“Маємо пам’ятати ціну майбутньої перемоги”, – житомирянин, ветеран АТО Олександр Швецов (ФОТО, ВІДЕО)

21.11.2022

Волонтер Олександр Швецов. Житомир, листопад 2022 року. Фото: Суспільне Житомир

Олександр Швецов – ветеран АТО, в 2014 році отримав поранення в боях під Луганськом. В жовтні 2022 року чоловік пройшов на протезі майже 100 кілометрів, аби зібрати гроші на автомобілі для військових. Олександр планував зібрати 800 тисяч гривень, в результаті люди задонатили волонтеру більше семи мільйонів. Про піший марафон, допомогу побратимам, мобілізацію до ЗСУ в 2014 році, поранення та реабілітацію Олександр Швецов розповів в інтерв’ю Суспільному.

Від дня закінчення пішого марафону минуло декілька тижнів. Як ви себе почуваєте, емоційно та фізично?

Все добре. Настрій піднесений тим, що ми можемо чимось допомогти нашим побратимам на передовій. Ми, звісно, не є якимось фондом, який може забезпечити дуже дорогими речами. Але, наприклад, такими “темами”, як автомобілі, старлінки, квадрокоптери, тепловізори – можемо, і тому, мабуть, я щасливий.

Зібрана сума у сім мільйонів гривень вас здивувала?

Дуже. Коли я йшов на п’ятий чи шостий день, було зібрано приблизно 500 тисяч гривень. А попередньо я вказував, що маю пройти шлях у 800 кілометрів. І я розумів, що якщо я сказав, що я маю цей шлях пройти, то я вже мушу це зробити. Я розумів, що хлопцям певно доведеться чекати, бо я маю дійти до тієї точки, до якої мені додонатили люди. І я дуже з цього приводу хвилювався. А так сталося, що і сьомого на восьмий, чи то з восьмого на дев’ятий день, скажу відверто, я просто помолився Богу, і наступного дня зустрів священника, який зупинився, задонатив, передав 1000 гривень хлопцям на пікапи. Зі мною була моя камера, я то все фільмував і публікував в соцмережах. Система була така: те, що я сьогодні опублікував, було відзняте вчора. І коли я подав той вчорашній відеоматеріал про зустріч зі священиком, поки чистив зуби, збирався, то зрозумів, що я вже можу далі не йти. Це був переломний момент, буквально за годину-дві вже була зібрана потрібна сума. Але потім я все одно взяв ті палки, навушники і просто продовжив ходу, розуміючи, що я того вже можу не робити. Але я вирішив пройти ще певну відстань, нікому не кажучи, може для Бога, може для людей, які донатили, і я просто пробіг ще 10 кілометрів.

В чому феномен успіху вашого марафону, як вважаєте?

Ідея. Я вважаю, що ідея – для чого і яким чином. Просто так написати, як спершу зробив я, просто написав допис у Фейсбуці “Збираю хлопцям на машину”, так воно не працює. Має бути ідея, куди збираєш і яким чином. Я так собі думаю, вже зараз аналізуючи ситуацію. В моїй ситуації, можливо, зіграло роль те, що я без ноги, ну я кажу як є. І люди це бачили, і бачили мій настрій, що я хочу допомогти своїм побратимам. І вони, таким чином, вирішили допомогти мені і через мене, щоб я міг допомогти побратимам.

Журналістка Ольга Степуренко та волонтер Олександр Швецов. Житомир, листопад 2022 року. Фото: Суспільне Житомир

Збір зараз ще триває, коли плануєте його закривати?

Я не бачу сенсу закривати збір, бо потреби постійно є. Насправді, коли люди бачать, що хтось може допомогти, то кількість звернень зростає. Зараз вже не такі великі донати, як були під час пішого марафону, зараз приходить за день може по дві-три тисячі гривень. Чим більше донатів, тим більше ми зможемо допомогти нашим військовим, тому поки я не планую закривати збір.

Чи збільшилася кількість звернень про допомогу після вашого марафону?

Дуже. Це не секрет, що я вже не беру телефон, бо я просто не вмію відмовляти, всі прохання залишаються в мене на совісті. Тому я вирішив для себе – з незнайомих номерів не брати телефон. До мене звертаються люди в соцмережах. Просто ти всім не можеш допомогти, починаєш розпорошуватися і не можеш дійти до своєї цілі. Тому я вирішив, що я краще трішки абстрагуюся, зроблю спершу те, що запланував. Багато моїх побратимів зараз на передових позиціях. Їм я хочу купити сонячні батареї, пауербанки, від яких можна буде зарядити гаджети, і старлінки, щоб вони мали можливість спілкуватися з близькими. Це такий маленький приклад потреб, на які я збираю гроші. Я вибираю, на мій погляд, потрібні речі. Бо якщо розпилитися на все, що просять, то воно буде непомітно.

Ви – військовий.

Не кадровий, я був мобілізований.

Для вас війна розпочалася в 2014 році. Коли сталося повномасштабне вторгнення, ми пам’ятаємо перші дні, які були черги до військкоматів, всі були дуже мотивовані. Ви пам’ятаєте себе під час мобілізації в 2014? З яким настроєм ви йшли?

Я жив тоді на Польовій – це мікрорайон в Житомирі. В мене була однокімнатна квартира і я вирішив її продати. І для того, щоб взяти приписне і продати квартиру, потрібно було з’явитися до військкомату. Якраз тоді були події на Майдані. І коли я прийшов тоді до військкомату, комісар сказав мені, що в ЗСУ потрібні люди з моєю спеціальністю. А я, коли проходив строкову службу, отримав спеціальність – командир розвідвідділення. Я спершу трохи “морозився”, якщо відверто, то я і не дуже усвідомлював, що там будуть такі бойові дії. Але там у військкоматі ще стояли хлопці, і він у них питає: “Йдеш?”, той – “Йду”, до іншого “Йдеш?” – “Йду”. І так до мене дійшла черга, і я якось вже просто не мав морального права сказати, що “ні”, я сказав – йду.

І таким чином я опинився в складі 30 окремої механізованої бригади. Нас всіх збирали в Новограді-Волинському, після чого десь через два тижні нас відправили до Миколаївської області, там був полігон. Нас навчали стріляти з усіх видів стрілецької зброї, з гусеничної техніки, і я вважаю, що досить гарно навчали на той час. Після двох тижнів перебування на цьому полігоні нас відправили в саму зону бойових дій. Тоді ми виконували свої обов’язки на теренах Луганської області – це міста Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Щастя, тривалий час стояли там. З третього на четверте липня 2014 року біля нас падали “гради”, і наше керівництво вирішило, що нас потрібно звідти передислокувати. Нас перемістили на “Веселу гору” – це прямо перед самим Луганськом, це була сама-сама передова. Приїхавши туди, десь через години півтори-дві, ми навіть не встигли окопатися, на нас пішла ворожа техніка, працювала артилерія. Через години дві бою я отримав своє поранення. Хлопці мене відтягнули до тилу. Багато хлопців того дня загинуло, а мене і інших трьохсотих гелікоптером доправили до Харківського шпиталю, де мені ампутували ліву ногу. І впродовж наступних пів року в Київському шпиталі рятували мою праву ногу. І, дякуючи Богові, її врятували.

Олександр Швецов. Житомир, листопад 2022 року. Фото: Суспільне Житомир

Фізично, психологічно багато вам знадобилося часу, щоб звикнути до себе нового і змиритися із втратою ноги?

Я, мабуть, скажу неправду, якщо скажу, що ні. Певно що так, багато. І ця реабілітація проходить і до цього дня. Вся ж та активність, не лише моя, а багатьох волонтерів, ми ж не просто так поспішаємо, ми, можливо, таким чином просто пробігаємо повз те, щоб не сильно звертати на щось увагу. І мені здається, що ми реабілітуємось до цього часу, навіть своїми справами.

Взагалі, чи можна з наслідками війни впоратися без психолога, на ваш погляд, і чи самі ви зверталися за такою допомогою?

Коли я отримав своє поранення, ми ж всі не готувалися так сильно до війни. Тобто і психологи, вони навчалися на психологів, вони не навчалися працювати з такими хлопцями та дівчатами як ми, які мають посттравматичний синдром. Вони навчалися на сімейних психологів. І на той момент наша держава зіштовхнулася з певною кризою. Не було таких психологів. Приходили до нас сімейні психологи, але воно мені не сильно допомагало. На сьогоднішній день вже є такі спеціалізовані психологи. Я, приміром, знаю, є Андрій Козінчук, він військовий психолог, який так само є нашим побратимом. Я думаю, що сьогодні вже є психологи, до яких можна звертатися і які дійсно допоможуть.

Вас зараз дивують успіхи ЗСУ чи це передбачувано, враховуючи, що ви знаєте трохи ситуацію зсередини?

Я хочу сказати, що це передбачувано.

Це креативність чи досвід, в чому секрет?

Секрет в тому, що вони – українці і вони воюють на своїй землі. Навіть в Житомирі, я приміром знаю кожну стежку, я тут вдома, і хто б сюди не прийшов, я все рівно його “зроблю”. Так само хлопці, вони на своїй землі, і рано чи пізно всіх цих окупантів вони “зроблять”.

Ми всі чекаємо на перемогу. Але особисто для мене певний сум перемоги буде в тому, якою ціною вона буде здобута.

Так. Я також про це багато разів думав. Ми всі чекаємо перемогу, я навіть собі цей день уявляв. Я собі цей день уявляю дуже веселим, а з іншого боку, він дуже сумний, бо дійсно, якою ціною буде здобута перемога. І тому ми не маємо про це забувати і того дня, і всі наступні дні, і всі наступні роки. І воно буде записано в історії. Маємо не забувати про це, маємо постійно ходити на могили до хлопців, які загинули за нашу свободу.

Олександре, чи є в планах зараз ще щось креативне організувати для збору грошей?

Поки ні. Треба закінчити те, що почав, а потім буде видно.