«Однією лівою»: травмована рука — не обмеження, а нові можливості

СЕКРЕТИ ОПТИМІЗМУ ВІД МАЙСТРИНІ СМАЧНИХ БУКЕТІВ ГАННИ МЕЛЬНИК

Кожній людині життя готує як приємні сюрпризи, так і важкі випробування, що кардинально змінюють лінії наших доль, ставлення до людей чи проблем. Хтось зневірюється, а хтось після падіння підіймається на іншу висоту. Ці люди ходять разом із нами по вулицях, живуть у сусідніх будинках, але часто не всі наважуються розповідати свої історії. Тож завжди дякую сміливцям, які діляться. Своїм прикладом ви надихаєте інших!

Ліфтом до змін у житті моєї наступної героїні Ганни Мельник стала травма, після якої дівчина десять років тому втратила частину пальців на правій руці й отримала інвалідність. Згадувати про те, як це сталося, Ганна не любить, але переживши не одну втрату в житті, вона не здалася. Нині їй 32, вона відкрила власну справу — студію смачних букетів та фуршетів. Обмежені можливості не стали на заваді, а, навпаки, відкрили перед дівчиною нові обрії. Звісно, лише завдяки її наполегливості! Разом із подругою нині вони займаються карвінгом (від англ. carve — різати, вирізати), створюючи прикраси з овочів та фруктів на святкових столах, смачні подарункові бокси з вітамінним вмістом, естетично оформленим та яскравим.

— За освітою я культуролог, закінчила Рівненський державний гуманітарний університет із червоним дипломом, — розповіла Ганна. — Батьки не мали змоги платити за навчання, тому я з 17 років паралельно змушена була працювати. До речі, колись мріяла працювати у «Звягель-Інформі». Школяркою навіть публікувала рецензії на вистави. У 2009-му році побувала в Польщі, де навчилася працювати з живими та сушеними квітами. Тоді ж побачила приклад організації невеликого бізнесу в цьому напрямку, що знадобилося мені згодом.

— Тобі довелося попрацювати в різних сферах, перш ніж заробляти на життя творчістю. Яким був цей шлях?

— Свого часу працювала на пивзаводі, швейній фабриці, «Укрпошті». Через декілька місяців, як влаштувалася на «Техну», у мене помер батько. Тоді й почалися мої серйозні життєві випробування. Рівно через 40 днів після смерті батька я отримала травму й позбулася чотирьох пальців на правій руці. Моральний біль поєднався з фізичним… Було важко. Багато ходила до церкви, і лише там на душі ставало легше.

— Майбутнє лякало тебе через те, що ти не знала, як адаптуєшся в новій реальності?

— Так, попереду в мене було багато незрозумілого. Я не знала, чи зможу писати, готувати їсти, грати на акордеоні (свого часу закінчила музичну школу). Не знала, наскільки зможу жити повноцінним життям. Мені тоді було 22 роки. Допомогло те, що я завжди була й залишаюся оптимісткою.

— Усі складні події в житті чомусь навчають людей. Тебе чому це навчило?

— Смерть батька засвідчила, що втрата близьких — найстрашніше. Морально важчим випробуванням стало саме те, що батько пішов із життя. Цей біль заглушив наступний, фізичний. Через травму довелося сидіти вдома. Так довго я до того не була без роботи, це вибивало з колії. Вдячна друзям за підтримку. Із плюсів — вдалося схуднути до розмірів, про які мріяла (сміється — авт.). А про втрачені пальці стала жартувати. Мовляв, це для того, аби я важко в житті більше не працювала.

— І все ж таки, наскільки тобі важко було адаптуватися до життя з травмованою рукою?

— Люди навколо постійно «сипали сіль» на рану. Мовляв, як я буду далі жити? Чи зможу колись стати хорошою мамою? Як доглядатиму за дитиною? Співчували, але від того співчуття ставало гірше. Я не могла тримати ніж у руках, овочі вчилася чистити овочечисткою, каліграфічний почерк змінився на шкрябки, а гра на акордеоні перетворилася на клацання одним пальцем…

Удома багато допомагали брат із мамою. Вийшла з лікарняного на роботу, мене перевели на іншу вакансію, підлаштувалися під мої нові можливості. Багато читала, працювала, тому вдалося уникнути сильної психологічної травми. Можливо, тому, що я стримана за характером, особисті переживання навіть від себе самої ховала глибоко всередині.

Згодом був шлюб і вагітність. І нове, неймовірно важке випробування — втрата дитини на 8 місяці вагітності. Катастрофа, про яку боляче згадувати. Рятували підтримка чоловіка та рідних. Невдовзі я знову побувала в Польщі, уже з травмованою рукою, знову працювала з квітами. Мені пекельно боліла рука, але я мріяла про ремонт у квартирі. І знову багато досвіду отримала, працюючи з флористикою.

— Ганно, як змінилося твоє життя після травми?

— Я більше не можу чистити овочі й фрукти ножем. Телефон маю найменший із сенсорних, навіть такий постійно випадає з рук. Писати можу, але повільно, швидко починає боліти рука. Багато чого не можу, але прилаштовуюся. Ягоди збираю лівою рукою, а правою не підніму й копійки. На кухні мені допомагає кухонний комбайн. Сама не зможу змінити насадки в пилососі, узяти об’ємні речі — лише лівою. Сапка, лопата, граблі тримаються в руці лиш тоді, якщо мають вузький держак. Й навіть при цьому рука починає швидко боліти від роботи. Зайве навантаження — одразу запалення суглоба.

— Хоч ти й повернулася після травми на основну роботу, але щось спонукало тебе змінити сферу діяльності. Що стало поштовхом?

— Заробітна плата залишала бажати кращого. Постійно думала, де могла б підробляти, адже хотілося більшого, ніж жити по мінімуму. Від близької подруги-куми вперше почула слово «карвінг», побачила фото робіт, дуже сподобалися.

— А що таке карвінг?

— Їжа давно перестала бути продуктом, вона перетворилася в мистецтво. Йдеться про фігурну нарізку овочів і фруктів, необхідно мати хороший набір інструментів, знати всі тонкощі справи. Щоб займатися професійно, потрібно багато зусиль.

— Основна мета карвінгу — зробити життя красивішим. У тебе була потреба прикрасити своє життя після складних випробувань?

— Саме так. Я емоційна людина, дуже вимоглива до себе. Можна сказати, я педант. Завжди була в мені любов до деталей, тому довго обираю меблі, одяг. Усе має бути гармонійним, відповідати за стилем і кольором. Ще я завжди любила, щоб на столі були квіти не лише на свята.

Коли побачила в Інтернеті роботи відомої української майстрині з карвінгу, почала спостерігати за її творчістю. Уперше спробувала звичайним ножем відтворити побачене на гарбузі (сміється — авт.). Потім були інші спроби, перегляд відео в мережі. Моя перша фруктова нарізка — на день народження доці моєї подруги, потім — для куми. Почала робити фруктові букети, паралельно збирала природні матеріали (шишки, жолуді, горіхи), з яких майструвала вироби.

У глибині душі зароджувалася мрія про власну справу. Ще в Польщі я мала змогу зрозуміти, що кожна людина може спробувати це робити. Нарізки й букети в мене замовляли спочатку знайомі, згодом — їх знайомі. У 2017-му я вирішила звільнитися з основної роботи й поїхала знову до Польщі.

— Це прикра реалія часу, коли навіть людина з інвалідністю має тяжко працювати, щоб заробити. До того ж не вдома, а за кодоном.

— Так. Мені довелося довго підбирати роботу. Привабила вакансія на польській фірмі, що займалася кейтерінгом — послугами у сфері приготування їжі, доставки, сервірування, оформлення столів. Я їхала мити посуд, а мріяла займатися творчістю. Робота виявилася для мене важкою — боліла травмована рука, доводилося частенько плакати від болю.

Паралельно біля шеф-кухаря я оформляла новорічні фуршети: гарний декор, вишукані закуски. Утім, довелося змінити роботу, щоб менше турбувала рука. Влаштувалася на потяг, де була і кухарем, і офіціантом, і прибиральницею, і продавцем, спала 2-4 години на добу. Проте, це виявилося легшим навантаженням на кінцівку.

— Коли ти повернулася додому, то влаштувала особисте життя, завагітніла. Чи сильно тобі заважали побоювання, що через інвалідність буде важко стати повноцінною мамою?

— Навпаки. Коли у 2018-му народилася донечка, вона не створювала мені проблем. Я заспокоїлася й стала абсолютно щасливою. Крихітну Оленьку любила брати на руки, цілувати і дякувати Богу за неї. Єдине, що поки вона не навчилася ходити, то в мене увесь час боліла рука. З батьком дитини ми розлучилися, але він підтримує й дуже любить донечку.

Паралельно я працювала, виконувала замовлення з карвінгу. Їх ставало більше! Допомагала бабуся: брала онуку, і вони їхали зі мною в ресторани, де я виконувала фуршетні замовлення. Я дивилася на дитину і розуміла, що все зможу!

А ще прийшло усвідомлення, що слід відкривати нарешті власну справу. Запропонувала долучитися моїй колезі з «Техни», теж творчій людині. Разом ми поїхали на майстер-клас із карвінгу до Наталії Донської, за якою раніше я спостерігала в мережі. Так виникла ідея відкрити студію з виготовлення смачних букетів та фуршетів.

— Мама з маленькою дитиною і з обмеженими фізичними можливостями стала бізнес-леді?

— Ще б пак! Ми підібрали приміщення, з назвою та логотипом нам допомогла талановита художниця, ми вдячні їй дуже. Ремонт та меблі зробили власними руками. Дуже подобається займатися тим, що до душі, самостійно планувати свій час. Це для мене важливо, адже донечка ще не ходить у садочок. Тому чергуємося з колегою: поки я майструю замовлення, то Тетяна забавляє Олечку, або навпаки. До речі, мені з колегою пощастило. Таня знає мене давно, що мені важко робити через травмовану руку, — вона допомагає. Карвінг на 80% на ній. Мене періодично турбує запалення суглобів, але це не означає, що я нічого не роблю. Колега нарізає продукти, а я викладаю, формую букети. Просто менше займаюся вирізанням, щоб не навантажувати кінцівку.

— Наскільки мені відомо, ти ще й займаєшся спортом?

— Я рік відвідувала заняття на пілоні й до карантину ходила в тренажерний зал. Зараз займаюся спортом удома, люблю танцювати. Важко, але круто. Стаєш жіночнішою, міняється хода, життєвий тонус.

— Ти згодна, що якби не твої випробування, то наразі не мала б ані власної справи, ані сильного характеру, по-іншому дивилася б на життя й своє місце в ньому?

— Так, випробуванням я вдячна. Вважаю себе щасливою людиною, адже в мене є чудова дитина, цікава власна справа. Нещодавно в Тернополі відвідала майстер-клас із організації фуршетів, виходимо на солідний рівень. Щаслива, що маю змогу поєднувати материнство й роботу. Обожнюю прикрашати цей світ! А ще навчилася цінувати людей і кожну хвилину свого життя. Вірю в себе і розумію, що своєю працею, знаннями можна багато чого досягнути. Є люди, підтримку яких я відчуваю постійно, вони — основний резерв мого натхнення. Життя одне, і другого шансу не буде, тому не відкладайте нічого на завтра!

— Вдячна тобі за відверту й надихаючу історію. Бажаю творчих успіхів і щастя!

— Щиро дякую!

Юлія Климчук

«ЗВЯГЕЛЬ»