«Коли діти з інвалідністю починають говорити, ходити, рахувати та багато іншого, посміхаються і сяють очі батьків — то це неоціненне відчуття.» історія Тамари Ярини у спецпроєкті «Людина для Людини»

1. Як довго ви працюєте у сфері соціальної роботи і в якому напрямі?

В соціальну сферу я прийшла у 2006 році. До цього працювала в закладі освіти, але після народження дітей, перебуваючи в декретній відпустці, втратила роботу, тому займалась вихованням власних діточок.

У відпустці обрала для себе професію, яка допомагає людям лікувати душу, та вступила до Глухівського національного педагогічного університету за спеціальністю «Практична психологія».

Потім прийшла на посаду інспектора з кадрів до територіального центру соціального обслуговування одиноких та непрацездатних громадян Глухівської міської ради Сумської області. У 2010 році мені запропонували очолити реабілітаційне відділення для дітей та осіб із інвалідністю територіального центру.

З січня 2011 року реабілітаційне відділення було відокремлене від територіального центру та реорганізоване у Глухівський міський центр соціальної реабілітації для дітей та осіб із інвалідністю, мене призначили директором.

Моя робота спрямована на підтримку та відновлення функціональних навичок, самостійності та соціальної інтеграції дітей, які мають певні порушення. Через різноманітні програми і проєкти допомагаю забезпечити підтримку, консультування, навчання і розвиток особистості, щоб діти могли відновити стосунки із суспільством, повернути їм радість до життя та впевненість у собі.

Це було випадкове місце роботи, як я вважала на той час. Але в житті нічого не буває випадково. Маючи фахову освіту психолога, хотілося допомагати іншим.

2. Що входить до ваших основних завдань?

Забезпечення реалізації державної соціальної політики стосовно сімей, дітей та молоді й малозабезпечених громадян похилого віку та одиноких непрацездатних громадян, не здатних до самообслуговування, на території Глухівської міської територіальної громади. Також організовуємо надання соціальних послуг працівниками Центру надання соціальних послуг.

3. Як ви оцінюєте вплив вашої роботи як соціального працівника на суспільство?

Бажання допомагати кожній родині, яка звертається до установи, приносить свої позитивні результати. Тому, те навантаження, яке ми витримуємо щодня, — не марне. Маю велику жагу до життя, бажання постійно навчатись, розвиватись, включатись у нові для мене напрями соціальної роботи. Нові ідеї та їх реалізація в установі підтримує колектив у тонусі.

4. Які зміни ви спостерігаєте в житті дітей та родин, з якими працюєте?

Коли до тебе приходять батьки, щойно дізнавшись про інвалідність дитини, дивляться в очі і мовчазно благають сказати, що все можна виправити, а цей діагноз помилка — ти відчуваєш їхній біль і безпорадність, тобі необхідно вислухати та підібрати слова, які їх підтримають. А далі — кропітка довготривала робота, щоб допомогти психологічно батькам та наблизити дитину до норми. А зараз триває війна. Психологічний стан та психічне здоров’я під час воєнних дій є вкрай важливим. Багато людей переживають виснаження, спустошення, втому, відчувають тривогу й паніку. Тому дуже важко бути в ресурсі та допомогти тим, хто цього потребує. Але коли діти з інвалідністю починають говорити, ходити, рахувати та багато іншого, посміхаються і сяють очі батьків — то це неоціненне відчуття.

5. Без яких якостей соціальний працівник не може бути класним фахівцем у своїй справі?

Соціальний працівник не може бути класним фахівцем, якщо він байдужий, виконує свої обов’язки формально, якщо відсутнє бажання допомагати іншим. Соцпрацівник має постійно вдосконалювати свої знання, не проживати емоційно життя клієнта, намагатись зрозуміти проблему та допомогти вирішити її.

6. Чи була у вашій роботі ситуація, яка вплинула на вас, змінила ваше світосприйняття? Розкажіть про неї.

Найстрашніша подія в нашому житті — війна. До нашої установи потрапила дівчина з маленьким сином, якій довелося покинути своє житло і все, що вона мала, через окупацію. Її розповідь про ті жахи, через які вона з дитиною пройшла під час евакуації. Які дії вчиняли окупанти. Як вона прощалась із життям, але розробила план, щоб дитина все ж таки потрапила на безпечну територію до родичів. Незважаючи на всі ці жахи, вона залишилась позитивною, усміхненою та продовжує любити життя.

7. Чи була історія, де ваша робота допомогла людині (сім’ї) змінити своє життя на краще?

Так сталось, що на базі нашої установи для родин із дітьми був створений психосоціальний простір. Це стало можливим за підтримки Всеукраїнського громадського центру «Волонтер» в рамках реалізації проєкту «СОС Діти. Програма екстреної допомоги» міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка, що реалізується Консорціумом партнерських організацій. Мені пощастило стати регіональним менеджером та налагоджувати роботу фахівців цього простору. В межах проєкту працювали з різними сім’ями: це були родини, які виховували дітей-сиріт, дітей з інвалідністю, багатодітні родини, ВПО та інші. Оскільки фахівців було не багато, доводилось дуже тісно співпрацювати як із батьками, так і з дітьми. Допомога психологічна та натуральна в межах проєкту змінила психоемоційний стан родин, навчила допомагати один одному в такий важкий час.

8. З якими професійними викликами стикаєтесь у роботі?

Бажання допомогти кожному, а клієнтів стає все більше і більше, з’являються нові категорії, такі як ВПО, родини військових, демобілізовані військовослужбовці. Велике навантаження та ненормований день (клієнти можуть зателефонувати в будь-який час доби) призводить до хронічної втоми.

9. Чи виникали конфліктні ситуації та як ви їх вирішуєте? Як сприймаєте такі стресові ситуації, чи пропускаєте через себе?

Зважаючи на те, що і працівники, і клієнти психологічно та фізично виснажені, відбуваються фактично щоденні обстріли нашої громади, — люди іноді зриваються, агресують. Попри це фахівці мають тримати себе в руках, знайти ті слова, які стримають таку поведінку. Щоб дізнатись, як навчитись допомагати і собі в першу чергу, і клієнтам, я пройшла кілька навчань із психології. Тож намагаюсь уникати конфліктів та вислухати кожного, але при цьому не пропускати через себе емоції клієнтів, бо це дуже важко і виснажує.

10. Як справляєтесь з вигоранням? Як підтримуєте власну емоційну стійкість?

Вигорання уникати дуже важко, тому намагаюсь дбати про себе: достатньо відпочивати, спілкуватися з рідними, змінювати вид діяльності, відвідувати СПА-процедури, більше спілкуватися з колом приємних для мене людей, частіше перебувати на свіжому повітрі та сонці, займатися улюбленим хобі.

Якщо ти маєш на меті допомагати іншим і маєш безмежне серце — тоді ти отримуватимеш задоволення від блиску очей та посмішок клієнтів. Допомагати тим, хто потребує твоєї підтримки, — велика місія.

Міністерство соціальної політики України