім друзі з сусідніх позицій: по них прилітає, вони гинуть, а нам кажуть: не можна (відкривати вогонь у відповідь – ред.). Мене вже трошечки почало це паяти.

– І ви пішли працювати у патрульну поліцію?

– Я розумів, що мені треба якась дисциплінована структура і плюс там, де є зброя. Можна було б не втрачати навички.

Створювався підрозділ роти тактико-оперативного реагування. Це більше такі завдання з криміналу, з різних масових заворушень. Я вирішив спробувати.

– Отже, після звільнення із ЗСУ ви жили не один рік у Миколаєві, працювали там у патрульній поліції. А які були ваші найперші дії вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

– Коли дитину з дружиною відправив куди треба, з полегшенням видихнув.

Організували (з колегами – ред.) маленький загін і їздили працювати.

Микола Русецький

Виконували від Головного управління розвідки напряму завдання.

Був такий один момент, коли ми зробили таку засідку круту.

Три групи ДРГ (українські – ред.) – і йде назустріч нам БТР (російський – ред.). Хлопці зверху собі сидять, курять, думають, що тут немає нікого (військові РФ – ред.).

А ми в старий якийсь цегляний завод заховалися і думали – зараз насипемо їм добре, сядемо в машину і поїдемо. Повертаємо голову, можливо, метрів за сімсот виїжджає колона техніки російської – машин двадцять чи тридцять. І ця колона бачить, що ми з «мухами» (протитанковими гранатами – ред.), з усім – і вони нас злякалися.

Нас було десятеро, а вони нас злякалися, почали розвертатися, заїжджати у поля, посадки.

Потому ми мали таке завдання – штурм Херсонської області. Ми, як зведений загін патрульної поліції, штурмували також. Працювали як піхота.

Я супроводжував одну групу, потім іншу, свою ж, ми заходили під село на межі Херсонської і Миколаївської областей.

І ось я наступив на міну. Мені відірвало ногу.

Микола Русецький

– На військово-лікарських комісіях вас би мусили списати, з огляду на те, що у вас немає кінцівки? Але ви знову повернулись на фронт.

Навіть лежачи у госпіталізації, я організовував допомогу гуманітарну

– 119 днів пробував на лікарняному. І на 120-й день вийшов на службу.

Навіть лежачи у госпіталізації, я організовував допомогу гуманітарну – люди мені закидають донати на протез: я залишаю на протез щось, щось допомагаю армії: надсилаю пацанам на автівки, на те, на те, на те.

Я просто розумію, люди допомагають мені, а я ці гроші переводжу все одно у перемогу.

– Як співслужбовці ваші реагують, коли дізнаються, що ви на протезі?

– Людям, які мене не знають, я не розповідаю.

Зараз працюю в аеророзвіці, але повноцінно можу виконувати роль того ж штурмовика, якщо треба буде.

Тобто я спокійно можу пройти п’ять кілометрів в амуніції, якщо заходити воювати.

Ми з листопада минулого року майже по весну на Донецькому напрямку (працювали – ред.). Були у Бахмуті, під Соледаром. В Херсоні працювали десь півтора місяця. І потім з Херсону ми отримали вказівку їхати на Запорізький напрямок.

Ми зараз працюємо в тій же сфері: аеророзвідки і дронів-камікадзе. Треба, щоб і країна наша розвивала цей напрямок в плані забезпечення FPV-дронами.

Бо є такі моменти, коли хлопці заходять, штурмують, ти бачиш і ти розумієш, що їх треба страхувати.

Мова про життя передусім же наших.

Кореспондент Радіо Свобода Тарас Левченко (л) і Микола Русецький (п)

– Скільки за тиждень ви можете дронів використати?

– Коли є конкретні завдання, можна випустити в день п’ятнадцять-двадцять спокійно.

Але ж це які кошти і де їх взяти? І де самі ці дрони взяти? Чесно, сильно не хочеться просити у когось. Хочеться, щоб люди самі розуміли, що це потрібно.

– Війна Росії проти України, наскільки я знаю, забрала у вас маму?

Необов’язково бути військовим з автоматом, щоб наближати перемогу

– Село Пришиб Березнегуватського району Миколаївської області було під постійними обстрілами артилерії російської. І коли заїхали вояки (українські – ред.), то всі люди в селі максимально допомагали їм: поселяли, купали, годували. І мама моя теж.

У неї був маленький магазинчик, вона віддала все військовим.

Виходила з двору – і біля неї упав снаряд. 155-мм. Розірвало.

І я про маму буду завжди згадувати, щоб люди розуміли – ці смерті не марні, у сенсі – необов’язково бути військовим з автоматом, щоб наближати перемогу.

Тарас Левченко